Турула хвацько освятили в річницю угорської революції 1956 року, тобто в день, що згуртовує абсолютно всіх угорців. От тільки поставлено турула без відповідніх юридичних дозволів. Таким чином, цей птах — символ угорських мук — на додаток ще й нелегальний. Грізна велич турула з ХІІ району не має (принаймні тоді не мала) санкцій від місцевих владних структур. Щоправда, ніхто собі не може уявити, щоб цей монумент коли-небудь знесли. У цій країні можна демонтовувати тільки пам’ятники диктаторам; несправжнім героям; справжнім героям, якщо вони недоречні; доречним героям, якщо вони неактуальні. У випадку турула захист від демонтажу гарантує міф. Він уже встиг запустити коріння занадто глибоко.

Винятковість пам’ятника в ХІІ районі полягає ще в іншому. Це один з небагатьох пам’ятників, що увічнюють Другу світову війну. Для угорців війну ганебну, бо незважаючи на те, що угорський уряд протягом усієї війни вів політику лавірування між Німеччиною і країнами Альянсу, безрезультатно і невдало намагаючись з неї начебто виплутатись, він таки виступив у цій війні на боці Гітлера. Наскільки вся країна обсипана пам’ятниками і знаками на честь героїв Першої світової війни, настільки наступна світова трагедія майже не вшановується. Перша світова війна була чистим та чесним страхіттям. Угорське мучеництво за Франца Йозефа і цісарсько-королівську монархію переросло в Тріанон, котрий до сьогодні вважається угорською незагоєною раною і, відповідно, заслуговує на цілу армію пам’ятників. Монументи Першої світової війни — це віддання честі найбільш ментально обтяжливим наслідкам поразки. Зазвичай — це барельєфи в ґроттґерівському[17] стилі, а саме: група гонведів, один з яких тримає штандарт, другий сурмить, третій падає, четвертий вже лежить, п’ятий поправляє вуса, шостий звертає свій погляд до неба, і тільки сьомий намагається стріляти. Ті ж, котрі вижили, на інших пам’ятниках у стрункій поставі потискають один одному руки: сильно, по-чоловічому. Винятком тут можна назвати персоніфікацію боротьби в образі грізного лева, що стоїть з будинського боку моста Морґіт — на пам’ять левиної відваги угорських воїнів, що брали участь в обороні фортеці в Перемишлі від російських військ у 1915 році.

Турул — це птах, що несе прокляття, де б він не приземлився, разом з ним з’являються проблеми. Щось, як турулячий грип, особливо заразний і дуже стійкий, бо лікується століттями. Турула неймовірно важко підстрелити. На фото Калмана Сюлльоші «Ланцюговий міст у руїнах» з 1945 року на першому плані зображено знищений міст разом із славними левами, а на фоні — будинський замок зі всією Замковою горою. Однак турул стоїть непорушно і все ще провокаційно розпрямляє крила. Його зовсім не помічають радянський матрос і чорнява дівчина, які сидять серед руїн моста з пештівського боку і які мають на думці скоріш закрутити якийсь невеличкий воєнний роман. Звичайно, цього турула помітити нелегко. З перспективи глядача він — деталь третього плану, комаха, що приклеїлася до кліше фотографії, маленька мушка, що розбилась об об’єктив фотоапарата.

Турули трапляються в трьох основних позах: 1) турул бойовий — з агресивно роззявленим дзьобом, мечем у пазурах і широко розправленими крилами (замок у Будині, ХІІ район, Тотобаньо); 2) турул перехідний — незрозуміло, чи він якраз піднімається вгору, чи вже приземляється, йому пасувало би ширше розправити крила, але він не може визначитись (перед залізничним вокзалом у Дьорі); 3) турул сором’язливий — скромно сидить на жердині, із соромливо складеними крилами і закритим дзьобом (обісраний голубами турул на міській брамі в Сопроні, на будинку на Татра утцо в Будапешті, на вході до банку ОТР в Еґері). Існують іще турули ненормативні, що не вписуються в жоден із вищезгаданих типів. Такою чудасією, наприклад, може бути Турулвар — тобто Замок турула — у Сіксові, населеному пункті на трасі номер три, між Мішкольцом та словацьким кордоном. Він скоріше нагадує індіанський тотем, що одночасно використовують як дитячий майданчик для ігор. Повна ентузіазму, наївна народна творчість поєднується з містицизмом, що визначає угорське сприйняття історії.

