Якщо проминути «Аркад», «Шуґар» та «ІКЕА» і продовжити їхати далі старим «Ікарусом» тридцять першого або сто сорок четвертого маршрутів — то це вже рішення під власну відповідальність: там далі нема вже нічого цікавого, жодних магазинів, жодних мрій.

У Ракошсентмігай зате є ресторан «Спорт», що спеціалізується на птиці. І, окрім велетенських порцій, безплатно пропонує атмосферу, що не змінилась, мабуть, із шістдесятих років. Я сиджу в «Спорті» над тарелем пюркюльту з курки із галушками і думаю собі про угорські шістдесяті-сімдесяті роки, про гуляшевий комунізм, про приниження після 1956 року, про зречення кожного жесту та слова, яке було вимовлене не так, як у виданні «Нейпсободшаґ», про часи, коли весь народ будував свою «малу стабілізацію» на двох ставках і першому інфаркті. Цьому народові здавалося, що він вільний у своїх міркуваннях та виборі, адже було дозволено вільно слухати по радіо «критичних» гумористів та сатириків.

Я повертаюсь до Будофок, південної окраїни Будина, що нагадує містечко ХІХ століття, в котрому міг би непокоїтись вихованець Тьорлес[46]. По цьому острівку ХІХ століття ми ходимо з Лайошем та Ґашпаром в останню неділю жовтня. У повітрі вже відчувається листопад, на нас осідає мокра, негуста імла; ми піднімаємось вулицею вгору, звідусіль гавкають собаки. Ворота, металева сітка та мурована огорожа відгороджують роздратованих собак, для яких ми виглядаємо справжньою розвагою в цю нудну неділю, що не відрізняється від інших нудних трьохсот шістдесяти п’яти будафокських днів на рік. Собака в кожному обійсті свідчить, що ми насправді вже виїхали за межі міста, хоч згідно з територіально-адміністративним поділом знаходимося надалі в столиці. Коли ми вийшли із сорок першого трамваю біля кафе «Пішто нейні», то опинились уже поза містом. На пагорбах ІІ та ХІІ районів на сторожі будинків стоять різні сигналізації та камери, а тут, у ХХІІ районі, ще досі переважає традиційна охорона.

У «Тітки Стефки» ціни на пиво та вино більш ніж удвічі дешевші за ті, що панують у центрі міста, отож беремо все подвійно. У швабській корчмі біля цвинтаря вже трохи дорожче, але їжа, як не дивно, дуже добра, хоч порожній зал підказував бути тут максимально обережними. Перестраховуючись, замовляємо йовкаї боб-левеш і боґрач-гуляш. Потім ми пошкодували, що побоялися замовити чогось більш серйозного, бо супи таки переконали нас, що сусідство з цвинтарем — абсолютна випадковість.

З пагорбів Будофока прекрасно видно димарі комбінатів Чепеля. Незважаючи на мокру імлу, вони легко переносять нас із ностальгійних мрій про австро-угорські містечка в час комуністичної індустріалізації ХХ століття. Чепел — острів-завод, що ніби також належить до Будапешта, але якось непереконливо. Найпростіше до нього добратися електричкою з Борарош тейр. Звідсіля настільки далеко до тих всіх рибальських веж, парламентів, вулиць Ваці, купалень Ґеллейрта і Сейчені, та однак з певністю можна ствердити, що тут більше угорського духу, ніж в усьому середмісті. Чепел у 1956-му оборонявся найдовше, це звідси відправлялись боєприпаси для Польщі в 1920-му. Дивлюся на димарі, вони доволі імпозантні — чисті й гарно димлять. Сьогодні — це власність якогось закордонного консорціуму. Їх вчасно продали, тому вони не стали величезним пам’ятником індустріалізаційної поразки, як наприклад, ті в Симигородді, з яких втекли робітники. Семигородські заводи виглядають, наче руїни космічних установок, величезні міжпланетарні станції, екіпажі яких вимерли через якусь космічну пандемію кількасот років тому, і з того часу їхні бази ржавіють у джунглях чужих планет. Більш вражаючі руїни залишив після себе, мабуть що, тільки Ніколае Чаушеску. Йдеться про Копса Міку (по-угорськи — Кішкопуш) — мале містечко з великими заводами та фабриками, кишенькова версія пекла, безкоштовна пробна порція жахіть. Вже на самих під’їздах до Копса Міки чекає аперитив потворності: ліси на пагорбах, що оточують місто, — мертві. Дерева поміняли свою зелень на темний фіолет, будинки в Кішкапуші покрились чорним нагаром. В Угорщині, що індустріалізувалась не настільки шалено, таких пекел нема. Тут є чистилища, з яких, однак, не можна вибратися.

