У тих одинадцятиповерхівках, які і є центром Овзда, колись працювали магазини, може, навіть якісь кав’ярні. Зараз шиби вітрин на першому поверсі заклеєно старими плакатами. «Овзд Іпорі Парк» світить пусткою з погаслими димарями. Порожню територію охороняють сторожі, які навприсядки зачитуються бульваром, певно, «Блікком» або «Сінеш Бульвар Лопом». Збоку це виглядає, начебто вони випорожнюються на відкритому полі, залишаючи ці добре перетравлені кольорові нісенітниці. Над вітринами, на вивісках, видніють сліди, що залишились після літер. Слова можна прочитати: «книги», «платівки». Давно вже ніхто тут цього не продає. Єдина актуальна реклама в Овзді — це рештки розбитого авто біля головного кільця міста з «рекламною» інформацією, що в минулому році на дорогах комітату загинуло вісімдесят три особи. Єдине, що в цій окрузі добре продається, так це смерть. Але при умові, що буде дуже дешевою, бо в іншому разі вона нікому не буде по кишені. Хто тут може знайти собі роботу, окрім сторожів? Вони пильнують розвалини з болісною нудьгою, бо це не руїни замку, на які приїжджали би подивитись туристи. Ці руїни ще занадто свіжі, а отже, Овзд мусить і далі терпеливо чекати на свій шанс, аж поки він перетвориться на посткомуністичний Аквінкум і стане пам’яткою відмерлої цивілізації.

У Козінцборціко нема нічого, окрім самих багатоповерхівок; нема інших будівель, окрім бетонних; власне, немає різниці, якою вулицею їхати, — скрізь однаково. Справді, навіщо ці зайві різноманіття та хаос? Ішлося тільки про те, щоб люди, які тут працюватимуть, мали де жити. Місто розміром з село збудували поряд із великим комбінатом, який частково й далі працює, а отже, ставить Козінцборціко в значно вигіднішу ситуацію, аніж, наприклад, Овзд.

У телепрограмі для мандрівників «Фьотейр», у випуску, присвяченому Польщі, телеведуча готувала польську страву біґос. Їй допомогав запрошений на програму поляк, який протягом двадцяти років проживав у Козінцборціко. Він холоднокровно підправляв капусту і ґречно пояснював, що і в якій послідовності потрібно до цієї капусти додати. Без сумніву, проживання в Козінцборціко мусить вчити витримки, бо в ньому кожен день однаковісінький. При цьому немає ніякого значення, яка пора року, година дня, хвилина життя, бо Козінцборціко вільне від терору природи і хаосу різноманіття. Козінцборціко — це нескінченне тривання.

На виїзді з Овзда в напрямку на Мішкольц стоїть бетонна брама з підпорами — облуплена, з бутафорно намальованими вікнами, наче театральна декорація. Брами на будапештському Векерле телеп — також не з дерева, але в них можна розгледіти продуману гру з традицією. Брама в Овзді — це винятково розпачлива сатира на угорську традицію; вона відділяє потворність дороги номер двадцять п’ять та місцеву потворність — овздівську версію приватного сектора, де вештаються парами циганські дівчата, хлопці на обшарпаних велосипедах, де на тебе підозріло витріщаються пацани в одязі з гуманітарки.

За статистикою, найбіднішим населеним пунктом Угорщини вважається Пішков. Це село знаходиться неподалік від кордону з Хорватією. Воно абсолютно нагадує семигородські села: все тут блякле, висохле, трухляве. Район Орманшаґ, до якого належить і Пішко, процвітав у міжвоєнному періоді, а вже після Другої світової — відцвів, і сьогодні з нього тільки обсипаються засохлі пелюстки. Кажуть, причиною вимирання тутешнього населення в двадцятих-тридцятих роках стала хронічна «однодітність». Від неї сьогодні вимирає вся країна.

Орманшаґом нині подорожують, наче спресованим і зменшеним у розмірах Семигороддям. Усі, хто мав змогу, давно вже звідси виїхали. Разом з речами забрали також із собою Бога, бо костели вже роками зачинені. На вежі одного з таких виросло дерево. Здається, це сталося в селі Бейті або в Гірічі, точно зараз не пам’ятаю. Тамтешні села по-іншому навіть збудовані, ніж в інших регіонах: поміж рядами хат розташовано долівку просто неба, щось на взірець утрамбованої глини під центральний майдан села, але це ніякий не майдан, тільки спільне подвір’я для худоби всього села. Усі свиней утримували спільно саме тут, а не в окремих домашніх господарствах. Сьогодні нема вже свиней, точніше, взагалі нічого нема.

Лелече гніздо на костельній дзвіниці в околицях Орманшаґа — це вже майже стандарт і нічого дивного. Тут жоден дзвін не б’є в полудень, і вже точно їх не передають по MTV або по каналу «Дуна».

