У всьому Будапешті йому присвятили тільки одну вулицю і один провулок. І вулиця, і провулок знаходяться на околицях ІІ району, далеко від центру, майже на самому краю міста. Будапештський ІІ-А район, у якому якраз і є вулиця Турула, — насправді мале містечко, до якого, правді бути, доїжджає столичний міський транспорт, але вулички і будинки нагадують радше якесь претензійне село. Сидячи на терасі корчми «Нанчі нейні» на Ордьоґарок утцо, можна перенестись у давно минулі шкільні канікули, десь далеко від Будапешта, — у те, краще, минуле, може, навіть передвоєнне — і над тарілкою з гусячим стегенцем неодмінно впасти в обов’язкову ностальгію.

Але оскільки відвідувачі — як місцеві, так і іноземці — навідуються до «Нанчі нейні» заради вишуканих і, зрозуміло, дорогих страв, то кому спаде на думку шукати неподалік якусь там вулицю Турула, на якій можна побачити тільки автобусну зупинку і кілька будинків?

У Будапешті, який складається з двадцяти трьох районів, назви вулиць можуть повторюватися в кожному з них. Отже, теоретично могло б бути двадцять три вулиці Турула, так само як є чимало вулиць і площ Яноша Ороня, Атілли, Боттяні, Бема, Кошута, Петефі, Ракоці або Вьорьошморті. Вулиця Турула — тільки одна, але я й так на кожному кроці натрапляю на сліди цього птаха.

Моє зацікавлення турулом почалося тоді, коли на пагорбі гірничого міста Тотобаньо, що шістдесят кілометрів на захід від Будапешта, я натрапив на горду копію птаха, що стоїть на будинському замку. Цього птаха із замкових мурів знають усі туристи, які побували в угорській столиці, ну і всі місцеві — свої великі крила цей турул розправляє на улюбленому місці туристів. Пам’ятаю його змалку, але він ніколи не викликав у мене ніяких емоцій. Адже орли підносяться вгору на пам’ятниках, замках і склепах по всій Європі. Вони задирають гордо дзьоби і гострять кігті також у Південній Америці та Африці. Подумаєш, одним більше. Яка ж тут сенсація?

Звісно, так, але турул — це не звичайний орел, а міфічний. Це не реальний птах, що живе собі в природі і про якого можна зняти науково-популярний фільм для каналу «Animal Planet» — наприклад, про те, як він у стрімкому піке ловить мишей у пустелі. Це абсолютно окрема угорська версія птаха-хижака, начебто і подібного на орла, але все ж таки не зовсім.

Отож, у Тотобаньо, на пагорбі, в 1907 році споруджено досконалу копію будинського птаха. Її видно здалеку, коли їхати автострадою або залізницею в напрямку до столиці. На шахтарське промислове містечко птах споглядає грізно і, мабуть, із огидою — а як же ж інакше на таке дивитися? На сусідньому пагорбі самотньо височіє споруда шахти. На ці два горді символи міста ніхто сьогодні не звертає уваги.

Я збагнув, що мені слід розпочати полювання на турула, коли роздивлявся рекламку, прихоплену з пивбару «Ланцгід»[5] на Фьо утцо, неподалік тунелю під замковою горою, що увінчується тим найславнішим пам’ятником. Такі рекламки можна знайти майже в усіх місцевих кав’ярнях. Вони прекрасно можуть слугувати закладками для книжок. Можна брати їх стосами, бо вони призначені для реклами, але якщо ви не колекціонер таких речей, ані антрополог, то краще не морочити собі ними голову. Але та рекламка мене таки заінтригувала, бо рекламувала неіснуючий продукт — «Турул-Колу». На ній зображено, як на траві групка людей сидить у відомій з імпресіоністичних картин позі. Вони п’ють «Турул-Колу» з пляшок, що нагадують фугаси із совєтських гастрономів. «Турул-Кола» — це неймовірна спроба поєднати угорську традицію (турул) з космополітичною сучасністю (кока-кола). Вигадуючи «Турул-Колу», креативщики якогось рекламного агентства геніально поєднали те, що локальне, з тим, що універсальне. В одному простому виразі зобразили кайдани, що сковують сучасні посткомуністичні суспільства: з одного боку — глобалізаційний капіталізм, що обмежує все, що оригінальне, і послідовно штовхає до суцільної уніфікації, а з іншого — національна традиція, від якої країни цієї частини Європи досі ніяк не спроможні нормально визволитися. Тягар традиції повинен врівноважувати страхітливий тягар масової культури. Однак поки що і те, й інше тягне нас униз.

