«Обшматована Угорщина — горе-край, ціла Угорщина— держава-рай». Це невтішне гасло красується на всіх майже картах Земель Корони Святого Стефана, котрі можна знайти в кожній книгарні, і не треба йти аж до магазину «Сіттья». Між словом «Угорщина» (Magyarország) і словом «рай» (Mennyország) відбувається фонетична суголосність; тому, вимовляючи слово «Угорщина», ми не тільки думаємо про «рай», а навіть чуємо це слово. Звичайно, якщо рай, то тільки в дотріанонських кордонах. Тому в автомобільній мапі Карпатського басейну видавництва «Картографія» знайдемо нічим навіть не замасковану мапу Великої Угорщини. Після карт доріг Угорщини, Словаччини і Семигороддя з’являється нова розгортка із Землями Корони Святого Стефана (станом на 1886 рік), до того ж із поділом на комітати. На наступній розгортці — герби комітатів. Щоб бува не забули, як виглядають оригінальні символи Братислави та Рієки, тобто по-уторськи — Пожоні та Фіуме.
На Мовріц Жіґмонт кюртейр знаходиться магазин з назвою «Турул», близькою моєму серцю. Над вхідними дверима хизується мій улюблений птах, а всередині — маса всякого добра. Так повинен виглядати Едем, до котрого потраплятимуть справжні угорці, на вході їх вітатиме сам князь Арпад зі своїми вождями. Мені пощастило знайти це місце за допомогою інтернет-сторінки www.kuruc.info, порталу злопам’ятних націоналістів. Вони вистежують в Інтернеті антиугорські прояви, документують циганські злочини, ведуть репортажі з вуличних інцидентів, також подають лінки на магазини, безцінні за своїм асортиментом, у яких продаються копії праугорських луків та колчанів, реконструйоване спорядження азіатських вершників, хутряні шапки та бубни. Можливо, якщо добре пошукати, то можна знайти довгі, повислі чорні вуса, косі очі та широкі скули. А якщо цього всього нема, то було б дуже доречно врешті про це подбати. Інтернет-магазини пропонують повне спорядження мадярських воїнів. З таким риштунком можна виглядати точнісінько, як предки з 896 року, але ці речі так і не дадуть відповіді на запитання: звідкіля прийшли, хто ми і куди йдемо.
Та чи взагалі може угорець відповісти собі на це запитання, якщо не може поїхати до місця, з якого бере початок його історія, бо ніхто цього місця не знає? Вже організовувались прощі й експедиції для пошуків місця народження народу. Та знайти правитоки угорськості виявилося справою куди складнішою, ніж відкриття джерел Амазонки. Шандор Кюрюші Чома в ХІХ столітті відправився до Азії в пошуках родичів угорського народу і закінчив життя в Гімалаях, досліджуючи тібетську мову. Він не перший, хто шукав і не знайшов. Пошук Праугорщини подібний до пошуку Атлантиди: десь, колись, мабуть, була, але де й коли — цього, напевно, ніколи не дізнаємось. Ба навіть, якщо б її і знайшли, то на чому б тоді будували домисли та легенди?
Однак були й такі, що заявляли, ніби їм вдалося знайти. Автор «Угорської Біблії», угорський Еріх фон Денікен, знайшов угорців, щоправда, не в космосі, а серед шумерів, розшифрувавши їхні написи на кам’яних плитах. Потім пошук витоків завів ще далі, причому настільки далеко, що вже далі нікуди — у біблійний рай. Адам, так, той самий, наш прабатько, який з’їв яблуко, зірване Євою, і тим самим наробив чимало біди, він, на думку автора «Угорської Біблії», якраз і був першим угорцем, про що незаперечно свідчить його ім’я: «Ádám», котре є нічим іншим, як архаїчним написанням слова «adám», тобто «я дав» — мужчина, котрий віддав ребро, щоб з нього утворилася жінка і відповідно весь людський рід, а найголовніше, угорський — всі Іштвани, Шандори, Ондраші, Лайоші, Ілонки, Жужани, Аґнеси. Маючи таке коріння, важко змиритися з такою невідповідною і несправедливо малою роллю угорської держави в сучасному світі.
Лечо з Ґурчані та Орбана
Увечері, близько дев’ятнадцятої години, у критий ринок на Чарнок тейр привозять свіжих коропів. На великій платформі стоять пластмасові контейнери, а дядько у високих гумаках вибирає жирних, рухливих риб і вкидає їх до похиленого жолоба. По ньому риби потрапляють прямо в супермаркетний візок, який потім відвозить чолов’яга в сіро-зеленому гумовому комбінезоні. Вони обоє роблять усе дуже швидко, наче готуються до битви міст, у якій розвантаження коропів буде одною з дисциплін. Коли візок майже повний, дядько в гумаках моментально перекриває жолоб, а той другий відвозить коропів у магазин. Часом якась дуже енергійна риба вискакує з візка або жолоба на асфальт і б’ється неподалік криниці, у яку відводиться зайва вода із контейнерів. Тоді з’являється третій дядько, що перед цим спостерігав за розвантаженням, і намагається взяти в руки слизьку рибу. Ті двоє не звертають уваги, що там з рибою на асфальті, тільки продовжують далі вибирати незліченних коропів. За третім разом помічник таки піднімає і кидає ту рибу в жолоб. Короп — третій (після турула і казкового оленя) у списку легендарних провідників угорців на їхні теперішні землі. Короп — живність свята, невтомний віл угорської кухні, що жертвує своє болотисте м’ясо на славний рибальський суп, який замовляють закордонні туристи, зиркнувши у свій путівник на сторінки про місцеву кухню.
