«Ломтолоніташ» означає «викладка», масове викидування домашнього непотребу. Кожен район святкує цей день непотрібного хламу окремо, щоразу іншого дня. Завдяки цьому все місто не перетворюється вмить на одне велике, суцільне звалище. Саме в цей визначений день жителі району викладають на тротуари перед своїми будинками старі шафи, ліжка, матраци, з яких вилізли пружини, пальта, погризені міллю, поламані холодильники та пральні машини. На купах деревини та металу можна знайти старі альбоми, поцвілі романи, юнацькі щоденники, шкільні фотографії людей, що сьогодні вже не живуть. Хтозна, може, на цьому фото за двісті форинтів одна з двох осіб також уже померла?

Коли настає час ломтолоніташу, можна без клопоту викидати на вулицю все, що вдома зайве і заважає, все, що непрактичне, поламане. Але також і те, що нам щось пригадує, що асоціюється із пройдешнім, від чого хочемо якнайшвидше звільнитися, як від нав’язливого залицяльника, який дошкуляє нам листами та телефонними дзвінками. Під час ломтолоніташу тротуари завалені розбитими меблевими стінками шістдесятих років, пожовклими холодильниками «Легел», пральними машинками «Гайду» з вирваним ілюмінатором дверцят, старими радянськими пилососами «Ракета», великими пластмасовими дисковими телефонами, магічними полотняними кльошами старих торшерів. Через ломтолоніташ Будапешт стає ще більш меланхолійним, показує свої нутрощі, випотрошує пам’ять.

У Будапешті мені найбільше подобаються його окраїни. Все, що знаходиться поза досяжністю спрощених карт Budapest City Spy Мар для пройдисвітів із усіх усюд або маленьких карт середмістя, які дарують у готелях. Мене цікавлять райони, в котрих місто губить свою величну урбаністичність, ту гордо зів’ялу цісарсько-королівську відразу, запилюжений лиск міленіума, котрий проломився понад сто років тому; іноді з’являється враження, неначебто це було справді останньою визначною подією в цьому місті. Я люблю прогулянки районами старої одноповерхової забудови, будинків із городами та садами, мешканці яких вірно залишаються в освоєних околицях і не вириваються до центру, на вулицю Ваці, ані навіть на Нодькюрут. Це райони, якими на міських маршрутах їздять старі темно-сині моделі «Ікарусів» 260 і 280, повністю витіснені з центру. Отож зрідка я люблю сісти в короткий «Ікарус» 260-ї моделі дев’яносто дев’ятого маршруту на розі Нодькюрут і Нейпсінгаз утцо і їхати аж до Кішпешта, через Векерле телеп[45] або ще дальше, до Пестержейбет. Можна також сісти в автобус дев’яносто п’ятого маршруту біля стадіону імені Ференца Пушкаша і їхати аж до Пестсентльорінца або тролейбусом номер вісімдесят — з вокзалу «Келеті» до XIV району, в околиці, де він межує з XVI районом. Йдеться про те, щоб їхати туди, де нема нічого цікавого, жодного місця позначеного моєю молодістю, жодних легендарних базарів, туди, де нема нічого, окрім того, що на тісних вулицях, у малих одноповерхових хатах всього-на-всього проходить життя. І саме там я якраз його помічаю, тільки там по-справжньому й інтенсивно відчуваю своє щоразу швидше проминання, можливо, тому, що там нічого не відбувається і не змінюється.

Дуже люблю пештські тролейбуси. Так, саме пештські, а не будапештські. Вони курсують тільки на тому березі ріки, мимохіть підтверджуючи його урбаністичність. Адже коли говориться про поїздку до столиці, то кажуть, що їдеться до Пешта або з Пешта, якщо в ньому мешкаєш — то ти пештець і в тебе пештська зарплата, пештське життя і пештські розваги. Будин — це тільки елегантна прибудова до справжнього міста, хоч і охайніша, і гарніша, та однак ще досі не заслужила на рівноправне об’єднання з Пештом. Отже, я люблю пештські тролейбуси і їжджу ними при кожній нагоді. Абсурд! Неозброєним оком видно, що тим самим я видовжую собі шлях, бо ту ж саму віддаль міг би набагато швидше подолати, скажімо, їдучи трамваєм із пересадкою на метро, і при цьому добряче зекономив би час. Пештські тролейбуси їздять неквапливо, викручують зиґзаґи вузькими вуличками VI, VII або XIV районів, до того ж, мені не хочеться економити час. Час потрібно проживати, а не заощаджувати, бо в якусь мить виявиться, що всі ті часові заощадження й так з’їла екзистенційна інфляція.

Нумерація пештських тролейбусів починається від сімдесятого маршруту із сполученням: площа Кошута — Ержейбет Кірайней утцо. А все тому, що тролейбуси в післявоєнному Будапешті запущено з нагоди сімдесятої річниці з дня народження Іосіфа Сталіна — черговий подарунок радянського народу для чергової братньої країни. Сталося це двадцять першого грудня 1949 — коли відзначався день народження Сталіна замість Різдва Христового.

