Уже в Будапешті я розповідаю друзям про ту вечерю, ніби як анекдот. І тут швидко починаю розуміти сербське занепокоєння, хоч воно там існує явно в гротескному перебільшенні. Я дізнаюсь про статті в угорській радикально правій пресі, автори яких жаліють, що угорці не використали балканських воєн для відвоювання принаймні якоїсь частини своїх історичних земель. Мовляв, замість об’єднатися з хорватами для спільного удару по Сербії, у результаті якого можна було повернути собі Войдошаґ (Войводину), угорський уряд сидів спокійно зі складеними руками.
Серби та угорці навіть не здогадуються, наскільки багато в них спільного: для сербів балканська війна дев’яностих років і розпад Югославії був абсолютно тим самим, що й Тріанон для угорців. Серб і угорець — це парадоксальні два чоботи з пари, що заходяться жалем над утратою своєї місцевої імперськості.
На місці давньої ями, виритої під національний театр на площі Ержейбет, сьогодні знаходиться музичний клуб з назвою «Яма». Сюди на концерти депресивних груп приходять уже дещо підстаркуваті любителі альтернативи. Музика, яку грають у клубі «Ґюдюр», часто буває ледь не музейна за формою: можна перенестися на двадцять п’ять років назад на якийсь конкурс аматорів-виконавців, і ця атмосфера тут просто незмінна. Візія самогубства не залежить від напрямків музики. Атмосфера не залежить від моди, а час, що біжить, ніяким чином не в силі впливати ні на артистів, ні на глядачів.
Іноді в «Ґюдюрі» виступають прогресивні групи. На концерті «Anima Sound System» натовп оптимістично скаче під музику, яка прекрасно наслідує «Asian Dub Foundation», і під звуки Жужі Варґи, котра грає щось на взірець диско-панку. Після їхніх виступів ліцеїсти всі як один танцюють під пісні Майкла Джексона від діджея, який прекрасно знає, що любить бунтівна молодь у ніч на суботу.
Я вирішив купити компакт-диск Жужі Варґи і слухав його в машині. «Дівчата чекають на щось інше», — співає пані Варґа у своєму найвідомішому хіті, і я визнав її правоту. Зрештою, усі люди завжди чекають на щось інше, ніж отримують. Дівчата з пісні Варґи, можливо, й отримають те, на що сподіваються, але угорці, що очікують на воскресіння Земель Корони Святого Стефана, з певністю ніколи не дочекаються здійснення своєї мрії.
Москва тейр — це одне з двох найогидніших місць у Будапешті. Друге таке місце — підземний перехід на площі Нюґаті, котра в часи відкриття торговельного комплексу «Шуґар» ще називалась площею Карла Маркса. На площі Нюґаті є все, що потрібно для такого особливого місця: роздратований натовп, що валить з трамваїв до станції метро, а з метро далі на залізничну станцію, також тут є дрібні злодії і ще дрібніші торгівці батарейками, папірцями, квітами, шнурівками. Під стінами безхатченки або лежать, повалені найдешевшим вином, голодом і недолею, або просто тиняються без мети. Є тут і безхатченки, котрі тиняються з якоюсь метою, наприклад, у намаганні продати поспішним перехожим свою газетку. Однак вони не встигають за людьми, що в поспіху кудись летять — вони підходять, повільно човгаючи ногами, до перехожого, а той уже з’їжджає ескалатором до метро, вибігає угору сходами на зупинку, розчиняється в натовпі, що несеться до торгового центру. Перехід під площею Нюґаті — найогидніший і найсумніший власне тому, що знаходиться в сусідстві з «West End City», величезним торговим центром. До будівлі можна ввійти прямо з підземного переходу; світ смороду відгороджують від світу ароматів автоматичні скляні двері, тому важко не помітити, що обидва ці світи не можуть один без одного існувати. Поліцаї, скупчені в невеликі купки — наче стадо домашньої птиці, яке вкинули до чужого курника. Вони ні на що не звертають уваги і нудьгують без діла; їхню нудьгу не в силі розвіяти ні патрулювання, ані проганяння перекупок. Поліцаїв, як правило, п’ять або шість; про всяк випадок вони дружно стежать тільки за собою, палять цигарки, висилають есемески, нікому не заважають, а отже, і їм ніхто не морочить голови.