Ностальгія — це фундамент, на якому будується угорська ідентичність. Ностальгія за часами минулої величі, хоча дуже часто ця велич і була ілюзорною. На невиліковній тузі за втраченим тяжко збудувати якусь іншу ідентичність, аніж нещасливу. Отож угорці завжди будуть нещасливими. Будуть собі сидіти, їсти пюркюльт, попивати паленку і сумувати — як справжні меланхоліки, що не знають, за чим насправді тужать. Турул, що за легендою привів угорців до їхньої батьківщини, вказавши на місце, де вони осіли, насправді прирік їх на вічний осуд.

Печеня з Горті

У листопаді 1919 року Рудольф Балоґ зробив найславнішу угорську фотографію: Мікловш Горті в адміральському мундирі в’їжджає на білому коні в Будапешт після придушення революції Бейли Куна. Розпочинається чергова відбудова Земель Корони святого Іштвана, котра закінчиться, як знаємо, дошкульною поразкою. Наслідки цієї поразки систематично будуть даватися взнаки, може, і до самого кінця існування угорського народу.

Фотографія Балоґа зображує ключову сцену — початок епохи Горті, що тривала чверть століття, до жовтня 1944 року, коли Німеччина, не витримавши заповільної політики регента, спокійно його відсторонила і доручила владу угорським нацистам з-під знаку Перехрещених стріл. Фото Балоґа, на перший погляд, нічим не вирізняється, бо тільки зображує вхід переможної армії до міста, відвойованого від комуністів. Однак насправді — це портрет угорського абсурду ситуації: вождем країни, що не має виходу до моря, стає адмірал, і, як це військовому моряку личить, парадно їде на коні. Це не має нічого спільного з морською піхотою, це — морська кавалерія! А кінь цей — білий, бо Горті, наче ангел, прибуває із Сеґета на чолі Національної армії, аби визволити батьківщину, принести їй мир, добробут і справедливість. Ось так адмірал стає очільником королівства, що не має ні короля, ні моря.

Парадоксом цього красивого параду є також те, що Горті отримує владу завдяки допомозі румунських та чехословацьких армій, котрі й задушили більшовицьку Угорську Республіку Рад. Таким чином, перемога Національної армії стала можливою завдяки країнам, існування яких угорськими націоналістами сприймається майже як образа. Тодішня Чехословаччина і Румунія з угорським Семигороддям — це сіль в угорському оці.

За неповний рік після того гарного параду настає фатальний мирний договір у Тріаноні, за яким Угорщина втрачає дві третини своєї території, зокрема і Семигороддя, і Верхні Землі (тобто сучасну Словаччину). З цього моменту політика Горті почала спиратися на ревізіонізм, який призвів до наступних поразок на довгій смузі угорських принижень.

Балоґ, один із найвизначніших фоторепортерів в історії угорської фотографії, прославився світлинами з бойовищ Першої світової війни, а також підправленими, ідеалізованими фотографіями пушти[18], яку міфологізував, без страху використовуючи фотомонтаж. В об’єктив потрапляли корови, пастухи, вози на шляхах цього єдиного справжнього європейського степу, до них доклеювалися понурі хмари, що грізно тягнуться по небу, творячи образ гарної, таємничої пушти. Ці сумні відповідники блакитних лагун він створював на початку тридцятих років, уже після війни, після параду білого коня, після тріанонської травми. Балоґ створював нову угорську міфологію, нову економ-версію ідентичності країни, у якої відібрали Карпати і яка відтоді скрізь у світі почала асоціюватися з однією великою низовиною, як, наприклад, Голландія. Тільки з тією різницею, що Голландія має вихід до моря, а Угорщина має лише Балатон.

І до сьогодні вусаті «пороси»[19] в Гортобаді возять у бричках по пушті німецьких туристів, що шукають на горизонті грізні хмари, а чікоші[20] в білих шароварах і в лискучих чорних черевиках їздять верхи. На радість фотографам та авторам листівок і рекламних буклетів вони змушують коней до гри з великими м’ячами, а також ляскають шкіряними батогами, що, як і боґрачі, бувають різних розмірів — від маленького казанка для однієї порції аж до величезних відер на двадцять літрів супу. Їх можна купити на розладках цього найславнішого пуштанського містечка.