Изменить стиль страницы

НІ-І-І!

Зараз вона піде в кімнату і буде робити те, що вважає за потрібне, і плювати їй на цю стару відьму, до того ж — мертву.

Однак чим ближче вона підходила до дверей кімнати, тим менше в ній було колишньої злості. Коли Ліза взялася за ручку, від злості не залишилося і сліду.

Але цього разу вона вирішила прийняти бій і різко відчинила двері. Баба стояла прямо перед нею у своїй зім’ятій нічній сорочці і посміхалася фіолетовими безкровними губами…

На кілька секунд Ліза скам’яніла. Але коли її очі пристосувалися до сутінків (світло падало за поріг кімнати з коридору від сорокаватної лампочки), зрозуміла, що це тільки міраж. Вона зробила крок у кімнату і ввімкнула світло. Спочатку погляд Лізи зупинився на бабі. Здається, вона лежить, як і раніше. Чи… Ні, дурниця.

«Так», — подумала Ліза, пройшовшись по кімнаті. — «Тепер…» Її погляд знову повернувся до мертвого тіла. Ну, звісно ж, як вона могла забути: стару потрібно чимось накрити. Всю, з голови до ніг. Ліза не знала, чому так потрібно робити з покійними, точніше, ніколи не задумувалася, але зараз відчула всю доречність цієї процедури. Вона дістала із шафи свіжу ряднину і, ступаючи якомога тихіше, немов боялася розбудити бабу, наблизилася до ліжка. Потім, намагаючись не дивитися на воскове обличчя, накрила тіло.

Результат виявився зовсім не той, що Ліза очікувала: фігура під простирадлом стала ще більш зловісною. Здавалося, варто тільки відвернутися, і вона почне повільно підніматися. Зрештою, дівчина вирішила, що хай буде так. Головне, тіло лежить правильно… Хоча, напевно, варто б поправити ліву руку баби, що трохи сповзла з грудей. Але це означало знову доторкнутися до тіла.

Настінний годинник у кімнаті показував пів на дванадцяту. Їй обов’язково треба поспати хоча б кілька годин — завтра буде важкий день. А сподіватися вона може лише на власні сили. Вона сама, зовсім сама. І це сталося не сьогодні, коли вмерла баба, а набагато раніше — коли відійшла мама.

Ліза розстелила свою постіль, але не стала роздягатися і секунду повагалася, перш ніж вимкнути світло. Завтра усе скінчиться, залишилося лише трішки потерпіти, зовсім небагато. Одну ніч.

Лише одну ніч.

Вона пролежала дві години, відчуваючи кожною клітинкою тіла пульсуючу втому, але так і не змогла себе змусити заснути. То заплющуючи, то знову розплющуючи очі, переверталася з боку на бік. Зір давно адаптувався до темряви, і вона намагалася не дивитися туди, де каламутніло безформне щось на ліжку старої. Ліза з радістю готова була віддати кілька років життя за можливість відключитися зараз і прокинутися аж уранці.

До світанку ще три години.

О третій у сусідів зверху голосно ляснули вхідні двері, почулися збуджені голоси, але слів було не розібрати. Ліза припустила, що там скандал.

Потім знову запанувала тиша. Дівчина закусила нижню губу: там, нагорі, лише за два метри від неї, протікає зовсім інше життя, немов на іншій планеті. Повернулася, перемінивши затерплий від напруженого безсоння бік, і стала думати про світловолосого хлопця, який живе в будинку навпроти. Цікаво, є в нього подруга? Раптом ліжко, на якому лежала баба, заскрипіло.

Ліза не могла повірити. Але звук був характерним — його вона може розпізнати серед мільйону інших. Ще маленькою дівчинкою вона нерідко прокидалася ночами, коли стара поверталася вві сні. А подорослішавши, звикла і перестала звертати увагу. Скрип раптово припинився (вона почула далекий звук клаксона). Але Ліза бачила, що баба продовжує ворушитися під простирадлом. Виглядало це так, начебто вона шукала вихід. Навіть коли тіло старої важко звалилося на підлогу, Ліза ніяк не могла повірити, що все це відбувається насправді, тільки чула, як баба звільняється від ряднини, у якій заплуталася, наче в савані. А потім темна маса незграбно поповзла по підлозі в її бік.

Безмовно.

Лізі вдалося нарешті скинути із себе льодовий панцир заціпеніння, і вона вискочила з кімнати, боляче зачепившись стегном об спинку ліжка і ледь устигнувши проскочити між нею і масою, що підводилася з підлоги.

