Кар’єра цього монумента така ж коротка, як і вся історія Угорської Республіки Рад, що проіснувала сто тридцять три дні. Однак ці сто тридцять три дні встигли добре потрясти Угорщиною і стали легендарною основою для заснування післявоєнної Народної Республіки Угорщини. До цього міфу залюбки і часто звертались, і тут немає нічого дивного, адже йдеться про єдину успішну (не рахуючи Росії) комуністичну революцію. Це правда, що успіх був короткий, але все ж таки! Її кінцева поразка вписалась в історію угорських поразок з особливим статусом, бо це була не національна поразка, а політична — поразка антинаціонального революційного проекту. На зміну йому відразу прийшов націоналістичний проект, потім — профашистський, і насамкінець, тривалістю в кілька місяців, приходить явно фашистський проект.

Угорську Республіку Рад проголошено двадцять першого березня 1919 року. Я народився двадцять першого березня 1968 року. Мабуть, саме тому відчуваю певний сентимент до цієї дати. Ух! Коли б це я народився на рік пізніше, в п’ятдесяту річницю революції… Але й так добре. Дата мого народження і так завжди буде мені асоціюватися з комуністичною революцією, а не, скажімо, із першим днем астрономічної весни або Днем прогульника[27], коли польські школярі, натхненні традицією, перевдягаються в дурнуваті костюми і втікають із уроків.

Рівно сорок років після утворення Угорської Республіки Рад, двадцять першого березня 1959 року, повісили Пейтера Мансфельда, виконуючи смертний вирок. Мансфельд був будапештським підлітком, вчився на фабриці. Разом із кількома іншими друзяками вже після придушення повстання ‘56 року він створив щось на зразок маленької підпільної організації. Коли йшла боротьба на площі Сейна, п’ятнадцятилітній Мансфельд був зв’язковим у загоні легенди тих часів — Дядька Сабова, якого після невдалої операції спіймали і засудили до страти. Інших товаришів по зброї посадили у в’язницю, і Мансфельд вирішив їх визволити. Його невдала партизанська операція обмежилась крадіжкою авто та роззброєнням міліціонера, що охороняв австрійське посольство. Безперечно, бунтівники з неймовірною легкістю потрапили до рук відповідних органів і стали дійовими особами показового процесу, названого процесом Бліского за прізвищем другого після Мансфельда керівника змови, Йоужефа Бліского, єдиного повнолітнього серед цілого товариства. На здійснення вироку влада терпляче чекала, аж поки засудженому Мансфельду виповнитися вісімнадцять років. Тоді його й повісили.

Фото Мансфельда сьогодні висить на стіні Будинку терору на Ондрашші ут[28], бо поряд із фотографіями інших жертв комуністичної помсти. Сам же Мансфельд став постаттю, овіяною своєрідним культом, угорським Дитиною-повстанцем. З нагоди п’ятдесятиріччя революції зняли художній фільм «Мансфельд», що відтворював перебіг тієї дитячої хресної дороги. У контексті цього фільму є одна збочена деталь: ролі головних співробітників держбезпеки, що займалися справою Мансфельда, грають виконавці ролей Лайоша Кошута (Ервін Надь) та Іштвана Сейчені (Карой Епер’єш) з фільму «Мостовий». У «Мансфельді» цим акторам якось по-ідіотськи вдалося повторити свої жести з «Мостового»: лейтенант Феньо — спокійний і врівноважений, як Кошут, а підполковник Бараньош — повний безумства і люті, як Сейчені. Їхні розмови про справу Мансфельда — це вихолощена версія суперечок Кошута і Сейчені про революцію.

Двадцять першого березня 1959 року Мансфельда поклали, як жертовне теля, на вівтар річниці більшовицької революції Бейли Куна, — якому свого часу вдячні радянські товариші також влаштовували процес, засудили на смерть і виконали вирок. Було це в 1939 році, двадцять років після того, як Кун створив свій малий, наддунайський Радянський Союз. Можливо, саме тому Бейла Кун мені завжди асоціюється із Бруно Ясєнським[29], хоча той перший не був поетом, а той другий не був військовим. Якщо і справді історія любить повторюватися, то набагато більше їй подобається насміхатись над своїми жертвами, граючись датами і символами.

Історія грається також місцями, такими, як згадуваний вже Террор Газо, Будинок терору. Колись ця адреса викликала в людей страх, сьогодні тут мультимедійний музей фашистських та комуністичних репресій. На Ондрашші ут, найбільш репрезентативній алеї Будапешта, що веде на площу Героїв, знаходиться величезна будівля. У час війни тут здирали шкіру своїм жертвам угорські нацисти, а після війни — авоші. Ані методи, ані місце тут не змінилися, змінилися тільки декорації та символи — ну що може бути простішим, ніж замінити перехрещені стріли на червоні зірки? Випробуваних методів не змінюють.

