Фани «Уйпешта» мали бути в сильному розпачі; буквально недавно їхній улюблений клуб вилетів із розіграшу Кубка УЄФА, програючи вдома від чемпіона Ліхтенштейна — ФК «Вадуц» з рахунком 1:4. Добре, хоч на площі Свободи можна було відірватися і святкувати здобуту перемогу. У будинку телебачення фанати успішно захопили автомати з напоями та батончиками.

Протягом двох наступних ночей після того, як захопили телебачення, фрадіштак бились також на проспекті Ракоці і на площі Октоґон. Але в суботу, двадцять третього вересня, мали вже кращий настрій. Їхня команда виграла турнірний матч у другій лізі з рахунком 7:1. Коли вони підходили до площі безладними групками, в зелених майках, з бляшанками пива в руках, перед ними прокотився попереджувальний шепіт: «Фрадіштак на підході!». Але вони вмить безслідно розчинились у багатотисячній юрбі.

Я роблю собі перерву від демонстрацій і йду подивитися, що твориться в середмісті. Кількасот метрів далі, на площі Ержебейт, у клубі «Ґюдюр» грає група «Шпецко Єдно». Тут багато молоді, і ніхто не має прапорів або стрічок. Марно шукати когось у майках із турулами або цитатами з Дюрчані. У кафе VII району атмосфера вік-енду — ллється «Дрегер», жодних тобі слідів революції. Будапешт зовсім не нагадує міста, у якому щось кипить, а лихоманка суботньої ночі в нічних клубах не має нічого спільного з демонстраціями. Тільки на вулицях скрізь порозклеювані плакати з передвиборчими обіцянками соціалістів (через тиждень мали відбуватися вибори до місцевих органів самоврядування). Це справляє сюрреалістичне враження. Партія, яка визнала свою абсолютну брехливість, без найменшого відчуття сорому клянеться в наступних своїх обіцянках. Ці кандидати прихильно усміхаються і закликають «Голосуєте за нас!», бо, мабуть, сподіваються, що електорат настільки ж відданий своїй партії, як і фрадіштак своєму улюбленому футбольному клубу.

Ференц Дюрчані заявляє, що з екстремістами розмовляти не буде. Також додає: «Я вдячний двом мільйонам будапештців, що вибрали мир, котрий важливіший за те, про що говорить двадцятитисячний натовп на площі Кошута».

Без огляду на це, я все-таки повертаюсь на площу Кошута, аби ще послухати промови про зрадників вітчизни і нагальну потребу гнати геть комуністів. Також, аби побачити, як у серцях повільно гасне вогонь, як спадає напруга, як завершується акт. Після півночі юрба проріджується і струмінь маніфестантів з прапорами відпливає вулицею Конституції і вулицею Надор. Попереду мене йде тридцятирічна пара в білих льняних строях, що імітують середньовічні свити. Вони тримаються за руки, мужчина тим часом вільною правою рукою витягує телефон і викликає таксі.

У неділю після полудня площа відпочиває від суботньої ночі.

Під пам’ятником у честь подій 1956 року, що знаходиться на розі площі, одна жінка років п’ятдесяти заламує вгору руки. Підходжу ближче і бачу, що вона співає. А точніше, наспівує слізливий вокаліз, який у театрі чи в концертному залі міг би справити неабияке враження, і все завдяки артистичності та потужності голосу. Однак тут, серед залишків знуджених маніфестантів і поодиноких туристів, поруч зі смітником, переповненим порожніми пет-пляшками та бляшанками від пива, цей спів має гротескний ефект. Ніхто його не слухає, кілька перехожих із легкою посмішкою фотографують цю дивачку на мобільний телефон. По площі прогулюються молоді подружжя із дітьми на руках, вагітні жінки з великими животами, самотні мужчини з собаками. Тільки дехто має на шиї триколірну стрічку. Надворі погідно, досить тепло як на кінець вересня. Площа Кошута перетворюється на місце післяобідніх прогулянок і вік-ендних пікніків.

Навпроти парламенту призупиняється рожевий автобус із відкинутим дахом, і група іноземних туристів прицілюється об’єктивами своїх цифровиків у юрбу маніфестантів. За мить автобус рушає далі, найімовірніше на площу Героїв або ж на Гору Ґеллейрта, щоб відмітитися біля наступних знаменитих та пам’ятних місць. Я подумав, що для блага туристів, які в проміжку між Прагою та Віднем заїжджають у Будапешт, керівництву міста було б добре постійно наймати групу екстремістів для збільшення привабливості міста, і щоб туристи запам’ятали його вигляд якнайкраще. Нехай після ознайомлення зі всіма тими псевдоготичними, неокласичними та сецесійними пам’ятками архітектури давньої монархії вони відчують, що тут є щось значно більше, аніж тільки гарно викладене каміння.

