На Москва тейр збираються жінки із сіл у широких чорних спідницях до п’ят і в чорних або білих хустинах, щоб продати скатертини або плетені гачком прикраси ручної роботи. З самого рана, на світанку вони сідають у поїзди або автобуси фірми «Волан» з розрахунком, щоби відразу після полудня спакувати те, що не вдалось продати, і повернутися додому. Вони стоять на зупинках четвірки або шістки разом із розповсюджувачами рекламних листівок про дев’яностовідсоткові знижки на взуття та циганками, що продають рукавиці. Ці жіночки обертаються навколо власної осі, наче автоматизовані світлофори, і тримають у руках розгорнуті серветки та скатертини.

Присівши на терасі «Москва бістро», можна побачити цілу площу з її центрального пункту, що над входом до станції метро. Четвірка та шістка приїжджають і від’їжджають по черзі: четвірка, після неї шістка, четвірка і знову шістка. Ціла площа кишить, наче колонія мурашок, тому може здатися, що тут постійно щось змінюється, але насправді — все навпаки: ніяких змін, уся пульсація відбувається в ритмі на чотири шості: четвірка і шістка, потім четвірка і знову шістка.

Якщо в Будапешті щось і може змінитися до невпізнання, то тільки VII район. Його напіврозвалені квартали старої єврейської частини міста, де знаходиться багато давніх будинків із закуреними коридорами і сходами, із обдертими галерейними подвір’ями — перевтіляться в будапештські Кабати[51]. Укріплені нові будинки із підземними гаражами, що зовні нагадують зерносховища із доклеєними малими балкончиками для людинок за шкалою НО[52], займуть місце почорнілих старих будинків, не ремонтованих ще від війни. Про це місце просто хочуть забути, не зважаючи на те, що воно в самому центрі міста. Але VII район був невидимий, з лівого боку його перекриває Ондрашші ут, з правого — Ракоці ут з караванами міських автобусів номер сім на поверхні землі та тремтячими черв’яками червоної лінії метро під землею.

Сьогодні кожну вулицю старого ґетто блокують вантажівки, що вивозять будівельні відходи і привозять нову цеглу, VII район рівняють із землею, щоб на його місці могла звестися якась альтернативна версія цієї частини міста. Залишиться синагога на вулиці Догань, найбільша в центральній Європі, залишиться кілька колишніх єврейських шкіл, канцелярій, а решту витіснить сучасний масив із фітнес-салонами замість притонних винарень, із соляріями замість магазинів залізних виробів, VII район перетвориться непомітно, бо ж нічого раптово не вилізе вгору — будапештці пильно за цим стежать, тому жодного відвідувача Замкової гори ніколи не здивує, що, скажімо, десь на Клоузал тейр зависочів якийсь всесвітній торговий центр. Кожен, хто дивитиметься на Пешт із пагорбів Будина, навіть не здогадається, що VII район — у якому всі боялись ходити, та й причини, зрештою, такої не було — перетворився на VII bis. Новіший, кращий, крутіший, дорожчий. Сьогодні тут поготів нема чого шукати. Незабаром закриють «Сімпло керт», бо це кафе, у якому навіть о другій ночі вирує життя, примостилось в обшарпаному подвір’ї закинутого старого будинку на Казінці утцо. «Совдо удвар», подібне дворове кафе, вже перебралося звідсіля на Йоужеф надор тейр, в акуратний квартал по сусідству з різними відомствами та міністерствами. Затишний бруд і балаган змінився на заціпенілий порядок. До колишнього «Совдо удвар» треба було пройтись через автостоянку, а потім увійти в нічим не примітні двері, тому не кожен туди міг потрапити. Той, хто там ще не був, мусив розпитувати сонного охоронця стоянки, як до того кафе добратись. Орієнтиром слугували тільки зелені двері. А вже до нового «Совдо» увійти набагато легше, тільки-но переступиш поріг кафе, як тебе ненав’язливо попросять зберігати тишу, щоб не заважати мешканцям по сусідству. Сусіди, як правило, завжди становлять незручність: вони заважають нам, а ми їм. Сусідські відносини в Угорщині базуються на незадоволенні та на не зовсім прихованій антипатії, відчутті привілейованості і комплексі меншовартості водночас, на відчутті жертви.

