Угорський кельнер завжди ввічливо дякує, вигадливо вкладає купюри у відповідне відділення портмоне і відходить з моральною зверхністю, вимовляючи автоматично: «На здоров’я». Тут кельнер бажає здоров’я навіть тоді, коли забирає порожні чарки чи кухлі, але в щирість його побажань повірити важко; він — наче професійна голосільниця, котра вміє фахово ридати, але не по-справжньому.

Гідність угорського кельнера можна порівняти тільки з гідністю доглядача купалень, який має єдине завдання— відчиняти й зачиняти шафки і час від часу протирати шваброю підлоги. Обидві ці функції виконуються з благородним спокоєм та холоднокровністю, бо ж насправді нема куди поспішати. Таке життя — наче вода в термальних водоймах: лікувальна, але якщо довго в ній сидіти, то шкідливо для серця; приємна, але трохи смердить. Людина приходить кожного дня і сидить у цій воді для свого здоров’я, але якось одного прекрасного дня вже не прийде через те, що померла.

Доглядач купальні в своєму білому, майже лікарському, костюмі неспішно вставляє ключ у замок шафки, прокручує і автоматично зазирає, чи там порожньо. Це не з легких завдань — об’єктивно підтвердити, чи в шафці є якийсь одяг, чи ні. Тільки доглядач купалень може про це оголосити, а клієнт повинен змиритися з його вироком. І саме тому постійні відвідувачі для свого доглядача завжди знайдуть стофоринтову монету з вдячності за те, що так добре їм відчинив і зачинив шафку. Зі свого боку доглядач уважно вислухає лайку клієнта: на політику, на футбол і на всюдисущу дорожнечу.

Доглядачі купальні трохи недолюблюють туристів, особливо іноземних, які вичитали в туристичних путівниках про неповторність термальних купалень. Туристи безпорадно крутяться перед шафками, не в силі збагнути непросту таки систему, за якою, наприклад, їхня шафка має номер двадцять п’ять, а отримали вони жетон із номером шістсот п’ятнадцять, і той перший номер мають запам’ятати, а той другий — не загубити, бо той другий номер записується доглядачем крейдою на малій табличці на дверцятах шафки зсередини. Доглядач інколи береться це пояснювати, але як можна щось пояснити ідіотам, котрі навіть не розуміють угорської?

Кельнер і доглядач купалень — дві професії, немов якісь дивні залишки австро-угорської монархії, потуга якої, як знаємо, в першу чергу спиралась на армії чиновників. Сьогодні, в часи технократії, чиновник — навіть якщо і корумпований ще тим цісарсько-королівським методом — то і так вже не має такої сили. Влада залишилась тільки в кельнерів і доглядачів купалень. Останні, правда, мають трохи менше можливості ошукати, на відміну від кельнерів. Доглядач купальні отримує зарплату, ну, і те, «що там капне» від постійних відвідувачів; а кельнер може і вміє накрутити з рахунком, а на додачу йому ще належаться чайові.

Скатертини в клітинку, такі ж, як у «Ланцгіду» і «Кадару», були також у «Корчі вендейґло», малому, дешевому ресторанчику на Йовкаї утцо, між вокзалом «Нюґаті» та Октоґоном, і якщо я гостюю в Угорщині, то раз чи двічі на тиждень обов’язково туди навідуюсь. Ціни там не вищі від тих, що в ресторанах із самообслуговуванням, але їжа незрівнянно краща, та й обслуговування також краще, бо ж не самообслуговування. Тут не заведено сидіти годинами, сюди приходять швидко пообідати. Відвідувачі довго не ламають голову над тим, що вибрати, а відразу замовляють із меню «сьогодні радимо». Темп обслуговування створює напругу, що змушує їсти швидше і звільняти місце для наступних клієнтів, а клієнти тут постійні, тому більшість реплік зводиться до такого: привітатись, відкланятись і побажати здоров’я.

Оскільки я частенько обідав у Корчі, то й заслужив собі на статус постійного клієнта, у якого вже годиться запитати, як справи, чому давненько не заходив. Мені довелося змиритись із тим, що не можна довго задумуватись над вибором страв, бо кельнерки бігають від одного столика до іншого, і їм зовсім ніколи разом зі мною переживати хвилини роздумів над стравами. Мені навіть подобались і ті страшнуваті зелені панелі, і та півтемрява, особливо в осінні мокрі дні, і ті пропалені де-не-де цигарковим попелом скатертини. Кнайпа Корчі жила від полудня до другої, третьої, потім порожніла, а вже ближче до вечора взагалі робилась безлюдною. Однак в обідню пору всі столики зайняті і пюркюльти[8] демократично їдять разом: робітники в комбінезонах, заляпаних фарбою, чиновники з папками та портфелями і качки із золотими печатками та грубезними ланцюгами на шиї.