Мені найбільше подобається мапа Будапешта, надрукована видавництвом «Картографія», у якій райони міста позначені різними кольорами. Наприклад, І, ІІІ, VI, VIII райони забарвлені в оранжевий колір; ІІ, V, ХІ, XIV — у темно-рожевий; VII, ХІІ, ХХІІ — фіолетові, а IX, ХІІІ, XIV — жовті. Отож заздалегідь світ поділений, і не треба морочитись із визначенням кордонів. Їх можна вільно перетинати, бо ж відомо, де вони пролягають. Кольори ні в якому разі не служать для диференціації районів на типи чи роди. Елітний І-й у тій самій групі, що й VIII-й, який уважається за найгірший, а колишній єврейський, центральний, густонаселений VII-й в тій самій команді, що й елітний будинський ХІІ-й район вілл. Ось ці два райони я люблю, мабуть, найбільше. З превеликим задоволенням прогулююсь по фіолетовому VII районі, особливо люблю там щось з’їсти та випити, а в ХІІ-му я би залюбки мешкав.

Про VIII район створено анімаційний фільм з назвою «Район». По суті, дуже оригінальний та забавний фільм, але, попри надмірне намагання зробити твір, як то кажуть, «cool», вийшло так собі. Кажуть, це мав бути угорський «South Park», але вага почуття гумору в цьому фільмі прямо пропорційна вазі угорської їжі. «Район» розповідає про групу дітвори, серед яких, крім угорців, є циган, китаєць і араб (також є Осама бен Ладен, що переховується в підвалі під баром). Найцікавішим і найбільш симптоматичним є фінал кіноповісті. А саме, Джордж Буш вирішує за допомогою атомної бомби знищити VIII район (коли летить ракета, націлена в наших героїв, бачимо її назву — і це ніщо інше, як «Freedom»). Але, звичайно ж, Буш помиляється, як це йому властиво, і бомба падає не на Будапешт, а на Бухарест. Автори «Району» скоріше несвідомо викрили великий угорський комплекс, який і самі успадкували. Зображення американсько-канадської війни в «South Park» може розсмішити до сліз, бо ж в основу покладено абсурд: фільмом править незаангажований, сюрреалістичний, анархістський жарт. Натомість «Район» керується розпачливим угорським почуттям гумору, під яким ховається така ж сама розпачлива надія на виправлення історичної несправедливості.

Бомбардування Бухареста — це чистої води перверзійна необхідність: у ній соромно признатись на людях, але від неї неможливо відмовитись. Тільки на самоті або в найбільш довірливому колі можна без обмежень дозволити собі це солодке збочення. Уявімо собі, що американці атакують ракетами «Freedom» Бухарест, закарпатська частина Румунії радіоактивно заражена або затоплена водами Чорного моря, Семигороддя вціліло і повертається до своєї матірної території. Словаки, збентежені тим, що трапилось, негайно відмовляються від власної суверенності і віддаються беззастережно під владу Будапешта, завдяки чому офіційно вживана назва на позначення Словаччини, «Гірська Угорщина», знову набуває обґрунтованості.

От тільки вже вкотре постала би проблема з «Південними Землями», тобто із Войводиною. Еге ж, коли б це так Буш помилився ще й удруге: після бомбардування Бухареста скинув ще один «Freedom» на Белґрад. Зрештою, до сьогодні в сербській столиці можна побачити сліди бомбардування з 1999 року, свідомо залишені як пам’ятники воєнної агресії НАТО. Справді, якщо позбутися Белґрада, Бухареста і Братислави, життя в Будапешті стало би набагато приємнішим.

Войводина — це, очевидячки, натуральне продовження Алфьольду (угорської низовини). При перетині угорсько-сербського кордону ми не перетнемо жодного ландшафтного кордону: виїжджаємо з пласкої поверхні і в’їжджаємо на таку саму. Сидячи в ресторані на березі Дунаю в Новому Саді, по-угорськи Уйвідейк, там, де в 1942 році гонведи провели погроми євреїв та сербів (це описав Даноло Кіш та Тібор Череш), довідуюсь від моїх сербських співрозмовників, що угорці планують анексію Войводини. І це має статись ось-ось незабаром. Щоправда, ніхто ще не чув про концентрацію угорської армії біля кордонів, не чути також брязкоту гусениць угорських танків (а був би це напрочуд тихенький брязкіт — угорці сьогодні мають на озброєнні тільки п’ятнадцять танків). Серби, попиваючи собі рибну юшку в наддунайському ресторані, позбавлені Чорногорії та Косова, легко припускають думки і про претензії на Новий Сад.