Цікаво, який гіпноз закладено в цій пісні з простенькою мелодійною лінією, у якій самогубець претензійно просить свою кохану прийти на його похорон? Яким чином ця пісня запускає в людях імпульс до самознищення? Або ж як пояснити те, що після того, як я переглянув цей фільм, протягом кількох наступних днів у мене було нав’язливе бажання наспівувати цю мелодію в думках? Більше того, я навіть ловив себе на тому, що мугикаю її вголос. У мене виникло бажання напитися до чортиків, однак я усвідомлював, що цього не слід робити, бо хтозна, що могло б прийти мені в голову в такому стані. Цікаво, якби я жив у ті часи і почув би цю пісню сімдесят років тому, то чи міг би я заподіяти собі що-небудь?
У документальних матеріалах, доданих до фільму, підкреслюється, що «Сумна неділя» ідеально вписувалася у свій час. Початок тридцятих, економічна криза, безробіття, ціле покоління повалене на землю. В очікуванні невідворотного наближення катастрофи люди усвідомлюють, що незабаром і так на них чекає смерть, тому краще зробити це зараз, і до того ж з фасоном, як наприклад, гарненька сестра молодого єврейського багатія Менделя, що разом з братом якось навідалась до ресторану Сабова. Епізодичну роль цієї дівчини зіграла неперевершена Дорка Ґриллус (у фільмі «Іріна Палм» вона грала повію, яка посвячувала Меріен Фейсфул у секрети ремесла; ще вона знялась у дуже кепському угорському фільмі «Мікс» у ролі курвочки із золотим серцем). І ось вона із печальним обожненням впивається своїми великими карими очима в піаніста, що грає «Сумну неділю». Наступні кадри вже показують її на ліжку з порізаними венами, а патефон якраз дограє фатальну пісню.
Вернімось, однак, до центрального сюжету: якраз на підході мелодраматична зав’язка. Ілона закохується в піаніста, Ласлов згоден на існування трикутника і толерує нове емоційне захоплення дами свого серця. Цей мужчина, який заради кохання ладен бути офіційним рогоносцем, якраз не виглядає жалюгідним, скоріше — піднесеним. І все було б гаразд, коли б не гер Вік, який хоч і намагався бути холоднокровним німцем, але після прослухування пісні все ж таки кинувся з Ланцюгового мосту в Дунай. На свою біду його рятує Ласлов. Згодом, коли Вік, уже як поважний есесівець, матиме можливість уберегти свого давнього рятівника Ласлова від Освєнціма, він так цього й не зробить. Ороді також не надто довго прожив — застрелився з пістолета Віка після того, як уперше почув «Сумну неділю» у виконанні Ілони.
Режьо Шереша, справжнього композитора «Szomorú Vasárnap», врятував від знищення німецький офіцер, який запам’ятав його ще з передвоєнних часів із ресторанчика «Кулач», у якому, власне, він і грав. Історія подібна до сюжету шпільманівського «Піаніста». От уже ці тендітні, чутливі нацисти, що зворушуються до плачу від почутих звуків рояля, усі, як один, підкоряються мистецтву! Навіть свою роботу над знищенням цілих народів сприймають як мистецтво, мистецтво бухгалтерії.
«Сумна неділя» — це гарний фільм з гарними акторами, з досконалими кадрами і соковитими кольорами. Через це фільм зворушує, але не вражає. У багатьох фільмах з’являється якась дивна потреба естетизації голокосту. Фільм «Втрачена доля» Лайоша Колтаї (придворного оператора Іштвана Сабова) створено на основі книжки Імре Кертейса. Він настільки гарний, що навіть Аушвіц виглядає в ньому, наче ностальгійна листівка, а в’язні в смугастих робах, наче манекени з якоїсь нової рекламної кампанії фірми «Бенеттон», неабияк контроверсійної, але гарної. Якщо сьогоднішній глядач і захоче дивитися кіно на воєнну тематику, то тільки гарно оформлене. Ніхто не хоче мучити себе страхіттями. Страхіття — це прерогатива фільмів жахів. Наприклад, якщо якийсь психопат ріже бензопилою все живе — то всі і так знають, що це не насправді.
