— Хто це? — відгукнувся насторожений голос у трубці. Немов той, кому він належав, опустивши штани, побачив щось незвичайне.

— Як розуміти — «хто це»? Кого вам треба?

— Хто-хто? — повторилось здивовано запитання.

— Я каж… — і до Жанни нарешті дійшло, що вона намагається порозумітися з якимось п’яничкою, у якого замість голови задниця, а замість мозку гівно. Вона кинула трубку.

Відкинулася на подушку й почала повільно приходити до тями. Надто повільно і майже не відчуваючи цього. Стіни кімнати оберталися, начебто краї величезної вінілової платівки на увімкненому програвачі, а вісь містилася десь біля ліжка. Після таких пробуджень Жанна, зазвичай, ледве могла розібратися, що було «сьогодні», а що «вчора». «Треба було відключити», — подумала вона про телефон.

Але тут дзвінок пролунав знову.

Хто це? Приймальня слухає! Хто-хто? Ні, на жаль, усі місця в нашій психлікарні зараз зайняті. Звертайтеся через рік.

Дзвінок.

— А щоб тебе!.. — дивлячись у стелю, крикнула Жанна. На людях вона не дозволяла собі таких висловів, але самотнє життя має ряд переваг, одна з яких — можливість висловлювати вголос своє ставлення до будь-чого відверто і плювати на святенницький Звід правил гарного тону в домашній обстановці.

Знову дзвінок.

— Та заткнися ти, пустодзвоне!

Знову.

— Щоб у тебе відсохло!..

Після чергового дзвінка вона не витримала і схопила трубку.

— Так!

Виявилося, це з рекрутингової фірми. Жанна хихикнула. Їй пропонували з’явитися завтра в офіс, де її спрямують для співбесіди в новій компанії. У перших чотирьох, де вона вже встигла побувати, їй відмовили (схоже, Марта була права, вона більше не дівчисько, і з кожним днем знайти бажану роботу для неї буде дедалі сутужніше).

Жанна записала час зустрічі, поклала трубку на важіль і глянула на годинник: пів на п’яту. Що ж, якщо пощастить, вона доспить уночі, а тепер пора вставати — другий телефонний дзвінок остаточно позбавив її шансів знову заснути.

Кімната, як і раніше, оберталася перед очима, але, коли Жанна перемістилася вертикально, цей рух істотно сповільнився.

Чашка міцної кави ще швидше привела її до тями, хоча і викликала мимовільні асоціації (Емма тебе втішить… Емма знає, як…).

Близько шостої вона подзвонила Марті. Побалакала з її свекрухою. Та сказала, що молодь подалася на якусь прем’єру в Оперний театр і повернеться пізно.

Колись вони з Мартою ходили в театр разом, але ці часи безповоротно минули. Однак Марта, як і раніше, залишалася її найкращою подругою; у певний момент починаєш розуміти, що треба або навчитися зберігати старих друзів, або забути про те, що будеш їх колись мати взагалі.

Мабуть, часи змінилися після того, коли заміжжя перетворилося для Марти в нав’язливу ідею — здається, це трапилося після того, як Жанна оголосила про свої заручини з Анджеєм. Анджей загинув, і всі її плани вхопив чорт, а Марта через рік і вісім місяців вийшла заміж за успішного бізнесмена — Роберта. Як вони зійшлися, чомусь так і залишилося для неї загадкою.

Марта кілька разів намагалася звести її з кимось із неодружених друзів Роберта. Але не надто наполягала, за що Жанна була їй щиро вдячна. Просто вона… Ну, мабуть, більш ідеалістична за свою подругу й досі вірить у Щасливий Випадок і Справжню Любов, яку неможливо зустріти на організованих і затверджених планом оглядинах, — навіть сама думка про це була здатна спричинити її сардонічний регіт. Може, саме тому після смерті Анджея в її житті так і не з’явився Він.

А невловимий піжон Щасливий Випадок кадрив Справжню Леді Любов, очевидно, зовсім не на її вулиці.

Коли Жанна зайшла у ванну, щоб напустити води, то вловила якийсь дивний душок. Присутність цього запаху — він чимось нагадував той, що витає поблизу мангала із шашликами, де господарює безтурботний кулінар, — здивувала її. І водночас налякала. Чомусь вона одразу подумала, що це запах горілого людського м’яса. Начебто хтось із сусідів вирішив покінчити із собою за допомогою запаленого сірника і бензинового душу, а вентиляція сповістила навколишніх, що одна з квартир терміново має потребу в послугах гарного маклера.