У районі Черегат, що знаходиться на північ від Мішкольца, сім’я з п’яти осіб виживає за шістдесят п’ять тисяч форинтів на місяць. Це менше 250 євро. Журнал «Модьор Норонч» якось опублікував великий репортаж про села, які розташовані на схід від дороги номер двадцять сім. Черегат якраз умістився між двадцять сьомою та третьою дорогами, що йдуть у напрямку на Словаччину. У Торносентйокобі на двісті сімдесят мешканців припадає два костели, два маленькі магазинчики, нема аптеки, лікаря, автозаправки, пошти, ані школи. В угорському селі, навіть у найбіднішому, обов’язково мусять бути два храми — католицький та протестантський. Це настільки типова риса угорського ландшафту, як і водонапірні вежі. Але ці вежі хоч працюють, а костели — стоять без ужитку.

На захід від Дунаю поступово густішають німецькомовні написи. Щоразу частіше поряд із «bejárat» з’являється «eingang», «fogadó» перетворюється в «gasthaus», десь узагалі починають пропадати повсюдні «söröző» та «borozó», а на їхньому місці бачимо «bierstube» та «weinstube». Уже в Комаромі, місті на кордоні зі Словаччиною, що тягнеться вздовж Дунаю, наче кишка, угорські написи на термальних купальнях завжди супроводжуються німецькими.

У Комаромі в березні 1921 року народився мій батько. Його мали зачати саме в той час, коли підписувався Тріанонський мирний договір у червні 1920 року.

Мою бабусю звали Терейз Варґа. Як називався мій дідусь — не знаю, бо мого дідуся не було. Таке стається з багатьма мужчинами, особливо, якщо вони вже є чиїмись батьками. Про це, правда, я дізнався занадто пізно. Про сімейні таємниці завжди дізнаємося занадто пізно. Бернат Варґа, якого я все життя вважав за свого дідуся, виявився моїм прадідом. А плюсом у цій ситуації було те, що він помер ще перед моєю появою на світ. З раннього дитинства я пам’ятаю свою прабабусю, хоч і невиразно. Вона мешкала в особняку, що здавався в оренду на Ференц Кюрут, здається, між вулицями Местер та Томпа. Це був великий, зручний і понурий особняк з криницею на подвір’ї. До кімнати заходили через веранду, але щоб до неї ввійти, спочатку треба було пройти темним, обшарпаним коридорчиком зі сходами. Прабабуся була словачкою і до кінця життя так і не навчилась до ладу говорити по-угорськи. Тому після смерті чоловіка майже не показувалась на вулиці, бо не була певна щодо свого місця в цій чужій, протягом стількох років не освоєній угорській стихії.

У своїй пам’яті віднаходжу тільки спогад, що вона там мешкала, а як виглядала і що казала — не можу пригадати. Добре пам’ятаю, передусім, будинок і те, що її житло знаходилося з лівого боку прибудови. І це, власне, є доказом того, що часто нам простіше запам’ятати місця, аніж людей. Наприклад, прекрасно пам’ятаю старі «Ікаруси», що їздили в той час будапештськими вулицями. Мене захоплювали їхні грізні випуклі зади з ревучими двигунами; вони нагадували мені якихось велетенських сіро-бордових шершнів.

Сьогодні вже важко зайти на подвір’я з верандами, що викликають асоціації з періодом дитинства. Більшість брам уже зачинені на замок і обладнані домофонами. Тому, як тільки вдасться десь угледіти відчинені вхідні двері біля Кюрута або в довоєнних будинках старого Будина, я відразу в них заходжу, стаю на середині подвір’я, задираю голову вгору і дивлюсь у малий квадрат неба, обрамлений поручнями галерей на кожному поверсі.

Бабуся Терейз жила в Комаромі й, імовірно, зустріла там мужчину, який став батьком мого батька. Хоча, звичайно, не можу також виключити, що її вагітність могла також бути наслідком поїздки до Будапешта або принаймні на другий бік Дунаю, де знаходилась новопостала Чехословаччина. Чи це було коротким романом, чи бурхливим коханням — не маю найменшого уявлення. І, як мені видається, цього не знав навіть мій батько, бо бабуся Терейз відразу після народження віддала його на виховання своїм угорсько-словацьким батькам, які й усиновили малого Бейлу. Сама ж зникла з Угорщини на добрих чверть віку. Чого шукала в Італії, що було причиною її еміграції, чому повернулась додому вже аж після війни — також уявлення не маю. Не думаю, щоб уже аж настільки їй не сподобався режим адмірала Горті. До речі, у тодішній Італії от-от мав прийти до влади найбільший блазень серед диктаторів. Отже, гіпотеза, що бабуся Терейз була комуністкою, також виглядає малоймовірною. Хоча годі по-іншому збагнути той факт, що до рідних сторін бабуся повернулася якраз тоді, коли репресіями закладався фундамент держави Матяша Ракоші. А може, тут треба подумати про мелодраматичну версію — наприклад, поїхала за мужчиною?