Можливо, Джорджіо — це і є ґардист, можливо, уже встиг приєднатись, і хтозна, можливо, насправді їздив із Печа до Будапешта на демонстрації і викрикував: «Дюрчані — геть!» Можливо, він лаяв поліцаїв, називаючи їх то «євреями», то «авошами»[23]. Революціям потрібні поети, що стрілятимуть смертоносними строфами та вбивчими римами. Це, мабуть, студент, або навіть ліцеїст. Можливо, він інколи заходить у «Каптолоні Борозов» на склянку кислого кейкфранкоша. Може, це, власне, він сидить зараз за столиком поряд: худий, із довгим жирним волоссям, зібраним у хвостик, палить «Сопіане», цигарки з вугільним фільтром, що до епохи традиційних «Мальборо» чи «Кемел» були справжнім тютюновим ексклюзивом.

Я також колись палив «Сопіане», привозив їх із Угорщини до Польщі і понтувався ними вже в старших класах. Таку розкіш я дозволяв собі у виняткових ситуаціях, а звичайно я купував у місцевому кіоску, наприклад, «Радомські», «Моцні» або ті, із такою дивною назвою, «Вісім з половиною» — так, ніби їх виробляв шанувальник Фелліні. Кілька разів із відчаю я опускався до цигарок «Сілезія». «Сопіане» у вісімдесятих роках у Польщі були як подув вітру з великого світу. Подув прямісінько в легені. Оскільки ці цигарки мали той особливий фільтр, то й можна було повірити, що насправді вони зовсім не шкодять. Ці цигарки входили до списку «західних» речей, які тоді можна було привезти з Угорщини, що ми з батьком і робили, запаковуючи по зав’язку синій «Форд Ескорт». Жуйки, пральні порошки, згущений фруктовий сироп, штучний лимонний сік у жовтих пластмасових пляшках. Згодом у варшавському бюро торгового радника Угорської Народної Республіки на вулиці Шволежерув відкрили магазин для працівників бюро і посольства. За розміром він був невеличкий, здається, займав приміщення поряд із гаражем у підвальній частині цього величезного, як на чиновницькі потреби, будинку. Щотижня на вул. Шволежерув приїжджала фура з Будапешта, повна тогочасних розкошів, яких добряче бракувало в Польщі у вісімдесяті. Ця вантажівка, наче тріє царі, привозила все, що коштовне і гарно пахне. Тоді ми з батьком знову вантажили на «Форд Ескорт» туалетний папір, буженину та мийні засоби — знаки добробуту. І я тоді повертався з бюро торгового радника через район Лазєнки, хрумкаючи недавно куплену бакалію: ізюм, лісові та волоські горіхи, а потім молотив у роті круглі тверді жуйки, що зафарбовували язик у червоний або синій колір і кришились на дрібні шматочки.

Якось у ті часи в одного хлопця із сусідньої квартири я виміняв за блок «Сопіане» оригінальний в’єтнамський корковий шолом. Мені здається, що мій сусід на цьому обміні виграв: принаймні він мав що палити, а я міг тільки приміряти цей шолом у кімнаті перед дзеркалом та торкатись його зеленої підшивки, дивуючись із того, який він легкий. Раніше я приміряв тільки важкі німецькі штальгельми, найславніші шоломи в історії воєн, або ж польські шоломи тридцять п’ятого взірця, в народі прозвані «горщиками».

Раз уже зайшла мова про шоломи — у будапештському магазині з військовим інвентарем на Сент Іштван кюрут[24], при вході на міст Морґіт, можна придбати зображення Горті за двадцять тисяч форинтів. Посеред німецьких шоломів та альбомів типу «Угорські королівські гусари 1920—1945» особливою красою вирізняється великий диплом, оправлений у рамку з темного дерева — «На пам’ять про час служби». У чотирьох кутах зображено персоніфікації чотирьох сторін світу, в центрі — гусар на коні із піднятою шаблею, по боках стоять піхотинець і артилерист, на тлі майорять штандарти, а над цим усім, із овального портрета суворо споглядає адмірал Горті — такий, як на більшості картин і фотографій: у флотському кітелі, обвішаний орденами, як радянський генерал, із ледь насупленими бровами і стиснутими губами. Горті нагадує актора із німого фільму, має ледве не голлівудську вроду, але не таку, як у коханця, а скоріш, як у злого, ревнивого чоловіка якоїсь другорядної ролі, який обов’язково понесе відплату за свою підлість. На деяких дипломах вказано дату, але не зрозуміло, чи служба проходила в межах країни, чи за кордоном. Підпис «1942 рік» може вказувати на східний фронт.