Тролейбуси, наче мавзолей Леніна, — свідчення перемоги неживої матерії над людською: Сталін помер, а будапештські тролейбуси далі їздять, як і той мавзолей, що все ще стоїть. На пештських вулицях і досі можна побачити старі, поржавілі, квадратоподібні, страшенно незграбні радянські тролейбуси серійної моделі «ЗІУ-9». Вони, щоправда, не застали часів Сталіна, але Брєжнєва — так.

Іноді я їду на окраїну міста, до Ракошсентмігая, до Кішпешта та інших кварталів Зуґлова, що йдуть після Бошняк тейр. Мені подобається дорога з площі Боррош, що біля вокзалу «Келеті», на Бошняк тейр. Автобус сьомого маршруту їде по дірявому брукованому проспекту Тюкюль ут, наче по вищербленій клавіатурі фортепіано. Посередині проспекту пролягають трамвайні рейки недіючих маршрутів; колись тут проходив шістдесят сьомий трамвай, але оскільки рейки вже непридатні для використання, ось уже багато років тимчасово курсує автобус номер 67-Б. Натомість старі трамваї типу «УВ», котрі колись обслуговували шістдесят сьому лінію, перетворились хіба що на спомини меланхоліків, які висять на інтернет-сторінках, спеціально присвячених цьому маршруту або ж узагалі трамваям «УВ». Ще донедавна «УВ-и» їздили по дев'ятнадцятому, сорок першому, сорок сьомому та сорок дев’ятому маршрутах, гойдаючись та скриплячи, — старі, квадратні коробки, які зняли з конвеєра більш як півстоліття тому. Ось справжній символ Будапешта — у додатково причеплених вагонах були прикріплені дерев’яні лавиці, а шиби регулювалися маленькими ручними корбами. Машиніст на кінцевій зупинці витягував пантограф за допомогою мотузки, а набирав швидкість чи гальмував спеціальною корбою. «УВ» був справжнім транспортним музеєм на колесах, рейковим банком минулого, що пам’ятає диктатуру Ракоші, вибух 1956 року, кадарівську малу стабілізацію, перелом 1990 року. Саме такий жовтий трамвай тягнуть за собою герої «Будапештських повістей» Іштвана Сабова. Такий трамвай — їхній дім, у ньому живуть, хворіють, сваряться, зачинають та народжують дітей. Будапешт власне і є тим одним величезним трамваєм, що проїжджає крізь час та історію, везучи пасажирів разом з їхніми буднями і святами. Я користуюсь найменшою нагодою проїхатись будапештськими трамваями, бо в них знаходжу якийсь дивний спокій, перестаю поспішати, налаштовуюсь на роздуми. Так, не побоюсь признатись — меланхолійні роздуми. Віднедавна з маршрутів зняли трамваї «УВ», і зараз місце найдревніших зайняли ті, що випускались на заводі «Ґанза» десь поміж шістдесятими та сімдесятими. Отож, більшість із них — це мої однолітки, і тепер саме вони перебрали на себе роль носія будапештської пам’яті тих часів: комуністичного добробуту сімдесятих та вісімдесятих, зміни системи, перших демократичних урядів, нової свободи і капіталізму наприкінці ХХ століття і зовсім недавніх заворушень та своєрідної малої угорської громадянської війни. Вже більше сорока років вони курсували на лініях номер чотири та шість на Нодькюрут, але зараз їх замінили новими євротрамваями «Комбіно» з низькими підлогами, натомість «Ґанзам» випало вийти на всі маршрути, де курсували списані «УВ-и». Цікаво, які згадки про це місто через тридцять-сорок років візьмуть із собою трамваї «Комбіно», коли й вони перестануть їздити Нодькюрутом?

Мені подобаються такі окраїни, як Ракошсентмігай, далеко за Юрш везейр тере, східними воротами міста, куди дійсно годі кому-небудь добратися без украй важливої на те причини. Юрш везейр тере — справжній кордон міста: там закінчується червона лінія метро і починається приміська лінія електричок ГЕВ. Функцію величезних шлаґбаумів виконують три гігантські кубики: «Аркад», «Шуґар» та «ІКЕА». Перший з них — це класичний торговельний центр, мережа магазинів із типово усталеним асортиментом товарів по всій Угорщині, а третій — загальновідомий світовий бренд, натомість «Шуґар» — це ніби посмертна маска обличчя гуляшевого комунізму. Сьогодні на бляшаному саркофазі «Шуґару» видніється напис великими літерами: «Працюємо також у неділю!» Сьогодні це звучить так, якби написати при вході до магазину, що виставлені речі на прилавках також можна придбати. «Шуґар» відкрили в листопаді 1980-го, і це була подія, подібна за значенням до урочистого проїзду вулицями Будапешта самого Юрія Ґаґаріна 1960-го. Я добре пригадую, як влітку 1981 року дружина пана Сепі, що з Дєртян утцо, купила там дуже модерну швабру зі щіткою, що регулювалася, і демонструвала її нам, сповнена господарською гордістю. На вихідні весь люд із околиць вулиці Дєртян їздив у «Шуґар» так, як сьогодні їздять у варшавський «Мокотув» чи в той же будапештський «Маммут».