В одному анекдоті розповідається, що угорці одне одного недолюблюють, бо досі не звикли до того, що кочівництво вже закінчилося і прийшов час, коли треба жити поряд без можливості подальшого переміщення. Вони сидять у густому диму, що оповиває їхні дешеві винарні та пивбари, і беззвучно плачуть. Угорці — наче стриножені коні. Цікаво, що б вони зробили, якби хтось узяв і розв’язав їм ці ноги? Галопом товклись би на місці?

Перебрівши Дніпро та Дністер, угорські племена славно зайняли Батьківщину, що й стало прапричиною більшості їхніх нещасть. Угорці без батьківщини були б і надалі трагічними, але, може, могли би хоч дружно жити. А так — замкнені на низовині, оточеній горами, вони перестали метатися і сидять, голосно дискутуючи. З часу поразки в 955 році від Отто І угорці, безперечно, стали менш мобільні.

Битва під Ауґсбурґом, у якій імператор нарешті розгромив угорську загрозу ранньосередньовічної Європи, — це перша чудова угорська поразка, а вожді, яких повбивав кайзер, — це перші почесні члени угорського пантеону мучеників. Ті з них, що полягли в бою або котрих стратили після битви, заслужили собі вулиці, як наприклад, повішені за наказом кайзера Бульчу і Легель. (Холодильники «Легель» ще зовсім донедавна гордо охолоджували вина в усіх угорських будинках, поки їх не витіснили «Сіменси» та «Електролюкси»).

На телеканалі «Дуна» рівно опівдні б’ють дзвони. Щодня вмикають запис дзвонів костелу, щоразу з іншого населеного пункту, з підписом, де він знаходиться — переважно із Семигороддя. Це звук розпачливої туги за вітчизною. Дзвони Трансільванії б’ють, як і угорські серця, — на погибель румунській окупації. На телезаставках, що супроводжують звуки дзвонів, видно болотисті шляхи, облупані стіни обійсть, згорблених старушенцій, що чимчикують сільськими дорогами, і візки, запряжені ослятами. Смуток провінції зі смутком дзвонів, і це наперекір тому, що звук дзвонів має бути знаком перемоги над могутнім ворогом і нести цю радісну новину аж на край світу. На телеканалі «Дуна» радісний акорд перемоги став лементом поразки. Дзвони б’ють у Люеті, в Санкраї, в Дуалі, в Петрікані, Санпаулі, і кожне з цих сіл і містечок має свою угорську назву. Металевий звук у самісінький полудень нагадує, що «Обшматована Угорщина — горе-край, ціла Угорщина — держава-рай»[33]. І допоки Угорщина знову не буде Великою, до тих пір тут люди не будуть щасливі.

Дзвони б’ють також по MTV1[34] та MTV2[35] на фоні картинок на тему переможної оборони Нандорфегейрвара в 1456 році. Ця битва під сьогоднішнім Белґрадом — найбільша угорська перемога, яку військо здобуло на чолі з Яношем Гуняді. Власне, після цієї перемоги папа розпорядився бити в дзвони на прославу переможцям. Принаймні саме так тут вважають і до сьогодні, хоча, імовірно, цей наказ з’явився раніше і мав бути для християн закликом до боротьби з мусульманами. У наш час угорці сприймають полудневі дзвони як знак жалоби, а не перемоги.

Угорська доля — така ж трагічна, бо нею ніхто, крім самих угорців, у світі не цікавиться. Своє нещасливе історичне минуле їм не вдалось піднести до світового масштабу. Четверте листопада, день національної жалоби, — це внутрішньоугорська нещаслива дата вторгнення совєтів у Будапешт 1956 року. Інколи мені здається, що багато угорців досі не помічають, що совєти вже давно покинули Угорщину, і далі вірять у те, що більшовики залишаються при владі. Добре, що вони принаймні знають, що в будинському замку вже немає турків, а залишені після них термальні купальні, як і новостворені турецькі кебаб-бари, мають мало спільного з військовою і політичною окупацією.

На берегах Дунаю найчастіше вшановуються саме дні жалоби; їх святкують у роковини національних поразок, як наприклад, придушення революції 1956 року або розправи з повстанням 1848, коли австрійці розстріляли тринадцять генералів-повстанців, яких з того часу називають мучениками з Ороду.