Уже забігаючи на кухню (і якимось немислимим рухом встигаючи одночасно вмикати світло), вона почула за собою важкі кроки.

Коли Ліза повернулася, щоб зачинити двері кухні, масивна туша в нічній сорочці вже затулила дверний проріз, насуваючись на неї.

Баба була жахлива.

Її тіло, переборюючи трупне задубіння, рухалося швидкими короткими ривками, немов зображення від несправного кінопроектора; одне помутніле око було широко розкрите, інше — лише наполовину, оголюючи смужку сіро-жовтого білка. Величезна гематома на блідому чолі біля скроні здавалася плямою чорної туші.

Ліза задкувала, поки не вперлася попереком у тверде ребро підвіконня. Стара теж дещо сповільнила рух, утім, Лізі, затиснутій між підвіконням і наступаючою на неї масивною фігурою, і так уже було нікуди подітися. З натужним клекочучим звуком, бабера втягла у свої легені повітря, якого її тіло останні години не потребувало, тому що було мертве.

«Це, напевно, як тоді… Майже, як тоді — по дорозі в морг з озера… Тільки зараз усе значно гірше…» — промайнуло у Лізи в голові.

Баба заговорила:

— Ти все зіпсувала… брудна сучко!.. — на Лізу дихнуло моторошним смородом. — Ще кілька днів!..

Стара знову рушила на неї, витягаючи вперед руки, немов бажаючи схопити в люблячі обійми. До нижньої губи прилип маленький дохлий тарган.

…Найкраща мама в світі…

Раптом Ліза все зрозуміла.

Зараз баба говорила тим самим голосом, який вона вже один раз чула, коли та жбурнула в неї…

…Єгова склав ці казки для своєї глини!..

Баба — її бабуся — давно ПОМЕРЛА, потонувши в озері ще сорок сім років тому. А всі ці роки — вона і мама прожили…

…Лікарі говорили… Це чудо…

…Із тим, хто, зумівши оживити ще тепле тіло, тоді ввійшов у неї. І тепер Він не збирався відступати просто так.

І найближчими днями Він планував…

— Залиш нас! Тобі нічого більше не вдасться, я знаю! — Ліза обома руками щосили відпихнула від себе тіло, яке напирало, і проскочила на вільне місце.

Розвертаючись слідом, баба наступила на картонку з портретом Лізи з тарганячих крилець — почувся тихий хрускіт. Вона з розчарованою гримасою подивилася собі під ноги.

— Сучко-о!..

У бабиних грудях утробно заклекотало, вона відригнула якоюсь сірою гидотою і гепнулася на підлогу.

Коли відгомони хрипів у нутрі небіжчиці остаточно стихли, Ліза сіла на табурет і закрила обличчя долонями.

— Що він з тобою зробив, баб… бабусю.

Вона просиділа так до самого ранку. А коли у вікні засвітився світанок, її погляд упав на розтоптану картонку, і вже зовсім спокійно Ліза подумала: «Мені просто пощастило».

* * *

Бабусин похорон минув тихо, і на ньому, крім Лізи, нікого не було. Ніхто не висловлював їй співчуття і не сипав розрадами з приводу «смерті близької людини».

Бабусю просто закопали.

У перші дні Ліза раптом почала побоюватися, що її можуть звинуватити в убивстві. Але патологоанатом констатував «смерть у результаті нещасного випадку». (Трохи пізніше, у приватній бесіді з одним із колег за чаркою гарного коньяку, він, щоправда, розповідав, що за двадцять шість років практики ще не зіштовхувався з настільки швидко прогресуючим розкладанням. А про те, що мозок «клієнтки» на дев’ять десятих являв собою стару ганчір’яну павутину, не сказав узагалі нікому).

П’ять чи шість разів до неї вночі приходила баба — уві сні — і вимагала повернути здачу, що Ліза крала, збирала і ховала протягом чотирьох років.

Потім усе припинилося.

Восени Ліза вдало склала вступні іспити в університет на вечірнє відділення факультету журналістики. Змінила роботу і почала готуватися до першої сесії.

Наприкінці листопада вона ніс до носа зіштовхнулася з Павлом в одному з університетських коридорів.

— Я тебе раніше бачив? — запитав він, забувши, куди квапився хвилину тому. — Твоє обличчя мені здається знайомим.