— Досить! — Левшиць розгнівано гепнув кулаком по спинці дивана. — Досить мені про це нагадувати! Я знаю, що зробив помилку, і шкодую про це. Але це не привід посилати дитину в ліжко, де щойно верещав від кошмарів схиблений наркоман. У ту ж кімнату. Самого. Тому я кажу: він залишиться тут!

— Нарешті ти сам визнав, ким він був насправді, твій дружок. Ти навіть не уявляєш, наскільки я рада!

— Леро, зараз не час починати все спочатку, — спробував угамувати дружину Левшиць. — Інакше ми всі тут збожеволіємо.

«По-моєму, це вже відбувається», — оцінив ситуацію Назар.

Труп раптом похитнувся, змінюючи позу, і завалився вперед, зігнувшись упоперек. Голосно пустив вітри і ригнув. Це викликала зміна положення і скорочення внутрішніх органів.

По кімнаті розповзся неприємний запах.

— О, Господи… — застогнала Валерія, перевела погляд на Левшиця-старшого, потім на Левшиця-молодшого. — Не нічка, а цирк на дроті. Робіть, що хочете, а я тут точно залишатись не збираюся, — вона демонстративно склала свою ковдру, висмикнула простирадло і, примостивши зверху ще й подушку, попрямувала з усім цим скарбом до дитячої.

— Татку, що з нею? — торкнув за руку батька Назар.

— Боюся, нервовий зрив. Зараз її краще не чіпати, нехай сама заспокоїться. Чорт! — Левшиць здивовано розглядав спину небіжчика, що тепер виднілася повністю. — Де це його так?

Три глибокі рівні подряпини, наповнені запеченої кров’ю, тягнулися уздовж хребта від лопаток і майже до самого попереку. Назар побачив їх набагато раніше. Але нічого не сказав.

І тепер змовчав теж.

Поки батько перекладав тіло дядька Артура на застелений покривалом диван, Назар зосереджено прислухався до того, що відбувалося в сусідній кімнаті. От Валерія закінчила змінювати постіль, клацнула вимикачем, лягла…

Здавалося, вона зовсім не звертала уваги на задушливий запах пилу, що наповнював дитячу. Невже їй було все одно? Не може бути, щоб вона його зовсім не зауважила.

— Ну, — вимовив Михайло, випроставшись над диваном і ніби оцінюючи зроблену роботу. — Навіть не віриться, що таке могло трапитись. Чортівня, навіть не віриться… — він присів на стілець поруч із Назаром, обхопив голову руками й сперся ліктями на коліна.

— Він насправді був твоїм другом? — запитав Назар.

— Так, певний час навіть найближчим. Потім багато чого змінилося. Але більше за все змінився він сам. І я, мабуть, теж. Наші дороги розійшлися. Так часто відбувається в житті. Коли-небудь зрозумієш сам…

Кілька хвилин тривала напружена мовчанка.

— Треба буде повідомити його дружині, — Левшиць подивився на годинник, що висів над диваном, — той самий, подарований батьками Валерії на новосілля. — Тільки чверть по другій… Потім, коли його вже відвезуть. Віддати речі…

— Татку…

Щось у голосі Назара змусило Левшиця насторожитися: досвід підказував — таким тоном хороші новини не повідомляють.

— Я хочу сказати тобі щось важливе.

«Коли це він устиг так подорослішати?» — з німим подивом подумав Левшиць.

— Мама… Її не можна залишати там саму.

— Що?

— Ми не повинні залишати її саму! — не стримався Назар, зіскочив зі стільця і побіг до дитячої.

— Зачекай! Її не можна чіпати зараз… — Левшиць вилаявся від досади, але був змушений піти за ним. — У чому річ? От чорт!..

Назар усе-таки встиг переступити поріг кімнати першим і намацати рукою вимикач.

— Ма… — він завмер, побачивши Валерію.

— Леро! — у Михайла, котрий увійшов услід за ним, витягнулося обличчя.

— Що з тобою?

Валерія стояла на ліжку у весь зріст і, як натягнута струна, притискалася спиною до стіни. З блукаючою на вустах загадковою посмішкою.

— Я все зрозуміла, — повідомила вона змовницьким тоном.

— Леро, припини. Що ти робиш? — Левшиць підхопив її на руки, як наречену, котру вносять до будинку. Валерія оповила його шию руками і з поблажливою усмішкою пояснила:

— Воно доторкнулося до мене.

— Що?

