Потім дістав із шухляди столу ножиці і знищив «Сторожа».

— На добраніч… мучачо.

Розділ 5

Божевільна ніч

Коли батьки нарешті загасили світло і вклалися спати, Назар здивувався тому, як, виявляється, легко звикнути до чогось нового і важко повернутися до нещодавно звичного укладу — навіть якщо це стосується лише питання окремої спальні.

Перші ночі після переїзду йому дуже бракувало чути в темряві близький подих батьків, до заспокійливого і затишного звучання якого він звик за роки, прожиті в колишній квартирі. А тепер же саме через цю причину він, затиснутий між підлокітниками зсунутих сидіннями крісел (це, виявилося не так уже й незручно, як він очікував), довго перевертався з боку на бік і ніяк не міг утримати постійно вислизаючий сон, щоб понестися на ньому кудись неймовірно далеко, як на казковому драконі, і повернутися тільки вранці. І все це навіть незважаючи на те, що нинішня ніч була першою за останні два тижні, коли йому нічого не загрожувало.

Щоправда, нудотний біль у руці дотепер не давав про себе забути, а послання безіменного хлопчика, як і раніше, збурювало думки Може, він так само зараз крутиться в ліжку в темній палаті психіатричної лікарні… І уявляє того, хто якось знайде його сховок. Уявляє Назара. Оточений справжніми божевільними, неспроможний нічого довести, із тягарем ненависті власних батьків за злочин, якого не робив. Існує лише найтонша рятівна ниточка з кимось, хто почує його голос, про кого він не знає нічого й у той же час знає так багато. І надія.

Зрештою, Назарове безсоння мало ще одну причину.

…Моторошне нелюдське виття змусило одночасно підхопитися всіх трьох — Назара, котрий так і не заснув, та Валерію з Михайлом.

— Що це було? — хрипко запитала Валерія, повернувшись у темряві до Левшиця. — Ти чув?

— Уявлення не маю. Треба ввімкнути світло, — він почав пробиратися до вимикача. Валерія засичала. — Ох, чорт!.. Вибач. Назаре, ти не спиш?

— Ні.

— Ти теж це чув? — Валерія розтирала під ковдрою ногу, на яку наступив Михайло.

— Так.

— Мені здалося, це з тієї кімнати, — Левшиць клацнув вимикачем, і світло першої миті всім засліпило очі.

— Так, це звідти, — підтвердив Назар. Зараз він не відчував нічого, крім якогось крихкого, моторошного спокою.

Те, що донеслося з дитячої, більше не повторювалось.

— Ти точно знаєш? Може, це з вулиці… — засумнівалася Валерія.

— Усе правильно, — сказав Левшиць, скрививши обличчя і протираючи заспані очі. — Це Артур… Якого біса з ним сталося? Я піду гляну.

— Тільки обережніше, — попередила Валерія і стисла губи. — Знаєш, я б не здивувалася… якщо він трохи не при собі.

Левшиць підозріло подивився на неї:

— Навіть так? Із чого раптом такі заяви? Було щось, чого я не знаю?.. Поясни-но мені.

Вона явно не очікувала такого прямого запитання і, підшукуючи відповідь, навіть зашарілася від хвилювання. Назар, відчуваючи напружену атмосферу, з тривогою переводив погляд із батька на матір.

Валерія, нарешті зібравшись із думками, хотіла відповісти, коли двері різко відчинилися.

Назар утиснувся в крісло, Левшиць-старший повернувся, а Валерія від несподіванки зойкнула і подалася назад, немов побачила примару. Що, втім, було не так уже й далеко від істини, оскільки той, хто ввалився до кімнати, більше нагадував вихідця із країни мертвих, ніж їх гостя. Перекошене обличчя здавалося величезною грудкою злиплої павутини, очі, витріщені, як у морського окуня, безумно оберталися в очницях. Він весь змок, від нього йшла туга хвиля жаху і крайньої паніки. І ще чогось. Назар надто добре знав цей запах.

— Що сталося? — Левшиць першим вийшов із заціпеніння, зробив крок уперед. — Артуре, якого біса…

Однак той не звернув на нього уваги, спиняючи погляд на Назарові. Потім рушив до нього, розгойдуючись у боки. Схоже, ноги його ледь тримали.

— Ти знав… маленький виродоку… Ти знав!.. — він був схожий на зомбі, який устав із могили, щоб помститися за стару образу.

