Балоґ — це видатний представник «угорського стилю» у фотомистецтві: похмурого і меланхолійного. Його батальні фотографії Першої світової війни — значно автентичніші, тут він уже не доклеював несправжніх трупів. На фотокартинах, що показують побоїща, копання братських могил та ряди хрестів, можна побачити справжню суть Першої світової війни — взаємне винищення нерухомих армій. Ця війна мене завжди по-своєму вражала: така велика бійня — і ні за що. Неначе за мету взяли не що інше, як просто врегулювати природний приріст населення шляхом знищення тих дев’яти мільйонів понаднормових мужчин — так, як лісники відстрілюють вовків, яких забагато розмножилось.
Воєнні фотографії Балоґа можна поділити на три категорії: солдати марширують по засніженому полю або на тлі сутінкового неба; солдати в таборі чекають у черзі до військового дантиста, збираються для трапези, стоять перед польовою лікарнею або — це третій різновид — вони вже мертві і лежать покотом, чекаючи на поховання. На цих фото — абсолютний спокій, жодного драматизму, звірства: солдати лежать, бо неживі, якщо б не померли, то так покотом не лежали б, а очевидно, сиділи б і палили, голились, писали листи до своїх наречених, які чекають на них десь там по всіх закутках цісарсько-королівської монархії.
На роботах Балоґа смерть — цілком природна і абсолютно прийнятна для потенційних небіжчиків. На фото «Завершений бій» нові трупи безладно лежать на фоні польового кладовища, неначебто саме на цьому місці вони дозволили себе застрелити, щоб зручно було ховати. На п’ятьох роботах із циклу «Повішення» з 1919 року зображено, як виконується вирок повішення солдата, який виглядає спокійно і природно. Ми не знаємо, за що винесли цей вирок, можливо, за дезертирство, можливо, за невиконання наказу, можливо, за крадіжку? І взагалі, чи знає солдат, що з ним станеться за кілька хвилин? Бо якщо знає і розуміє, тоді це свідчить, що він повністю змирився з близькою смертю. Солдат із зацікавленням, навіть дуже уважно, спостерігає за своїми катами, що готуються ось-ось виконати вирок.
У монографічному альбомі Балоґа є фото, що зображує в’їзд адмірала Горті до Будапешта. Це фотографія рубікону, що замикає цілий період творчості. Зникає мілітарна тематика, розпочинається період ідилії: корови на пушті біжать стадом, ніби антилопи в Африці, народні обряди, натюрморти. Складається таке враження, ніби раптом настав кінець історії Угорщини, кінець у фукуямівському розумінні; тільки-но білий кінь адмірала стукнув копитом — Угорщина стала гарною країною-скансеном, де проживають щасливі люди, що плекають традиції і народні обряди. На фотографіях цього періоду бачимо злидні і бруд у циганських хатинах, голих циганчат, але ця нагота гарна, як нагота індіанців, які чуються настільки вільними, що й не мусять носити одягу.
Регент Горті носив шикарний адміральський мундир з великою кількістю орденів. Голим він не був, але не був також вільним, ані щасливим. Був невільником своєї уяви, своєї політики і угорської долі. Був диктатором, але його реабілітували. Ходив, тримаючись Гітлера, але повністю його за це не засудили. Був мінливий і дволикий. Прагнув обов’язково повернути землі, втрачені в результаті Тріанону, при цьому умудрявся вести політику лавірування між нацистами та західними союзниками Альянсу, особливо після 1942 року, коли був не проти вийти з тої війни, що вже, очевидячки, летіла під три чорти.
Справжню горті-ностальгію можна нині побачити в місті Печ, що на півдні Угорщини, неподалік від кордону з Хорватією. Це одне з найбільших угорських міст: нараховує трохи понад сто шістдесят тисяч жителів. (Кожне велике угорське місто, окрім Будапешта, насправді є малим).
Неподалік від Кафедральної площі у винарні на Каптолон утцо, поруч зі старими фотографіями міста, сімейними світлинами з міжвоєнного часу в сепії, весільними портретами молодят на стінах висять (також давні) фотографії адмірала Горті: у профіль і з орденами, у флотському головному уборі або без нього. Так і висить собі Горті, ніби нічого не трапилось, висить, як шпалери із зображенням оленя в шлюбний період. Тутешні п’яні відвідувачі, що заливають у себе наступні двісті грамів кислуватого кейкфранкоша[21], на адмірала просто не звертають уваги.
Перед кафедральним храмом міста знаходиться невеличкий парк, де на лавках люблять цілуватись або пити пиво школярі з сусіднього ліцею. Хтось, хто тут був ще перед ними і мною, не цілувався і не пив пива, а старанно прикріплював кнопками до стовбурів дерев свої патетичні націоналістичні вірші. Один з них я зірвав собі на пам’ять, і ось він у приблизному перекладі:
Це слабкий вірш, а переклад далебі не кращий; я зробив його як підрядник, маючи на меті передовсім передати зміст, а не стиль. Цей вірш — для мене документ, а не поезія, документ-свідоцтво угорського розпачу періоду першої декади ХХІ століття. Невідомий графоман підписався: «Giorgio Muscolare Sopianae». Sopianae — це назва міста Печ латинською мовою. Його, власне, заснували римляни (як і місто Сомботгей). Джорджіо, націоналіст і антисеміт, дає волю своїм симпатіям і розпачу.
У позачасовий слізний тон (з обов’язковим плачем за батьківщину) Джорджіо зумів уплести дещо з актуальної політики — суперечки про натівський радар на горі Тубеш і антиурядові демонстрації-протести. Кулінарна тематика (картопляний суп контра човленд) найвиразніше вказує на те, кого вважати негативним героєм цього літературного твору — продажного єврея, готового розпродати Угорщину за срібняки (причина плачу поета), а за них, відповідно, збудувати собі віллу на Ібіці і провести відпустку в Дубаї, прирікаючи справжнього угорця на злидарство.
Джорджіо міг би бути членом «Модьор Ґардо», нової парамілітарної організації, заснованої в п’ятдесят першу річницю антикомуністичної революції. Ґардисти, осиротілі нащадки нацистів Перехрещених стріл, у своїх біло-чорних уніформах трохи подібні на кельнерів, а трохи — на членів народного колективу танцюристів. Вони марширують по Замковій горі або площею Героїв, символічно виконуючи свій вербувальний танець.