На вулиці Боттяні також знаходиться гарна вітрина, присвячена угорській армії; окрім сучасних фотографій гонведів, що пускають черги з калашнікових та ворохобляться біля перестарілих гаубиць на тлі напису «Сила», можна також знайти ностальгійні світлини з архівів. На одній із них (1942 рік) гонведи моляться навколішки. Із підпису дізнаємося: «В одному із українських костелів». Який це костел і який дідько послав гонведів туди на відправу, на жаль, не сказано. 1942 рік натякає, що маємо справу з «прощею» 2-ї армії, яка, на жаль, у більшості добралась у воронезьке пекло січня 1943 року, де й була розгромлена. Після поразки під Воронежем Горті таки серйозно вирішив викрутитися з війни і намагався домовитись із англійцями та американцями. Про це, звичайно, Адольф Гітлер прекрасно знав. У 1944 році німці замінили Горті, як зіпсовану прокладку, на «угорського Гітлера» — Ференца Салоші.

На інших фотографіях із вулиці Боттяні бачимо, як солдати їдуть «потягом свободи» з написом «Тільки для солдатів», як стоять зосереджено навколо зенітки і вдивляються в небо або біжать по полю, ніби серед кінематографічних декорацій. Цей натовп біля зенітки сфотографований у 1944 році. На Угорщину вже летять рої совєтських літаків, а артилеристи їх виглядають зі справжньою, не зовсім вдало прихованою, тривогою. Серед них точно немає нікого з тих, що були в українському храмі, бо вусаті міністранти з 2-ї армії — або мертві, або вмирають у совєтських таборах.

Нема серед них і мого батька, що служив тоді в протиповітряній обороні й бігав із ящиками снарядів. Колись він сказав мені, що його гармата не збила жодного літака, і сказав це з дивною і нелогічною гордістю. Батько ненавидів армію, і то будь-яку, він гидував мундирами, навіть їхнім виглядом, але найбільше ненавидів мужчин із вусами. А все тому, що мій батько потрапив у совєтський полон і його закинули до табору полонених у Казахстан. Там він сидів із іншими угорцями, певно, також із німцями і навіть, здається, з японцями. З того табору, окрім голоду і спраги, батько запам’ятав тільки совєтського вусатого сержанта, що спеціалізувався на брутальному приниженні в’язнів. Мій батько ніколи не мав щетини і завжди дуже слідкував, аби бути гладко виголеним. Тепер думаю собі, як же він почувався, коли ми провідували мого рідного брата Ондраша в його квартирі на вулиці Дєртян. Той бо з хуліганським блиском у темних, успадкованих від батька очах гладив свої чорні вуса, розповідаючи про нецікаві пригоди на роботі або про політику. Багато років після цього я відвідував Ондраша, вже після смерті батька. Було видно, як блиск у його очах пригас, а вуса начебто зблідли, хоча ще не посріблилися сивиною.

У 1944 році в українському храмі вже росіяни палять махорку. Угорщина незграбно намагається вийти із програної війни. Мабуть, цю фотографію зробили вже після того, як Німеччина в рамках акції «Panzerfaust» скинула м’якого диктатора і віддала владу Ференцу Салоші.

Є одна фотографія з 1942 року, котра подобається мені по-своєму, я навіть на кілька місяців зробив з неї заставку для свого комп’ютера. Ось Перша танкова дивізія 2-ї армії гонведів у маршовій ході на навчаннях під Естерґомом. Помірні хребти Вишеградських гір, коліно Дунаю. На першому плані — легкі танки «Толді», з їхніх тісних вежок виглядають командири в пілотках; на другому плані — окремо рухаються «Німровди»[25] з великими чорними хрестами на вежах, а на кінці — вантажівки, набиті солдатами у вермахтівських штальгельмах; декотрі вантажівки на буксирі тягнуть гармати, між ними їдуть легкові авто, в яких сидить військове начальство, можливо, навіть якісь генерали. Достойний польовий парад, повний невмотивованого спокою. Мені подобається ця фотографія, бо в ній зображено зовсім не силу, а меланхолію. У цьому марші відчувається неминучість історії. Ось армія майбутніх трупів, що рухається гідно і спокійно на загибель.