— Приїжджай до нас, як тільки зможеш, — сказала Марта перед тим, як сісти в автобус. — Роберт буде радий тебе бачити. До речі, він передавав тобі привіт.

— Спасибі, передай і йому від мене.

І вони розійшлися.

Прямуючи назад додому, Жанна побачила на скляній стінці зупинки великий релігійний плакат, у верхній частині якого був напис великими буквами:

а в нижній, під зображенням розп’яття з агонізуючим тілом, запитання:

Удома Жанна випила чашку чаю і раніше пішла спати. Уперше за багато ночей їй приснився не Анджей, а велелюбний Христос, обгорілий, як головешка; він шкрібся в двері її квартири і благав йому відчинити.

Емма Гітельсон поховала чоловіка в день свого сорокаліття. Наступні вісім років вона вивчала рекламні ролики по ТБ і складала біографії героїв мильних опер. Жити було з чого, бо Емма одержувала пенсію по інвалідності і писала курсові для студентів. Поки наприкінці 98-го не померла її тітка, остання з живих родичів, залишивши їй будинок і невелике господарство в містечку за півтори години їзди електричкою від Львова.

Емма продала свою квартиру в місті і змінила обстановку — тітка за життя ніколи її не любила, зневажаючи єврейську частину крові, що дісталася племінниці від батька. Але Емма зраділа спадщині.

Останньої ночі на львівській квартирі Емма розплющила очі і зрозуміла, що вона не сама. Хтось дивився на неї. Вона не бачила, хто, і ця присутність нічим не видавалась. Емма просто знала: він там, у темряві. Чекає й дивиться на неї.

«Ти тепер завжди будеш із мною?» — прошепотіла вона.

Той, Що В Мороці Жде, нічого не відповів. Але Емма все одно знала, що він сказав «так».

«Навіть якщо я переїду в інше місце?»

І він знову відповів ствердно.

Емма знала.

За три роки, що вона прожила в Судовій Вишні, до неї з міста приїхало близько двохсот осіб. Деякі були лише один раз, інші поверталися. Тільки люди з міста. Морок сказав, що так краще.

Жителі Вишні не цікавилися «жидівською мішанкою» — ми не хочемо знатися з нею, говорили вони собі. Емма з ними — ще менше. Їй багато чого було відомо про жителів Вишні, і вона залишалася задоволеною: теж їх ненавиділа, з їхніми плебейськими замашками людей землі. Амхааретс. Але повертатися в місто не хотіла.

Того дня із самого ранку Емма знала, що до неї приїде людина з міста.

Молода жінка.

Жанні нечасто доводилося бувати в сільській місцевості, тому вона не одразу правильно зорієнтувалася, поки шукала потрібний напрямок серед одноповерхових будиночків. До того ж, вона була стомлена після майже двогодинної тряски в електричці, і зараз Жанна місила болото на розмитих осінньою негодою вуличках Судової Вишні, вдивляючись у поодинокі таблички із назвами вулиць та номерами будинків.

Незвичний неміський запах мало розповів їй про тутешнє життя, зате служив постійним нагадуванням про те, що вона чужа. Може, тому Жанна не прагнула нікого розпитувати, як їй знайти потрібний будинок, і вирішила понадіятися на власні сили. Може, й з іншої причини — у неї виникла дивна впевненість, що її розпити про жінку, з якою вона мала намір зустрітися, не сподобаються місцевим жителям. У неї були й інші здогади — що ця причина в ній самій: вона думала, що виглядає для тутешніх людей підозріло. Адже вона приїжджа.

Жанна зрозуміла, що нізащо в світі не погодилася б на життя поза містом.

Потім їй удалося знайти будинок, що стояв трохи осторонь від дороги із заповненими брудною водою коліями, і Жанна зітхнула, зрозумівши, що нарешті прийшла.

Нічим не примітний одноповерховий будинок, оточений штахетним парканом, заввишки метра в півтора. У дворі містився сірий сарай, до якого тулилася собача будка (щось у ній одразу наводило на думку, що колишній її хазяїн відбув у країну Телячої Кістки, не залишивши спадкоємця), росло кілька яблунь, листя на яких уже облетіло, і дерева були схожі на обгорілі трупи багаторуких велетнів.

Хвіртка була відчинена. Жанна зайшла.