Пивбар «Ланцгід» — один з моїх найулюбленіших, бо знаходиться поза турулом і поза кока-колою. Це місцева невеличка кнайпа, обвішана старими фотографіями, плакатами з довоєнних угорських фільмів разом із фотками класиків блюзу. Огрядний власник Робі просто має слабість до цієї музики, яку тут можна досить голосно і всмак послухати. До того ж, поки встигну щось замовити, Робі завжди встигне запитати польською мовою: «Пивко?» — і тут же, не чекаючи відповіді, стоїть уже коло мого столика із кухлем свіжого «Дрегера».

«Ланцгід» — не для крутих клубовиків, що живуть за порадами безкоштовних видань «Pesti Est» і «Exit», ані для шанувальників угорського паприкашу[6], ані також для тих туристів, що з путівниками в руках шукають найдорожчу ungarische gulasch suppe. Немає тут ні гуляшевого супу, ні паприкашу, зате є вино, пиво і паленка. Коли інколи вип’ю тут трохи забагато пива, мене завжди витвережує незмінний лимонний запах туалетного дезодоранту. Тоді я, стуманілий, іду освіжитись, стою, ледь хитаючись, над унітазом і раптом відчуваю справжній катарсис — синтетичний лимон усвердлюється мені в ніздрі, і розум знову робиться ясним і аналітичним.

У пивбарі Робі столи застелені скатертинами в червону клітку, це трохи нагадує так звані «кішвендейґло»[7]. Такі скатертини характерні для малих, дешевих їдалень з простою, швидкою і поживною кухнею, як наприклад, «Кадар» на Клоузал тейр. Такі їдальні працюють від пів на дванадцяту до пів на четверту, бо єдиним їхнім призначенням є швидке і непогане харчування. У їдальні «Кадар», котра нічого не має спільного із Яношем Кадаром, меню написане на аркуші паперу на кожному столі, а страви приносить офіціантка в класичних шнурованих сандалях (такі колись носили продавці у всіх кооперативних магазинах і їдальнях часів Варшавського договору). Розраховуються тут уже при виході в офіціанта з викрохмаленою формою. Йому треба щиро признатися, що ти з’їв, а він на маленькій касі видає квитанцію — за суп, другу страву, скибку хліба і кілька склянок содової води. Інколи в черзі до офіціанта юрмляться англомовні туристи. Мабуть, їдальня «Кадар» таки дослужилась абзацика в якомусь туристичному путівнику «Паскаль» або «Лонлі Планет».

Касир неймовірно подібний на старого Марлона Брандо. Ти мимоволі починаєш думати, як він потрапив до їдальні «Кадар». Може, був моряком? Бо до постійних відвідувачів він підходить кроком морського вовка, ледь похитуючись на широко розставлених ногах, присідає за столик і трохи вимушено зав’язує розмову, так ніби це його обов’язок, і, хто знає, може, так, власне, і є. А може, все-таки це не крок матроса, а, наприклад, хворого на ревматизм спортсмена? Може, саме він — колишній спортсмен греко-римської боротьби, як кельнер із «Горґастоньо», пречудового рибного ресторану на тій самій вулиці, що і «Ланцгід». Він завжди мене запитує, як справи і чому вже не приходжу з дівчатами. У «Горґастоньо» подають рибальський суп із сома з менш гострим і більш вираженим смаком, ніж, скажімо, класична юшка з коропа, від якої завжди тхне болотом. Найбільше мені подобається юшка «коргель», тобто «для похмілля»: з лимоном і вершками, це надає їй свіжості та легкості — що є доволі рідкісним явищем для угорської кухні.

У Марлона Брандо з площі Клоузала таки є якась непересічна благородність. У верхній кишені білого піджака, подібного на перукарський, виблискують кілька ручок, якими він ніколи не пише, та й взагалі навряд чи вони пишуть. Вони — наче ордени, що не мають практичної функції, а служать тільки для того, щоб їх було видно. У нижній кишені піджака Брандо носить велике, чорне шкіряне портмоне — основне знаряддя праці угорського офіціанта. Таке портмоне розкривається з розмаху, а розмір розрахований на купюри значно більші, ніж форинти: у ньому без проблем помістився би грубий стос старих французьких франків або ж великі номінали румунських пластикових лей. В угорських кнайпах кельнер, як правило, використовує паперові гроші для розрахунку. У форинтах найменший паперовий номінал — це двісті, а рахунки, як правило, не бувають нижчі за тисячу. Також кельнеру належаться дев’ятивідсоткові чайові, які, звичайно, заокруглюють.