Молода японська туристка намагається подужати величезну скибу хліба зі смальцем і ненароком випустила маленький цифровий апарат. І от схиляється вона за ним на землю, набагато уважніше, щоб ненароком не випав із хліба жоден шматок цибульки.

Перед символічною труною прем’єра та лозунгом «Ховаємо уряд Дюрчані, щоб ніколи вже не воскрес» зібралось буквально кілька осіб. До імітованого катафалка, на якому знаходиться ящик, приклеєно з десяток аркушів із написами: «Психопате Дюрчані, забирайся геть». Ця інсталяція виглядає, наче твір Владислава Гасьора[66]: гротескна, переповнена, викликає злість разом зі сміхом. Якщо не можна було б час від часу посміятися, то людям на площі Кошута залишалось би тільки плакати.

Уся ця демонстрація скидається трохи на аматорську виставку сучасного мистецтва. Поряд із труною стоїть імпровізована лікарняна палата — символ жахливого стану медицини. Розхитане старе ліжко, перехилені крісла, поламаний інвалідський візок. Довкола розвісили аркуші паперу з розмірами видатків на медичне обслуговування на душу населення в Німеччині, Чехії, Сполучених Штатах і в Угорщині. В Угорщині, звісно, грошей виділяється найменше.

Прем’єр Дюрчані у своїй славній промові, у якій згадував про рідну матір, при нагоді також торкнувся теми охорони здоров’я. Зокрема, мати якось йому звірилася, що останнім часом медики до неї ставляться значно краще, а тому вона хотіла дізнатися від нього, чи в медичній сфері справді пішли зміни на краще.

«Фіґ там, мамо, — відповів прем’єр, — просто вони знають, ким ти є».

Прем’єр Дюрчані обожнює розповідати про свою матір.

Жвавий сміх викликає манекен безрукої Венери Мілоської з обличчям Дюрчані і написом «Король голий». Мужчина з манекеном обходить усю площу, щоб кожен розгледів пластмасову нагість прем’єра.

Того ж дня на площі з’являється нова інсталяція — піраміда зі старих телевізорів. Це справжній музей техніки. Телевізори, які, мабуть, витягли з підвалів і смітників, стоять обернені запилюженими екранами назовні, із розкуроченими нутрощами. На екрані кожного з них маркером написано: «Не обманюйте». Бо ж всі медіа брешуть. За винятком хіба що профідесівського телеканалу «Гір» та відомого CNN. От тільки CNN уже звідси поїхав.

На так званій «Стіні відповідальних» — на великому білому картоні, повішеному на бар’єрній перегородці, що оберігає парламент, — кожен може написати прізвище того, з чиєї вини Угорщина опинилась у цій скрутній ситуації. Там можна знайти назви радіостанцій, телеканалів, газет, прізвища відомих письменників: Пейтер Естергазі, Пейтер Надош, Дьордь Конрад. Якщо комусь заманеться, може без проблем вписати навіть прізвище свого сусіда або тещі, свого кредитора, учителя, нарешті привселюдно звалити на когось вину і відповідальність за свої невдачі. І це, власне, той унікальний момент, коли навіть письменники можуть врешті-решт нести за щось відповідальність.

Котлета з Арпада

Як можна описати Алфьольд? Як можна окреслити безмежну невизначеність Великої низовини, не згадавши про меланхолію, депресію, нудьгу цієї великої площини, поряд з якою голландські полдери виглядають наче швейцарські Альпи.

Я якось випробував Алфьольд на собі, їдучи машиною від села до села, від містечка до містечка. Я поглядав на таблиці з назвами тих утрачених, позачасових населених пунктів, а точніше, дивився тільки на вежі костелів — тих алфьольдських дороговказів. Мені не потрібно було жодної мапи автодоріг, як, зрештою, і жодної конкретної дороги. При цьому нерідко я міг загубити і знайти дорогу на одному й тому ж місці. Навесні Алфьольд — сліпучо-жовтий. Це окремі невеликі ріпакові поля, що переходять одне в одне, тому здається, що вся Велика низовина — суцільно жовта, наче Сахара. Алфьольд — це пустеля, алфьольдські села — це фата морґана. Коли до них в’їжджаєш, нема ніякої гарантії, що вони існують насправді.