У кожному більшому місті знаходиться вулиця Мучеників. Також є вулиці Кальварїї (Хресної дороги) та Голгофи, наприклад, у VII районі Будапешта, в Сеґеті й Печі (в останньому можна переночувати в готелі «Кальварія» на вулиці Кальварії, котра потім плавно переходить у Шлях Мучеників з Ороду). І хоч набір власних назв не завжди прямо пов’язаний із жертвами угорських повстань, зате добре підходить до атмосфери загальнонаціонального мучеництва.

Автори назв угорських вулиць демонструють вражаючу обмеженість у тематиці. У центрі будь-якого міста, як правило, знайдеться площа св. Стефана, площа Свободи, вулиця Сейчені, алея Кошута, площа Героїв (у Ніредьгазі до площі Героїв прилягає площа Мучеників). Трохи далі від самого центру міста, але ще в межах середмістя, розташовуються вулиці і площі генерала Бема, короля Матея Корвіна і Яноша Гуняді — не поталанило їм бути в самому центрі, бо здобули занадто великі успіхи — їхні прізвища асоціюються із перемогами. Мученики з Ороду, таким чином, набагато кращі, бо ж асоціюються із солодкою поразкою.

У Сеґеді знаходиться культове місце мучеництва, моє улюблене. Як тільки я потрапляю в це місто, паркую автомобіль десь неподалік від площі Мучеників з Ороду і йду під Porta Heroum, ворота Героїв. Під ними проїжджає перший трамвай, маршрут якого пролягає через усе місто: від залізничного вокзалу на північ уздовж Тиси, по головній транспортній лінії Сеґеда. Ворота Героїв розписані кольоровими фресками, що зображують героїв Першої світової війни. У цих фресках є якийсь ярмарковий надмір, пластична гротескність, що зводить весь трагізм експресії до кічу, а пафос, відповідно, — в кумедність. На плитах з обох боків воріт виписані прізвища полеглих сеґедців у 1914—1918 роках. Цей довгий список громадян міста, які по окопах Європи віддали своє життя за Цісаря і Монархію, нагадує малопомітний список консервантів на пляшці солодкої води — кожен бачить тільки строкату етикетку. Ці фрески виглядають так, ніби їх намалювали під натхненням з картин Францішка Маслюсчака[36]: великі очі, трохи витріщені або закочені вгору, одухотворені обличчя, що аж світяться — одним словом, справжнє наївне мистецтво. Тут можна зробити ідеальний патріотичний відпуст — навіть дивно, чому під воротами не торгують льодяниками, цукровою ватою та надувними кульками. Гусари, що верхи мчать у червоних штанях і блакитних куртках, виглядають наче фігурки на каруселях; з незрозумілих причин їхні шаблі обернені вістрям проти них самих, а не проти ворогів. Виглядає так, ніби вони мають намір самі себе знищити у вирі битви, або так, начебто ця відчайдушна атака стала чудовою нагодою для здійснення колективного харакірі. Над ними хвилями простягається пергамент із виписаними назвами місць, де відбувалися битви: Горлиці, Струмилова Кам’янка, Ліманова, Прип’яти, Кухорка Воля. Солдати, що помирають в окопах, не подібні на хоробрих гонведів, вони мають вигляд сп’янілих до непритомності хлопів у якійсь алфьольдській[37] корчмі, які з останніх сил, белькочучи, наспівують якусь зворушливу пісню і валяться один на одного, впадаючи в чудернацький сон, а не у вічний спокій. Коли ж вони помирають, то перетворюються в армію привидів, що дивиться на нас зі склепінь воріт. Біля закривавлених рук Христа, поранених цвяхами, виходять поодинці прозорі постаті в шоломах з чорними очними впадинами. Над усіма тими, що помирають, ідуть на смерть або вже померли, підносяться ангели з лицями сільських хлопчаків і співають жалобні псальми, а над тими, хто все ще тримає в руках зброю, співають маршові пісні до бою. Найцікавіше в цьому сеґедському страшному суді виглядає зображення солдатів, що йдуть на штурм багнетів. У ньому нема такого драматизму, як у всіх інших фресках, бо ці солдати прориваються крізь загородження з колючого дроту; можливо, вони навіть і здобудуть за мить якусь перемогу. Напрямок атаки їм вказує шабля (на цей раз із правильно спрямованим вістрям) у руках елегантного мужчини в адміральському кітелі, завішаному орденами, на білому коні, із характерним орлиним (майже туруловим) носом. Тут немає найменших сумнівів — це сам Горті зійшов з палуби корабля, щоб повести піхоту на штурм. Над Горті і його солдатами, звичайно ж, летять величні ангели в червоних шатах з ореолами та сурмами і закликають гонведів до бою.