На вулиці Ваці — давній мрії поляків про кольоровий світ, соціалістичному ерзаці західного споживацтва, а нині звичайній вулиці, на якій вискубують гроші від туристів — пізнього вечора прогулюються шльондри-аматорки і викидáли з нічних клубів. Магазини з гарно запакованою угорською мовою і обмінники з по-бандитськи завищеними курсами вже зачинені, і Ваці остаточно тратить свій фальшивий блиск, удаване великоміщанство. Вулиця стає доволі провінційною, наче якесь прикордонне місто, у якому пізнього вечора відчиненим залишається тільки «МакДональдз» і сумнівний клуб з танцями на столі. Шльондри сором’язливі і скромно вдягнуті. Вони не носять ніякого хутра, ходять без шпильок, на обличчі немає їдкого макіяжу — тому на вигляд вони як продавщиці, що, ідучи додому, вирішили собі трохи потинятись по Ваці. Вони полюють на іноземців, найчастіше зав’язують розмову з запитання, чи розмовляє потенційний клієнт англійською. Після ствердної відповіді, задають наступне тестове запитання, наприклад, як пройти на вулицю Рейґі пошто, яку знає кожен будапештець, але не знають іноземці. Ці шльондри нагадують героїнь фільму Іштвана Сабова «Люба Еммо, дорога Бьобе», а саме: двох молодих учительок російської мови, яким після 1990 року раптом забракло роботи; Емма пробувала викладати англійську, хоч не мала для цього елементарних знань, Бьобе вибрала коротший шлях — почала сидіти в кав’ярні «Анна» на Ваці утцо і ловити іноземців. Жодній з них нічого не вдалося: Емма опинилась у підземному переході, де продавала газету «Моі Ноп», а Бьобе — на вахті в гуртожитку, з вікна котрого, врешті, викидується, аби покінчити з собою. «Моі Ноп» означає «сьогоднішній день», ця назва газети — підкреслено символічна. Сьогоднішній день ранньокапіталістичної Угорщини в фільмі Сабова означає несправедливе покарання людей, яких легко було прийняти за бенефіціантів минулої системи, оскільки вони навчали зненавидженої мови совєтських окупантів.
Сьогоднішні Емма і Бьобе виглядають менш відчайдушними. Все те ж аматорство, але вже без напруги. Починають розмову так, наче їх зовсім не цікавлять гроші, а заняття проституцією виходить із проявів їхнього милосердя. Адже ж стільки мужчин потребує потіхи в довгі, самотні, осінні вечори. Шльондри з вулиці Ваці не загрузли в нудьзі та рутинності, до того ж їхні «тілесні подвиги» виглядають усе ще трохи сором’язливими, а тому й симпатичними.
У суботу на газонах перед купальнею Лукача відбувається овчкопіоц, на якому продають непотріб, зібраний по смітниках, старі меблі та користовану побутову техніку — відторгнуті рештки чужого життя.
Тут можна знайти всяку всячину: старі зашкарублі туфлі, одяг, що швидше нагадує ганчір’я, негарні пластмасові іграшки, тупі ножі — все брудне, запилюжене, із надмірною неоковирністю напрошується до потенційних власників. Також можна дешево купити чиєсь добряче поношене щастя. За прилавком (у вигляді простеленого на траві пледа) старша жінка пропонує за двісті форинтів велике зарамоване фото усміхненої пари: жінці коло тридцяти, білявка з кучерявим волоссям; мужчині, мабуть, на десять років більше, у нього вуса з могутніми меандрами. Вона пружна, він жилавий, виглядають на здорових, фізично розвинутих. Вона сидить у нього на колінах, і обоє щиро усміхаються, на тлі якісь кущі і ліхтар — не то в саду, не то на кемпінгу. Блідувата кольорова гама вказує, що використовувалася фотоплівка «Орво», фасон літнього одягу — на кінець сімдесятих років, може, початок вісімдесятих. Жінка, що продавала цю фотографію, мала раніше її десь знайти, мабуть, на так званій «викладці», коли перед хатою виносять весь непотріб. Хто ж тоді з полегшенням позбувся цього свідчення давньої дружби або любові? Цей вусатий? Може, білявка? Чи хтось третій? Їхня дитина, знайомі? Це фото заважало в квартирі? Через нього не вистачало місця на нове дзеркало? Фотографія — велика, такі не зберігають у шкатулках чи коробках від цукерок. Для неї треба чимало місця на стіні. Цікаво, чому ця жінка вирішила, що це буде річ, котру взагалі хто-небудь захоче купити? Жодної з неї тобі користі, і до того ж зображуються на ній абсолютно невідомі люди, навіть не якісь знаменитості з телевізора чи лискучих журналів, ні тобі актори, ні спортсмени, а тільки якісь там, скажімо, Жужа та Янош з багатоповерхівок Овбуди або зі старого будинку недалекої Морґіт кюрут. Ця фотографія — дешева: коштує, як склянка пива в заблюганому пивбарі. Тільки хто ж на неї звабиться?