Якщо пройтися виставковими залами, то можна прослухати записи голосів Ракоші і Салоші, переглянути матеріали з процесу Імре Надя, побачити карцери і камери смерті в підвалі, вислухати спостереження свідків виконання смертної кари, а насамкінець можна собі щось придбати на пам’ять у спеціалізованому магазинчику, наприклад, футболку з написом «Terror Háza», металеве горнятко в’язня Ґулаґу або червону свічку в формі голови Леніна. Криваве минуле стало добрим ґрунтом для непоганого бізнесу.

Імре Варґа — це універсальний скульптор: створив революціонерів Бейли Куна, а в Шіофовці стоїть його пам’ятник солдатам 2-ої армії гонведів. Три хромовані постаті нагадують фігури з оперетки, може, готельну прислугу, або ж навіть піратів, бо кожен з них замість однієї ноги має костур, подібний на дерев’яний протез піратського ватажка з юнацьких романів чи фільмів. Саме так у громадському просторі і в пам’яті відбувається заміна актуальних героїв: Бейлу Куна ховають до шафи зі скелетами, натомість з іншої шафи витягують бідолашних гонведів 2-ї армії.

Якби довелося вибирати поміж пам’ятником Бейлі Куну та пам’ятником 2-й армії, то я вибрав би третю роботу Варґи: «Дощові дівчата» із Овбуди. Чотири сумні молоді жінки з бронзи тримають над головами парасольки. Вони не йдуть на революцію і не повертаються з війни, просто на них падає дощ, і їх охоплює меланхолія чи навіть депресія. Тим самим вони видаються мені більш угорськими, ніж ті лискучі диваки з монумента Бейли Куна та опереткові інваліди з пам’ятника 2-й армії.

У доробку Варґи є також один нефігуративний пам’ятник, що стоїть за синагогою на Догань утцо. Це розлога металева плакуча верба — пам’ятник угорським жертвам голокосту. На листках викарбовано прізвища вбитих і дата їх смерті; коли надворі вітер, дерево шелестить металевим звуком. Це, мабуть, найгарніший пам’ятник мучеництву, який я коли-небудь бачив у житті: ніяких патетичних жестів, гримас, ніяких людських постатей, а тільки їхня доля, вигравірувана на металевих листочках, і тільки вітер історії легко потрушує ними.

Соборпарк — це Hősök tere á rebours, площа вигнаних героїв або навіть їхніх останків: перед брамою до Соборпарку стоять величезні ноги Сталіна, а точніше, їх фрагмент, стопи та частина литок. У 1956 році повстанці валили пам’ятник Джуґашвілі на Фелвонулаші тейр і обтяли його нижче колін; залишились гротескні стопи з відрубками ніг. На весь Соборпарк вони справляють найбільше враження. Щоправда, є в цьому і щось тривожне, бо, як часто буває в фільмах жахів чи страшилках із сайнс-фікшн, з тих ніг знову може почати щось виростати — спочатку коліна, з яких витягнуться міцні стегна; зі стегон набубнявіють широкі сідниці, а з них — сильний стовбур тулуба, грудна клітка і спина; потім проросте гілляка шиї, а вже з неї — голова страховиська, яка знову відригне вогнем і почне видихати отруйне повітря. За ногами Сталіна потрібно постійно стежити, чи бува не починають видовжуватись, а якщо одного прекрасного дня виявиться, що вони виросли на кілька сантиметрів, треба буде негайно бити на сполох.

Режисер Мікловш Янчов, відомий в Угорщині як Іштван Сабов, кілька років тому зняв документальний фільм під назвою «Гьошюк тере — суб’єктивна історична повість». Власне кажучи, це не типовий документальний фільм, а швидше підбір змонтованих у відповідній послідовності старих кінохронік без втручань авторського коментаря. Усе ґрунтується тут на неочікуваних зіставленнях зображень площі Героїв як активного свідка епохальних подій угорської історії XX століття. І кого тільки на тій площі не було, хто тільки не покладав там квітів, хто тільки не молився, хто тільки там не виголошував промов і хто тільки не влаштовував парадів. Янчов відмовився у своєму фільмі від будь-якої хронології і змішав усі дати й епохи, потім плавно змонтував усе так, що послідовність кадрів не тримається жодної історичної лінії: адмірал Горті (на білому коні і пішки), товариш Матяш Ракоші, який правив Угорщиною після війни і називав себе «найкращим учнем Сталіна»… Адольф Гітлер та його хлопці з Hitlerjugend змінюються Брежнєвим і Ґорбачовим; папа Пій ХІІ і папа Іван Павло ІІ; Янош Кадар і Йоужеф Анталл; гонведи в фашистських шоломах урочисто марширують разом з «новими демократичними міліціонерами»; потім ці гонведи ідуть до совєтської неволі, бо на площі Героїв грають уже не військові оркестри, а зенітні батареї та гармати Червоної армії; генерали, що недавно виблискували орденами на парадних мундирах, тепер у польових шинелях вітаються, прикладаючи руки до пом’ятих фуражок, і кланяються з улесливою усмішкою переможним більшовикам.