Левшицю раптом здалося, що його затягнуло в продовження нещодавнього страхіття. Його оточують лише мерці. Незабаром він сам стане одним із них, тому що кошлаті лапи вже тягнуться з-під дивана до його ніг…

— Чого ти дивишся?! — сильно штовхнула його в спину Валерія. — Зупини його! Гей, не чіпай мого сина, не смій! — вона сама кинулася до Назара, випереджаючи чоловіка.

Проте Левшиць уже збагнув, що більше квапитися нікуди.

Гість повільно осідав на підлогу, спершись спиною на одне із крісел, де лежав Назар. І тільки його посинілі губи продовжували беззвучно ворушитися. Він раптом зайшовся натужним кашлем, наче йому шматок став поперек горла, потім упустив голову на плече, смикнув лівою рукою й завмер. Ноги повільно витягнулися вперед. На ньому були лише вузькі плавки, облямовані по контуру тонкою смужкою незагорілої шкіри.

Левшиць присів поруч, намагаючись намацати пульс на його руці. Не дивлячись ні на кого, похитав головою:

— Серце… У нього й раніше були проблеми, наскільки я знаю. От чорт…

— Він що… помер? Він помер? — з істеричними нотками в голосі вигукнула Валерія.

Під час паузи, що настала, з боку могло здатися, ніби вся сім’я розігрує німу сцену якоїсь сюрреалістичної вистави.

— Треба викликати швидку, — нарешті порушив тишу Левшиць. — Навряд чи вони вже йому допоможуть, але так треба.

— Цей мудак нав’язався нам, щоб увірватися серед ночі до спальні і вмерти?! — ще більше підвищила тон Валерія, втрачаючи над собою контроль.

— Припини! — Левшиць струснув її за плечі і силоміць посадив на диван. — Ніхто не винуватий у тому, що трапилося. Ніхто. Візьми себе в руки й припини істерику, — він повернувся до Назара. — Принеси із кухні склянку води. І… не стовбич там.

Вражений Назар, який уперше побачив смерть у реальному житті, обережно обійшов тіло дядька Артура широкою дугою, щоб ненароком не спіткнутися чи не перечепитись, і вийшов у коридор.

«Я бачив мерця, щойно бачив справжнього мерця… Він лежить у нашій квартирі…» — думав він, проходячи повз дитячу. Двері залишилися відчиненими. Запах пилу був відчутний навіть із коридору.

«Він бачив його».

Назарові знадобилося все самовладання, щоб дійти до кінця коридору, потім повернутися назад.

Не виключено, що чудовисько досі перебуває десь поблизу.

«Якщо я розкажу їм прямо зараз, може, вони мені повірять?»

Валерія вже трохи оговталася, її погляд став більш осмисленим. Узяла склянку з водою, але зробила тільки ковток.

— Він коловся чи нюхав якусь гидоту. Ти не знав?

Левшиць похитав головою.

— От і все пояснення, — підсумувала вона, продовжуючи почату за час відсутності Назара розмову. — Може, не розрахував дозу… Перемкнуло в мозку. Пам’ятаєш, він щось таке плів, ніби «ти знав» чи якось там? Обізвав його виродком, здається… — вона кивнула у бік Назара. — Якщо взагалі розумів, де зараз перебуває. Господи…

— Я мало тямлю в таких речах, — смикнув плечем Левшиць, — але, думаю, потрібно занадто сильно не розрахувати, щоб так злетіти з рейок, а потім віддати кінці. Від якогось порошку. Якщо він і був наркоманом, то слідів від голки не видно. Хоча, може, ти й права, — він набрав номер швидкої. — Нехай пришлють машину.

— Спасибі, — Валерія простягнула склянку Назарові. — А тепер іди у свою кімнату.

Хлопчик збирався заперечити, але та рішуче зупинила його жестом:

— Не сперечайся.

Назар повернувся до батька за підтримкою. Михайло тієї миті диктував адресу в слухавку.

— Не сперечайся! — гаркнула Валерія, нерви в неї явно були на грані. — Шуруй негайно! Що тут для тебе цікавого? Це? — вона тицьнула пальцем на мерця. — Тобі на це подобається дивитись?

— Леро, йому просто страшно, — спокійно вимовив Левшиць, відмикаючи слухавку радіотелефону. — На його очах щойно вмерла людина.

— Яку ти притяг до нас додому! — накинулася на нього Валерія.