Якось мені випала можливість познайомитися з Ерікою Морожан — сумною Ілоною. Наш контакт тривав усього якусь мить, може, дві-три хвилини, коли ми розмовляли на вечірці в ресторанчику «Поткулч» на Ченґері утцо, відразу після її концерту з нагоди презентації нового компакт-диску. Тоді я, здається, їй сказав, що я письменник, тобто сказав те, чого ніколи не говорю. Хотів понтанути? Викликати до себе зацікавлення? Думав, що вона захоче зі мною зустрітися? Тоді ми ввічливо відкланялися, і вона повернулась до своїх знайомих.
Це не може бути випадковим збігом обставин, що єдина відома у всьому світі угорська пісня говорить якраз про самогубство і навіть завуальовано до нього закликає. Сам Шереш, зрештою, також викинувся з балкону свого помешкання в VII районі. Був січень 1968 року, композиторові було сімдесят дев’ять років. Він хворів на рак. До самої смерті Шереш грав на фортепіано в ресторані «Кішпіпо». От чи грав там свій славний шлягер — не знаю. Знаю, що після війни протягом двадцяти п’яти років в Угорщині грати «Szomorú Vasárnap» було заборонено, мабуть, із турботи за життя громадян народної республіки. Громадяни мали працювати і розмножуватися, а не позбуватися життя. Позбуватися потрібно було незалежності, свободи, туги за втечею, навіть якщо це втеча в смерть. Отже, «Сумна неділя» була нелегальною, приблизно як і Лілі Марлен — пісня тих, які зовсім не хотіли вмирати, і щоб не вмерти, мусили вбивати.
Салямі зі святого Стефана
У казані болісних поразок, у світі давно відгримілих здобутків у спорті та музиці залишається привід для гордості з епізодичних речей (при тому живих), які трапляються тільки в Угорщині. Йдеться про свиню манґаліцу і сіру корову. Ці два види живуть на пушті, їхні зображення можна добре роздивитися в музеї міста Гортобадь, а якщо пощастить, то ще і в живій природі — на пасовиську в угорському степу або біля чиїхось городів. Манґаліца за розміром більша, аніж звичайні свині, її шкура обростає кудлатим хутром, у неї великі вуха, а її м’ясо, кажуть, набагато здоровіше, ніж у звичайної, рожевої свині. У комуністичній Угорщині манґаліца вважалася застарілою і зайвою породою, що дає більше жиру, ніж м’яса, та ще й специфічно угорською, а не інтернаціональною; із цієї причини її стали переслідувати. Сьогодні вона реабілітована й ефектно повертається.
«Сюрке морго» — це попеляста корова з великими рогами. Її м’ясо не відрізняється від м’яса інших світових порід, але зовнішньо вона надто вже подібна до одного виду африканських антилоп, причому всі наголошують, що вона має повний імунітет до коров’ячого сказу. Ну справжня тобі угорська корова, оскільки скаженість в Угорщині поступається місцем меланхолії. Можливо, ці корови і мають здоровий глузд, але мусять бути хоч трохи душевно хворі. У будапештському ресторані «Моліґан» на Лайош утцо можна собі замовити шашлик з манґаліци та сірої корови. Для повноти смаку виняткової кухонної угорськості не вистачає хіба що печеного турула.
З Угорщини неможливо втекти. Цю невелику країну — від північного кордону до південного, як і від західного кордону до східного — можна проїхати автомобілем буквально за кілька годин, проте кожна спроба втечі завжди закінчується невдачею.
Герой відомої драми Золтана Еґреші кидає роботу, Будапешт і вродливу дружину, щоб вирушити до Португалії, де можна подихати океаном, звідкіля відкривається чудовий огляд справжнього неозорого простору. Задихаючись у великому місті і в малій країні, він прагне визволення, але чим більше визволяється, тим сильніше затягується петля на його шиї.
Першою зупинкою на шляху його невдалої втечі став сільський буфет в угорській провінції. Незважаючи на те, що з Будапешта до західного кордону менше двохсот кілометрів, відчайдушний сорокалітній мужчина не знає, яким чином можна покинути країну, котра йому так остогидла. Його втеча подібна на подорож Хуліо Кортасара Автострадою Сонця, під час якої письменник з дружиною зупинялись і ночували на кожній автостоянці при дорозі: їхали, але залишалися на місці. Однак цей slow-trip подружжя вибрало свідомо — як мистецький концепт, натомість повільна втеча розтерзаного будапештця зовсім незапланована: він біжить дуже швидко, але що з того, коли біжить на місці. Втікач бере участь у провінційному буфетному житті, робить реверанси перед донькою буфетника, безнастанно обмірковує втечу — і все тільки для того, щоб, врешті, повернутись до Будапешта.