Раптом із гучномовців вибухає потужний гітарний рифф, який витягує мене з легкого задерев’яніння. Це запустили фрагмент запису славетної рок-опери «Святий Стефан». Міцні акорди утворюють чудний дисонанс із тишею, що розляглася на площі. Через декілька хвилин музика тихне. На площі Кошута ніщо не лунає до кінця, все тут тимчасове, фрагментарне, начебто хтось дивиться телевізор і перемикає канали.

Увечері на площі наполовину менше людей, аніж у суботу. Сонні поліцаї у своїх патрульних машинах перекушують бутербродами, маніфестанти вештаються без мети вздовж вулиці, присідають на коротку мить на бордюри, пишуть есемески. Поліцаї говорять із демонстрантами або по черзі припалюють собі цигарки, абсолютно не переймаючись своєю репутацією. Цікаво, скільки з них подумки солідаризуються із демонстрантами і щиро ненавидить свого прем’єра.

Площа поволі безлюдніє, хоч-не-хоч завтра понеділок і треба йти на роботу. Тому в понеділок вранці площа зовсім порожня, кільканадцять осіб тиняються по витоптаному газоні, а буквально кілька — сплять на кариматах. Декілька осіб читає газети, двійко старших мужчин розкладають шахівницю, вискладують дерев’яні фігурки, і все довкола починає неспішно повертатися до норми: зникає молодість, повертається спокійна старість. До речі, найбільше люблю дивитись у цьому місці, як старші мужчини грають у шахи, шашки або карти в парках, скверах, кафе, купальнях. Не розумію, чому турагентства вперто приваблюють відвідувачів до Будапешта за допомогою плакатів із молодою, апетитною, усміхненою дівчиною. Як на мене, на плакатах, що рекламують переваги проведення відпустки в Будапешті, повинні зображуватися похилі віком, втомлені мужчини, що грають у шахи або шашки. Коли я думаю про свою старість, то хотів би, щоб вона саме так і виглядала: надворі рання, тепла осінь; я сиджу в котромусь із парків Будина, нахиляюсь над шахівницею або планшетом для шашок і обмірковую наступний хід.

Із палаток потрохи вилізають втомлені та невиспані демонстранти. Це ті, хто не покидав площі протягом усього тижня. Вони кажуть, що будуть тут доти, поки прем’єр із урядом не підуть у відставку. Але прем’єр не має ані найменшого наміру це робити. Площа виглядає ніби якийсь Вудсток або Ярочін[65] після нічного концерту. Або ж як славний рок-фестиваль «Сіґет», який щороку проходить у серпні на дунайському острові. На «Сіґет» приїжджають найвідоміші рок-зірки. Натомість тут, на площі Кошута, найбільшою зіркою є телеканал CNN, який знімає репортажі з демонстрацій. Зараз уже і їх тут нема. Зазняли своє і поїхали в інші країни, на інші заворушення, бо світ значно більший і значно цікавіший за площу Кошута, і світ за мить просто забуде про цю нову, гротескну революцію. Проте демонстранти й так вдячні CNN за те, що показав на цілий світ їхній вибух непокори. Окрему подяку для найславетнішого телеканалу світу старанно розписали на картоні, який повісили на бар’єрну стіну перед будинком парламенту.

Зараз тільки до польової кухні з гуляшевим супом вишикувалась довга, здисциплінована черга. Це навколишні безпритульні та убогі, що завдяки антиурядовій акції на якийсь час забезпечили себе щоденним харчуванням. Вони поприходили сюди з сусідніх парків, підземних переходів, стягнулись із вокзалу «Нюґаті». На вигляд вони мов розбите військо, виснажене довгим маршем від однієї поразки до наступної, наче військові полонені, що змирились зі своєю недолею. Коли тисячі демонстрантів, що у вихідні стояли перед парламентом, повернулись до своїх робочих кабінетів та аудиторій, саме вони захопили це побоїще. Стоять мовчазні, сумні, хворі після дешевого білого вина з пластмасових пляшок. Хтозна, може їх зовсім не цікавить ані соціалістичний уряд, ані права опозиція. Найменше їх цікавить брехня прем’єра Дюрчані. Їх цікавить гуляшевий суп. Вони хочуть прожити наступний день із тої решти часу, приділеного їм на життя. У руках вони тримають кульки зі своїм майном; попри наростаючу спеку, не знімають нічого зі свого одягу — подібні на капусту. Нічого не кажуть, не викрикують гасла, не мають прапорів ані транспарантів. На площі Кошута панує абсолютна тиша, аж чути, як скриплять трамваї маршруту № 2 на повороті біля парламенту.