— Та ну? — зніяковіло всміхнулася Ліза. — Може, у вікні будинку навпроти?

— Точно! — він подивився на неї так, начебто вперше побачив, хоча, можливо, так воно й було.

— Мене звати Павло.

— Я знаю, — вирвалося в дівчини, і вона густо почервоніла. — А я — Ліза.

З’ясувалося, він учиться на тому самому відділенні, тільки на випускному курсі.

Додому їхали разом.

Наступного дня він запросив Лізу в кіно, і з тих пір вони почали часто зустрічатись.

А за кілька тижнів, коли вони, як звичайно, поверталися додому з університету, розмовляючи про все на світі, Павло провів Лізу до під’їзду.

— А ти не хочеш, нарешті, запросити мене до себе в гості? — запитала Ліза.

Раніше вони бували тільки в неї.

Він на секунду зніяковів, посміхнувся і знизав плечима:

— Ми живемо вдвох. Хочеш, я познайомлю тебе… з моєю бабою?