«Революція лунатиків» — відписує мені Ґашрар на мою вечірню есемеску із описом суботніх подій.
Хтось знову задає бунтівну мантру «Дюрчані — на хер! Дюрчані — на хер!», і знову підхоплюють її буквально кільканадцять осіб, і вкотре за пару секунд вона гасне. За мить з другого боку площі біля гігантського телеекрана, який транслює все, що відбувається на віддаленій на кілька десятків метрів сцені, декілька осіб починають скандувати: «Фері, танцюй, це твій прощальний вечір». Фері — здрібніла форма від імені прем’єра: Ференц.
Проте й ця група, вигукнувши кілька разів цю фразу, замовкає. Натовп не підхоплює гасел, бо зайнятий слуханням промов зі сцени, або дискутує в невеличких групках, або їсть варену кукурудзу і прецлі. Атмосфера спаду напруги передається поліцаям, які живим кордоном охороняють вхід до парламенту. Його будівля — безлюдна, наче якась святиня інків, яку покинули жерці ще п’ятсот років тому. Поліціянти стоять за командою «вільно», час від часу спираючись на пластмасові щити, аби дати відпочити втомленим ногам. Вони дивляться на зібраний навпроти них натовп без найменшого зацікавлення. За останні кілька днів заворушення пригасли, і нікому вже не кортить ні з ким битися.
Аж раптом група неподалік від сцени починає заспівувати державний гімн — сотні уст поволі приєднуються до співу першого куплету:
Поліцаї враз вирівнюються і шикуються за командою «струнко». На відстані мені здається, що губи декотрих з них вимовляють далі такі слова:
Ось звучить останній куплет:
Після цього поліцаї знову легко почали сутулитися і спиратися на щити. Площа замовкла на мить, однак склалося враження, що ця тиша всіх засоромила. Зазвичай, коли натовп не кричить, то постійно хтось кричить на сцені, а оскільки промовцям не вистачає справжньої харизми, її компенсують суворістю та люттю. Тоді ж запала велика тиша, як по телевізору, коли академічний хор доспівує гімн, телетрансляція завершується, і нема вже жодної відмовки, щоб не йти спати.
Раптом, щоб якнайшвидше перервати цю недоречну тишу, здіймається динамічне вболівальницьке «Рія! Рія! Гунґарія!», ніби всі ми перенеслись на футбольний стадіон, де після урочистого хорового виконання державних гімнів футболісти розминають м’язи, а фани горланять.
Але навіть цей імпульс, який передбачає нескінченне скандування «Рія! Рія! Гунґарія!», не в силі підняти натовп. Молодий, одягнутий в чорне хлопець, що стоїть попереду мене, в певну мить помічає, що він останній з-поміж кількатисячного зібрання ще викрикує цю фразу. Він трохи ніяковіє і мовкне, його затиснутий кулак опускається вниз, пальці непомітно випрямляються, і він починає поправляти своє волосся, зібране в кінський хвіст.
Ніхто не може підняти цих людей. Серед маси проводирів-самозванців та п’ятихвилинних лідерів немає жодної людини, яка була б справжньою особистістю.
Такою, як колись, наприклад, був Віктор Орбан, котрий сьогодні, будучи шефом правого Фідесу, не хоче йти на площу Кошута. Він воліє виступати на телебаченні і триматися здалеку від того Гайд-парку. Він навіть не хоче нових виборів, яких так домагаються на сцені. Отже, він не хоче зміни системи, до якої так пристрасно закликають оратори. Також Орбан не може підтримати вимоги посадити у в’язницю членів уряду.
На площі є кого підбурювати. У суботній вечір натовп у кілька десятків тисяч щільно заповнює всю площу і навколишні вулиці. Як повідомляє права газета «Модьор Немзет», демонстрантів збирається п’ятдесят тисяч, за найпопулярнішим Інтернет-порталом «Індекс» — двадцять тисяч. Інші підрахунки говорять про тридцять тисяч. Це — рекорд. Багато людей прибуло, бо якраз того дня мала відбутися велика маніфестація Фідесу. Але Фідес відкликав свою участь, пояснюючи це тим, що побоявся провокацій. Віктор Орбан сидів на телеканалі «Гір» з білою стрічкою на лацкані піджака і пропонував створити уряд професіоналів, який би зумів витягнути Угорщину з пропащої економічної ситуації.
Біла стрічка — це символ спротиву насиллю і брехні прем’єра. Тисячі людей, що чекали на Орбана, також мали на собі такі стрічки. На бар’єрах між демонстрантами та поліцією чіпляли білі троянди, які скоро в’янули і сохли. Віктор Орбан не прийшов, зате прийшло кілька десятків футбольних фанатів «Ференцвароша».
«Ференцварош» — це легенда, клуб із більш ніж столітньою традицією. До речі, як і «Реал Мадрид» або «Манчестер Юнайтед», Ференцварош — це назва їх району Будапешта, дослівно «місто Франца». Стадіон «Ференцвароша» проїжджається з лівого боку, якщо їхати з аеропорту «Ферігедь», біля станції «Нейпліґет» синьої гілки метро. Зараз «Ференцварош» грає в другій лізі і славиться тим, що має найгрізніших футбольних фанатів на всю Угорщину. На площу Кошута їх прийшло кількадесят, не більше. Вони вайлувато вештаються серед демонстрантів, попивають з бляшанок тепле пиво «Боршоді» і, мабуть, не зовсім знають, чим би це зайнятись. Фанати не можуть змиритися з тим, що їхній клуб перевели в другу лігу. Їхні зелено-білі улюбленці були дискваліфіковані з першої ліги, бо через великі фінансові борги клуб не отримав ліцензії. Однак кожен розуміє, що насправді не в цьому річ. Всі знають, що комусь просто захотілось знищити Фраді. Зараз «Ференцварош» мусить грати із клубами з якихось малих провінційних міст, замість того, щоб боротись із командою Доброчина за титул чемпіона країни.
Коли штурмували будинок телебачення, а саме з цього й почались всі заворушення, фрадіштак (вболівальники «Ференцвароша») бились у перших рядах. Пліч-о-пліч із фанами «Уйпешта». «Уйпешт» — команда з IV району. Майже половина передових угорських футбольних команд із столиці: «Ференцварош», «Уйпешт», «Гонвейд», «Вошош», «МТК». Фани «Уйпешта» і фрадіштак між собою в принципі не дуже дружать, але в цій справі знайшли силу поєднатися. Історія знає небагато таких зворушливих випадків видовищного братання фанів ненависних між собою команд. Це завжди траплялося перед лицем переломних подій. Наприклад, у Польщі таке було, коли помер Іван Павло ІІ. У Будапешті — коли народилась дивна революція. Потім усе повертається на кола свої і фани з полегшенням повертаються до давніх розборок та племінної ненависті. У нетиповій ситуації братання з ворогом вони почуваються не зовсім у своїй тарілці, якось не по-чоловічому. Будинок державного телебачення на площі Свободи, окрім фанів «Уйпешта» і «Ференцвароша», а також націоналістів, брали штурмом ще п’ять поліцаїв, один прикордонник і один офіцер угорської армії. Всі — у цивільному і у вільний від служби час (це взято з матеріалів, що зафіксували камери спостереження). Ось так виглядає пародія угорської долі — куруци[63] і лабанці[64] ХХІ першого століття.