Вони ходять групками не тільки в переході під площею Нюґаті, але також на площі перед вокзалом «Келеті», у переході під площею Кальвіна, на площі Москви. Будапештські поліцаї не патрулюють вулиць у парах, не проходжаються повільним, поважним кроком тротуарами, вони завжди стоять, збиті в купки, у своїх чудернацьких бейсболках, які сильно применшують їхню самоповагу.
Москва тейр будить у мені суперечливе захоплення. З одного боку, просто страшно на неї дивитись, і в той же час годі відвести від неї погляд. Я стою, по-дитячому витріщаюся на кавалькади автобусів і трамваїв, що прибувають і від’їжджають з тої величезної, гидкої кінцевої зупинки. Москва тейр — це транспортний центр Будина. Звідси від'їжджають четвірка та шістка, без яких ніхто не уявляє собі цього міста. Герой «Втраченої долі» Імре Кертейса, повернувшись із Освєнціма до Будапешта, виходить на Нюґаті і бачить четвертий та шостий трамваї, що пересуваються по Нодькюруті, і приходить до висновку: тут насправді нічого не змінилося, світ продовжує перебувати у своєму попередньому стані. До тих пір, поки четвірка та шістка будуть їздити по Нодькюруті, доти і буде на світі і Будапешт, і вся Угорщина.
З площі Москви також відправляються автобуси до Будакесі, на Швабську Гору, на замкову гору і трамваї в напрямку площі Ґеллейрта, площі Моріца, кладовища Форкошрейті і до Холодної Долини. Тут проходить велика евакуація міста в усіх напрямках, постійний рух та гамір, що завмирає тільки вночі. Площа Москви потопає в бруді, натовпі та посліді голубів під оком збайдужілих, ледь не реквізитних, поліцаїв із закладеними в кишені руками. Взимку вони не відходять ні на крок від входу до метро, звідки постійно віє теплий струмінь повітря.
Тільки тут я беру ці нав’язливі листівки, у яких рекламують дев’яностовідсоткові знижки у взуттєвому магазині, тільки тут я сповільнюю хід, щоб послухати вуличного віртуоза, що грає на заповнених водою бутлях, тільки тут огида змушує мене зупинитися і зміряти її поглядом.
На площі Москви біля п’ятої-шостої години ранку збираються безробітні із Семигороддя. Клубочаться, наче зграя промерзлих брудних голубів, які чекають, аж поки їм якийсь угорський добродій кине пару крихт хліба, задля чого, власне, і приїхали із Тімішоари чи Клужа. Правда, цих назв тут ніхто не вимовляє, а якщо їх і знають, то тільки тому, що це якісь чудернацькі варіанти угорських Темешвара та Коложвара.
Подих сучасності на площі Москви відчуємо тільки на місці, де розвертаються трамваї четвертого та шостого маршрутів: на ці маршрути недавно запустили найновіші моделі «Сіменс Комбіно». Їх довжина — п’ятдесят три метри, тому вони вважаються найдовшими у світі. Ось і справжній привід для гордощів.
Площа Москви — це символ. В однойменному фільмі Ференца Тюрюка Москва тейр — це вісь, навколо якої обертається світ зображених героїв. Я люблю це браве кіно про групу вісімнадцятилітніх юнаків, які складають екзамени на атестат зрілості навесні 1989 року. Особливо мені подобається остання сцена, у якій головний герой поза кадром розповідає, що сталося з його друзями. Фоном для фільму послужила пришвидшена зйомка площі Москви, зроблена згори, мабуть, із верхньої точки Варфок утцо. Змінюються пори дня, тисячі людських мурашок дріботять швиденько між трамвайними зупинками та станцією метро, четвірка, шістка, вісімнадцятка, п’ятдесятшістка щомиті прибувають і відправляються. Ось — справжній центр світу. Також і мого світу.
«Москва тейр» — це кіно про юних ідіотів із атрофованими історичною та політичною свідомістю. Може, власне тому я асоціюю себе з цим фільмом, мабуть, я теж був таким. Кіґлер, Роял, Петьо проводять час на вечірках (на які потрапляють зазвичай непрошеними гістьми), п’ють, палять, хімічать у школі, а довколишній світ якраз змінюється: ось у 301-му секторі Нового комунального кладовища проходить перепоховання Імре Надя, а ось і Віктор Орбан вимагає виходу совєтської армії з території Угорщини, а ось незабаром помре Янош Кадар. Хто це Імре Надь? — щиро дивуються, дивлячись у новинах про перепоховання легендарного прем’єра, водночас чекаючи від диктора повідомлення про те, чи їхні іспити будуть анульовані.