Гортобадь — це дійсно омана. Із усієї Великої низовини Гортобадь — найменш справжній. Іноді мені здається, що тамтешній славетний міст із вісьмома підпорами був зведений не в 1800 році, а буквально кілька років тому, щоб привабити туристів. Славна «Гортобадь чардо», котрій уже триста років, під кінець кожного сезону розбирається: з неї випускають повітря, скручують у рулон і ховають до наступного літа, коли спраглі пригод німецькі пенсіонери знову сюди приїдуть. Тоді їх знову будуть возити степом бричками, а вони, проганяючи від себе нав’язливих мух, будуть охати-ахати над вгодованими манґаліцами і змученими від спеки сірими коровами.

Гортобадь — це скансен, збудований під іноземних туристів: тутчікоші спритно хльостають батогами і їздять верхи, змушуючи коней ставати дибки. Як на мене, то справжнім скансеном для угорської душі є Овпустасер. Добратися до Овпустосера легко; потрібно між Кечкемейтом та Сеґетом з’їхати з автостради М5 у напрямку до Кіштелека, проїхати ще якихось кілометрів десять у напрямку Національного природного парку Пустасері, який упирається спиною в в’юнку алфьольдську Тису.

Той факт, що до Овпустосера приїжджають переважно угорці, і став причиною, що місцева «Сері чардо» побила чарду в Гортобаді за кількістю відвідувачів і за величиною порцій, навіть як на угорські гігантські стандарти. Біля столів уже не цигани, а угорці грають на цитрах, живлячи своєю монотонною мелодією і запальним співом клієнтів, що прагнуть угорського концентрату. Але сюди не приїздять тільки заради пюркюльта з нутрощів чи за звучанням цитр, сюди їдуть, щоб потішити своє серце Національним парком історичної пам’яті — таким собі «Національним Діснейлендом». Сюди приїздять підігріти пам’ять про дуже далеке минуле, коли угорці ще не були угорцями, а кочовими племенами, які вирушили з азіатських степів, долаючи гори, останні з яких — Карпати, і от добрались до Овпустасера. Плаский рельєф мав їм видатись доволі знайомим і близьким для їхніх диких серць. Тоді вони й збагнули, що потрапили знову до себе додому, а отже, звершили «Гонфоґлолаш», тобто Займання вітчизни.

У цьому терміні закладено разючий парадокс, бо ж насправді вітчизна є місцем, де людина народжується, а не яку здобувають. Воїни Арпада, котрі сюди прибули, були наче конкістадори Кортеса та Піссаро, що підкорювали новий світ із його вимріяними скарбами. Угорський міленіум, завдяки якому сьогодні Будапешт гарний і сумний водночас, не був тисячоліттям хрещення, як в інших країнах Центральної Європи, але був великою річницею входження чотирьохсот тисяч угорців на землю, на якій живуть донині, і яку, зрозуміло, вже ніколи не покинуть у пошуках якоїсь іншої вітчизни. Таким чином, хрещення було для них другорядною подією, якийсь особистий каприз святого Стефана, якого коронували в 1000 році. Після цього він зміцнював угорську могутність і свою святість переважно шляхом насилля, як це нерідко бувало серед вождів деяких інших тодішніх християнських держав.

У Фесті кюркейп, великій юрті з панорамою Арпада Фесті, можна побачити, як усе це відбувалося. Фесті малював свій твір протягом двох років, а потім, у 1894 році, за два роки перед відзначенням міленіуму, показав його в Будапешті. Висота панорами — п’ятнадцять метрів; довжина — сто двадцять метрів.

У центрі картини, на пагорбі, стоїть вождь Арпад, тезка художника, в оточенні своєї свити. Кажуть, начебто сам Фесті зі своєю зовнішністю став прототипом для зображення великого вождя угорців. Це і є найславетніший фрагмент панорами, який друкують на всіх буклетах і путівниках; фрагмент — піднесений та патетичний; Арпад на білому коні, в пишній збруї, зодягнутий у строї тодішнього законодавця моди, такого собі ранньосередньовічного Армані або Лаґерфельда, а поряд з ним його оплічники, що виглядають як справжні середньовічні знаменитості. Можна сказати, що на середньовічний манер вони виглядають, як метросексуали. Їхні погляди спрямовані в далеч; замислені, благородні, вродливі, вожді зручно сидять на великих конях, хоч, як мені здається, коні азіатських вершників мали бути значно меншими. Білий кінь Арпада кокетливо піднімає праве копито, маніжиться, заграє. На цьому фрагменті вже не видно другого білого коня, якого ведуть на заріз для жертвоприношення. Не бачимо також шамана, що відправляє поганські заклинання, не бачимо підкорених слов’ян, що чекають у неволі на свою лиху долю, не бачимо жорстоких угорців, які витягують із шалашів голих жінок, щоб зґвалтувати їх і взяти в рабство.