Бізнес у Корчі розкручувався непогано, тому в одну прекрасну мить власник вирішив зробити в кнайпі капітальний ремонт. Враз зникли зелені панелі та столики, що були наче зі шкільної їдальні; кнайпа просвітліла пастельними кольорами і вже скидалася скоріш на якусь середземноморську таверну, хоч меню начебто й не змінилося. Я ще якось раз чи два забіг до Корчі, але більше там уже не обідав.

Признаюсь — люблю в угорських кнайпах незмінність, саме те, що, скажімо, якісь потворні панелі можуть незмінно протриматися навіть кількадесят років. Можливо, це тому, що я не бачу такої незмінності у Варшаві, де все безнастанно змінюється. Там, ідучи в якесь місце, я інколи не впевнений, чи воно взагалі ще існує. І як би мені хотілося, щоб у тих старих вендейґло[9] все залишалось без змін. З тієї ж самої причини я розчарувався після невдалих відвідин «Пожоні кішвендейґло» на розі Пожоні ут (тобто вулиці Братиславської) і вулиці Мікловша Рандовті в ХІІІ районі. На дверях висіло повідомлення про ремонт і зміну інтер’єру. Це викликало в мене повний переполох. Тепер хтозна, чи надалі залишаться на стінах ті паскудні малюнки, і чи ті дерев’яні лавиці не замінять на незручні для сидіння новенькі крісла, і чи з «Пожоні кішвендейґло» не зроблять фешенебельний ресторан, і чи квасолевий суп á la Йовкаї буде надалі таким же густим і поживним, чи, може, взагалі вже ніколи більше не буде тут квасолевого супу?

Колись у їдальні Кадара за мій столик підсіла одна старша жінка. Не пригадую, що вона собі замовила; я ж їв паніровану печінку. Вона запитала, чи моя страва достатньо м’яка. Я ствердно кивнув, а вона щиро зраділа і почала пригадувати, як багато років тому їла тут смачні легені. Вже не пам’ятаю, чи їла їх саме в Кадара, чи десь тут в околиці, і чи їла їх ще перед війною, чи вже після, але добре пам’ятаю той її вогник в очах і сумну, розмріяну усмішку. Зі згорбленої бабусі в поношеному плащику зробилась раптом гарна дама, за якою впадав би, мабуть, не один молодий гонвед. Це була справжня ода легеням, їхньому смаку і приготуванню, але передусім це була ода її молодості.

В Угорщині тисячі таких їдалень-кафе — із картатими скатертинами, де не подають рибальської юшки, не грають цигани, на стінах не висять гірлянди із засушеного перцю, немає великого вибору паприкашів і пюркюльтів, але саме вони — справжні угорські кафе: з пластмасовими квітами, що кострубато звисають зі стін, з фотографіями колишніх знаменитостей спорту на дерев’яній ламберїї. Від полудня до кафе починають сходитися з поближніх околиць тутешні жителі, тутешні робітники, тутешні шльондри, інколи тутешні ґанґстери — всі дуже культурні. Найпопулярніша страва в такій кнайпі — зовсім не гуляш-суп чи рибальська юшка, а — грудина з індика. Серед десятка різноманітних видів варіацій на цю тему — найпоширенішою є грудина з індика по-київськи — панірована і начинена твердим сиром та шинкою. Індик по-київськи — це угорський різновид польської квасольки по-бретонськи і польського мандрика по-угорськи.

Туга угорців великою мірою починається саме з кухні. Цікаво було б провести ґрунтовне гастрономічно-психологічне дослідження на тему впливу угорського способу харчування на національні та екзистенційні настрої. Наприклад, на мене після ситної будапештської їжі завжди находять: меланхолія, туга, сум, збайдужілість. Кров від голови переміщається до шлунка, щоб допомогти в перетравлюванні. Тілесна важкість наводить на таку ось істину: все найсуттєвіше в моєму житті вже відбулось (або було тільки ілюзією?). На мене вже не чекає жоден злет, ніяка радість і ніяке щастя. І ситий я, і нещасливий; підбиваю рахунок у сумлінні і виходить, що цей рахунок вдесятеро перевищує суму, яку маю дати офіціантові. Не поможе навіть чарочка «Унікуму»[10], що знімає тягар зі шлунка, їй не вимити суму з моїх думок.