— Воно до мене до-тор-кну-лося….

Він злякано вдивлявся в обличчя дружини.

— Леро, будь ласка, не треба. Усе гаразд, ми з тобою.

— Воно… — Валерія раптом розридалася.

— Ну ось, так буде краще, — полегшено прошепотів Левшиць, притискаючи її до себе. — Так буде краще…

Після дуже нетривалого огляду тіла лікар констатував смерть у результаті інфаркту.

Потім на прохання Левшиця приділив увагу Валерії і сказав, що з нею загалом усе гаразд, якщо не брати до уваги психологічного стресу у зв’язку з очевидними причинами, що, швидше за все, минеться найближчими днями без особливих наслідків. Однак лікар зауважив, що буде краще, якщо вона поїде із ними в супроводі Михайла і день-два проведе в стаціонарі під наглядом фахівців. Остаточне слово було за чоловіком, оскільки — знову ж таки, у зв’язку із очевидними причинами, — Валерія тієї миті явно не була здатна до прийняття адекватних рішень.

Левшиць спершу засумнівався в доречності рекомендацій лікаря, але, зрештою, дав свою згоду.

Назар залишився біля лікаря, котрий заповнював графи якогось формуляра курячим почерком, поки медсестра робила Валерії заспокійливу ін’єкцію в дитячій, а Левшиць допомагав санітарові і водію швидкої допомоги виносити тіло небіжчика.

— Весела видалася ніч, правда? — підморгнув Назарові лікар. Над правою бровою в нього нависала велика бородавка з товстою і довгою волосиною, покрученою, як серпантин.

— Умерти можна, так весело, — буркнув Назар, вороже розглядаючи бородавку.

— Я б хотів, щоб ти поїхав із нами, — сказав Левшиць, відвівши Назара убік. Лікар і санітар уже спустилися до машини. Валерію з накинутим на плечі плащем і помутнілим поглядом підтримувала медсестра — сильне заспокійливе вже почало діяти.

— Я думаю, мені вдасться домовитись. Збирайся, — це, очевидно, спало йому на думку останньої миті.

У грудях Назара здійснилося радісне сподівання провести залишок цієї божевільної ночі в товаристві батьків і в безпеці. Але раптом він завагався.

«Ні, я повинен покласти цьому край. Повинен хоча б спробувати».

«Чудово, синку, — підтримав його голос Дідуся-Із-Ліфта. — Якщо взятися до справи із тямою, то, може, щось із цього і вийде. Ти ж не збираєшся провести все життя з прожектором над ліжком, прислухаючись до шерехів з кожного темного кутка, поки кого-небудь із твоїх близьких чи тебе самого ось так не винесуть уперед ногами. Така нагода може більше не випасти. Сміливіше!»

«Я не хочу, щоб це повторилося знову… — сказав безіменний хлопчик із сивим волоссям. — Мені ніхто не вірить… Він убив Вероніку, він добереться і до тебе…»

«Ти знав, аміго…»

«Воно до мене до-тор-кну-лось…»

— Я залишаюся.

Левшиць здивовано втупив погляд у сина.

— Ти впевнений, що не хочеш поїхати з нами?

Назар кивнув. Із марно приховуваним розпачем в очах, змішаним із майже фанатичною рішучістю, котра здивувала Левшиця ще сильніше. І одночасно налякала.

— Чесно кажучи, — він зніяковіло потер долонею коротку щетину на підборідді, — мені вже давненько не подобається твоя кімната. Практично із самого початку не подобалася. Наче з нею пов’язане щось погане. А після сьогоднішньої ночі… мені здається… — він підбирав слова. — Із нею точно щось не так. Ну, знаєш, як у тих страшних історіях…

Настала черга Назарові відвісити щелепу.

Неймовірно, але, виявляється, батько багато про що здогадався сам, а головне — вловив суть. І зараз говорив про це зовсім серйозно. Хто б міг подумати, що дорослий…

Назара вразило його зізнання.

— Може, передумаєш?

Хлопчик похитав головою.

— Ну, як знаєш. Тільки тримайся подалі від неї. Мені, певно, доведеться залишитися з мамою до ранку в лікарні. Тому, швидше за все, ми побачимося тільки ввечері, коли я повернуся з роботи. Вранці, годині о шостій чи сьомій, я подзвоню бабусі з дідусем, щоб вони приїхали і забрали тебе до вечора, — він озирнувся на двері, де медсестра вже нетерпляче поглядала на них.