По дорозі її обігнала худа курка, общипана так, немов ледь утекла із каструлі з окропом; забилася в щілину під ґанком і затихла.

Жанна піднялася по сходах і постукала в двері.

Буквально через секунду двері їй відчинила жінка років п’ятдесяти із прибраним по боках сивим волоссям, зовсім не схожа на місцеву. Від несподіванки Жанна стрепенулася. Але одразу змусила себе всміхнутися.

— Я Емма, — сказала жінка, не давши їй навіть відкрити рота. — Заходь.

Переповнена суперечливих почуттів, Жанна пішла за нею й опинилася в маленькому охайному передпокої, відкіля було видно частину кімнати, схоже, єдиної в будинку.

— Ходімо, — Емма провела її за собою в кімнату, коли Жанна зняла плащ і роззулася. — Тебе прислала подруга, так?

Жанна ствердно кивнула і майже не здивувалася, коли господиня додала:

— Ти хочеш поговорити про хлопця, який мав стати твоїм чоловіком, але загинув у аварії. Згорів. Ти тоді була з ним, — Емма не запитувала, вона це знала.

Спершу Жанна подумала, що до неї тут устигла побувати Марта. Але наступної миті зрозуміла, що це малоймовірно: по-перше, вона не приховувала б від неї цей візит; по-друге, у неї схожого й у планах було, тому-то Марта й віддала їй адресу. Та й до того ж, коли вона могла це зробити? Вони бачилися тільки вчора, і Жанна подалася на приміський вокзал рано-вранці.

Емма, яка виявилася зовсім не схожою на ворожку з народних казок, посадила її на м’яку софу й запитала:

— Чай чи каву?

— Мені байдуже, — Жанну не полишала думка, що їй усе це сниться.

— Тоді каву, — Емма взяла зі столика круглу тацю і пішла з нею на кухню. Жанна змогла заспокоїтися й роззирнутись.

Зовні цей будинок виглядав як звичайне сільське помешкання, він нічим не відрізнявся з-поміж інших (хіба що трохи запущеним станом). Усередині ж, як і господиня, він злегка шокував Жанну міською обстановкою. Здавалося, коли виглянеш у вікно, то побачиш не сади чи городи, а одну з центральних вулиць Львова. Мабуть, щоб створити такий вигляд, Емма витратила цілу купу грошей. Навіть віконні рами, що виглядали звичайними зовні, виявилися модними в місті пластиковими вікнами. В умеблюванні теж відчувався смак. По кутках кімнати стояли великі горщики з фікусами.

У прорізі між двома книжковими шафами увагу привернула ніша, що незвичайно виділялася серед іншого. Вона виглядала як арка, вузька та висока, але Жанна не здогадувалася про її призначення. Усередині, незважаючи на яскраве денне світло в кімнаті, було дуже темно, начебто за аркою містився глибокий грот, внутрішня поверхня якого була оббита чорним оксамитом.

Уважніше споглядання арки викликало легке поколювання по всьому тілу, і це підсилило погане передчуття. Не треба було сюди приходити, сказала собі Жанна. Але залишилася на місці. Куди їй було тепер подітися?

Аж раптом щось сіре мигнуло в неї під ногами, пронеслося через кімнату і сховалося за горщиком з пишним фікусом. Жанна встигла помітити, що це миша. Миттєво підтягла ноги під себе і ледь не заверещала. Смішно, звичайно, вона ж зовсім не боягузка, але мишей не терпить.

Вона просиділа так хвилини три-чотири, напружено вслухаючись, чи не зашкребе миша де-небудь під софою чи за найближчим горщиком, щоб вискочити знову і… вилізти просто на неї по товстих стоденівських колготах…

Інцидент із мишею змусив серце Жанни запрацювати вдвічі швидше, зате відчуття, що, коли вона переступила поріг цього будинку, то наче ввійшла в сон наяву, зникло.

Тієї миті, коли Жанна зважилася знову опустити ноги на підлогу, у кімнату зайшла Емма з тацею і чашками, поширюючи божественний аромат кави. Жанна зауважила, що господиня встигла перевдягтися в темно-бузковий байковий халат, і тепер остаточно переконалася, що бачить таки міщанку, яку занесло в цю глухомань невідомо яким вітром.

Емма підкотила маленький столик на коліщатах ближче до софи й поставила на нього тацю.