Але за мить вона з полегшенням зрозуміла, що ніякого стороннього запаху у ванній немає. І, швидше за все, й не було — їй просто здалося. Ще один привід згадати про нерви, тільки й усього. Якщо так буде і далі, ця проклята осінь доконає її остаточно. «Хто це? У нас з’явилося одне вільне ліжко, саме для вас! Хто? Так-так, приїжджайте негайно!»

Отут вона згадала про хлопця, який днями перестріляв, як ховрашків, півдюжини своїх колишніх однокласників (Влад Грендус, так його звали. Цвинтарний Стрілець — таке ім’я дали йому газетярі. Вони ж назвали його другим у сумному рейтингу за кількостю та жорстокістю скоєних убивств за останнє десятиліття у Львові, пригадавши події дворічної давнини, коли місто вразила серія моторошних убивств від рук так і не впійманого маніяка, прозваного Відривачем Голів, який зник так само раптово, як і з’явився. Тієї пам’ятної жахами осені загинули сто тридцять сім осіб — і це був абсолютний рекорд не тільки у Львові, а й у всій країні. Але з різних причин та історія так і не набула широкого розголосу, і тільки львів’яни зберігали у своїх серцях жах передостанньої осені століття). Жанна не дуже здивувалася б, якби виявилось, що перед тим, як навалити купу трупів, відкривши рахунок власними батьками і закривши собою, той хлопець, Влад, почувався десь так само, як і вона.

Зовсім би не здивувалась.

Вона прийняла ванну, подивилася до одинадцятої телевізор і лягла спати. Не забувши, звичайно, про маленькі добрі заспокійливі пігулки.

Цієї ночі їй приснився не Анджей. І навіть не Ісус, який шкребеться в її двері. Вона була в будинку Емми. Тільки самої господині ніде не видно. Жанна стоїть посеред єдиної кімнати і не пам’ятає, як тут опинилася.

Вона чує, як за одним із великих горщиків із фікусом вовтузиться миша. Очі Жанни блукають по кімнаті, ненадовго затримуючись то там, то тут… поки щось, зрештою, владно не притягує її погляд.

Темна вузька арка в стіні.

Жанна підходить ближче, не в змозі відвести очей, що начебто застигли в очницях і прагнуть усупереч її волі проникнути в чорну бездонну глибину. У цій плоті порожнечі, витканої з безлічі тіней, таїться незбагненне для неї життя. Вона відчуває на своїй шкірі дотик чужого погляду, який приходить відтіля. Її охоплює жах, але вона робить ще один крок уперед. Те, що очікує в глибині арки, начебто прагне роздивитись її якомога краще. Ні, ще не досить близько… Треба ближче… Ближче…

Її очі, як і раніше, нічого не бачать у цій вугільно-в’язкій чорноті, але Жанна раптом відчуває, як щось починає звідти рухатися їй назустріч, і вона кричить…

Саме цей крик і дозволив їй вирватися з пазурів сну, що ось-ось обіцяв перетворитися в справжнє жахіття. Якщо робити висновки з двох останніх ночей, то злий кіномеханік, який оселився в її голові, явно вирішив змінити репертуар. Тільки це відкриття Жанну не надто підбадьорило — її «нічне кіно», як і раніше, залишалося в рамках жанру.

Найменше їй хотілося зараз вилазити з-під ковдри й торкатися ногами до підлоги, щоб дійти до вимикача. Недавнє жахіття оживило безглузді дитячі страхи — і зробило це значно успішніше, ніж усі попередні.

Але їй хотілося в туалет.

Жанна, не чекаючи, поки страх заполонить усі інші відчуття, стала на підлогу і рушила до вимикача так швидко, як тільки змогла у темряві, відчуваючи, що її тіло покривається гусячою шкірою.

«Усе гаразд, — казала вона собі. — Все добре. Зараз увімкнеться світло, і все нормалізується…»

Тільки вимикача не було. Її долоня рухалася по гладенькій стіні і не знаходила знайомих контурів… Господи, вимикача ніде не було! Що коїться? Паніка тріумфально посміхнулася їй із темряви щербатим ротом… Стіна була абсолютно гладенькою, як поверхня столу.