О десятій вечора VII район починає заповнюватися охочими гучно провести вік-енд, які прибувають до «Шарк Прессо», «Сімпло керт» і «Совдо кавейзов». Вони йдуть по Кірай утцо, Доб утцо, Вешшелейні утцо — як із боку Деак тейр, куди добраються на метро, так і з боку Нодькюрута, куди приїхали четвіркою або шісткою. У них вдосталь вільного часу, але вони поспішають, бо хочуть цей час якнайзмістовніше використати. Отож кращі і успішніші пробуджуються до життя, а гірші готуються до сну. Ті, що готові до вечірніх гульок, оминають тих, хто закутаний у ковдри і ганчір’я бездомних. Бездомний Будапешт уже йде спати. Надворі прохолодно, отож смітникові жителі притулені одне до одного, мов вівці на пасовищах, сплять по двоє, по троє, один притиснутий до іншого. Удень снують поодинці жебраючи, хоч переважно тільки сидять у своїх спасенних барлогах, котрі помагають їм перебути наступний день без того, щоб кидатись під четвірку або шістку — бо ж зовсім і не хочуть помирати. В Угорщині вдаються до самогубства, як знаємо, тільки зірки поп-культури, а не безхатченки. Якщо хтось із них став би раптом відомим, знявся в кіно, — то, будучи помитим, перебраним об’єктом кольорових журналів, можна тут же наблизитися до небезпечної лінії смерті. Безпритульність, анонімність, недоля, що вписані в їхню екзистенцію, бережуть їх від смерті з власної руки і завдяки тому бездомні можуть віддаватися на розсуд природи, яка й розпорядиться, коли саме їм треба перейти з одного небуття в інше.

Невеличкий зовні музей фотографії в Кечкемейті розмістився в старій синагозі на площі Катонь. Він складається з єдиного виставкового залу. У той час, коли я його навідав, експонувалися фото Ондрея Кертейса із Сабаудії двадцятих і тридцятих років. Старші жінки з тої, найбіднішої колись області Франції виглядають наче убогі індіанки, що йдуть на торговицю в Ліму.

У ресторані «Маґнаш Пінце» на Чонґраді утцо, де я зібрався пообідати, — дійсно розкішно. Цей заклад порадила мені одна старша білетерка з музею фотографії, у котрої я розпитувався про якесь добре кішвендейґло поблизу. У ньому харчуються представники кечкемейтського середнього класу, можливо, навіть вище середнього; місцеві жінки тут граціозно похитуються на своїх високих підборах, шафоподібні мужчини сунуться за ними вслід, обтягнені шкіряними куртками, виблискуючи свіжоначищеними мокасинами і золотими ланцюгами. Я замовив «Вегетаріанський парад», вибравши його з так званих «Осінніх ексклюзивів», та «Кока-Колу», яку відразу подали на стіл у склянці. До речі, в «Осінніх ексклюзивах» діти можуть замовити собі «Курячу грудинку à la Гаррі Поттер»: адже Поттер — це потужний магнат поп-культури і, безперечно, п’є колу також зі склянки.

У цьому місті вишукано і святково, протягом двох, може, трьох годин блукання тим стотисячним Кечкемейтом я натрапив чи не на п’ять шлюбних церемоній; а, може, і не зовсім шлюбних; бо насправді ніде молодої пари я так і не розгледів, жодної жінки в білій сукні, тільки хоровод за хороводом проносився вулицями, мабуть, по дорозі на гостину. А хтозна, може це були фальшиві гості, які вешталися містом без якої-небудь мети і їм нічим було зайнятися? Декотрим з них набридло це блукання і пошуки, отож безцеремонно, не ховаючись, вони поцмулювали з горла щось міцніше — віскі. Культура і вишуканість при цьому були обов’язково дотримані, бо ж глушили «Джонні Вокера», а не звичайну паленку. Поняття не маю, де відбувалися шлюби — геть усі костели, на котрі я натрапив, були зачинені. Працював тільки великий торговий центр «Млин», такий собі кечкемейтський аналог будапештського «Маммута». «Млин» повільно перемелював у собі жителів Кечкемейта, які безвільно затягувалися між його шестерні. Всередині — точнісінько ті ж самі магазини, що й у всіх інших торгових центрах, хіба що трохи менші, пропорційні до розмірів міста. Звичайно, фонтан у «Моломі» менший, аніж водоспад у «West End City», подарунок канадського народу угорському народу, можна сказати: Ніаґара для потреб Угорщини.