Назар знесилено опустився на долівку перед тим місцем, де назавжди зник тунель.

І здригнувся, коли раптом позаду нестримно розреготався батько.

За п’ять хвилин денне світло, що яскравішало з кожною миттю, просто розчинило в собі голову Того, Хто Стукав По Трубах.

Вона навіки зотліла…

Батько із сином сиділи на встановленому у законних географічних координатах ліжку, припавши спинами до стіни, побиті і виснажені. Яскраве сонце заглядало до вікна, наповнюючи кімнату бадьорими ранковими променями. І йому у відповідь посміхалось інше, зовсім крихітне, на грудях Назара.

— Боюся, маминими казочками про козюльника тебе вже не злякаєш, — посміхнувся Левшиць, кладучи руку на плече сина.

— Та плювати я на нього хотів, — безтурботно розсміявся хлопчик і подивився на батька. — А нам… доведеться про все розповісти мамі?

— Нам сухенькими з води цього разу точно не вийти — доведеться багато чого пояснити, — Левшиць критично оглянув безлад у дитячій, себе, потім Назара. — Дуже багато чого. Але, думаю… — він виразно підняв брови. — Для всіх буде краще, якщо в нас із тобою з’явиться один дуже великий спільний секрет.

— Угу, — погоджуючись, закивав Назар. — Адже їй це зовсім ні до чого. Але… тобі, напевно, хотілося б довідатися, як усе трапилось?

— Я не проти послухати. Якщо ти сам цього хочеш, звісно.

Хлопчик помовчав хвилину, збираючись із думками і повертаючись у той серпневий ранок…

— Ви з мамою тоді перевозили речі. Я був сам у вашій кімнаті та дивився у вікно. А потім випадково вдарив по трубі… — почав Назар.

Епілог

Провідавши Валерію в лікарні, вони ненадовго розлучилися.

Назар чекав біля центрального входу, поки батько розмовляв із лікарем, з яким спеціально познайомився три дні тому, коли вони вперше провідували Валерію. Завтра мама поверталася додому.

— Вдалося? — ледь батько ступив за двері, до нього нетерпляче підбіг Назар. Левшиць задумливо поглянув на хмари, що пропливали високо в небі, ретельно висякався в носову хустинку і тільки тоді, подивившись на сина, котрий знемагав від нетерпіння, ствердно кивнув.

— Круто! Ти молодець, татку! — Назар переможно зобразив серію ударів по невидимому супротивнику.

Щоб довести справедливість отриманого компліменту, Левшиць гордо продемонстрував зелений клаптик паперу із цілим стовпчиком підписів у нижньому правому кутку і складним орнаментом численних печаток і штампів — у лівому.

Вони повернули на алею парку, що оточував будівлю лікарні, і покрокували зовсім не в тому напрямку, звідки прийшли. Зелений папірець, що перекочував із рук Левшиця-старшого до Левшиця-молодшого, означав, що в них сьогодні намічається ще один важливий візит.

— Думаєш, він упізнає тебе?

Назар торкнувся до приколеного до сорочки яскраво-жовтого значка.

— Упізнає. Звісно, впізнає.

Той, що згорів

Коли Жанна повернулася з малоприємного в негоду, але вимушеного турне по магазинах — останні запаси вичерпалися ще вчора — пролунав телефонний дзвінок. Вона віднесла на кухню пакети, там же прилаштувала сушитися мокрий плащ і аж тоді зайшла до кімнати, щоб узяти слухавку. Телефон устиг двічі замовкнути і стільки ж разів почати дзвонити знову.

Останнім часом їй дзвонили рідко, та й то переважно помиляючись номером. А зараз, швидше за все, намагались зв’язатися з рекрутингового агентства — нічого, нікуди вона від них не дінеться.

— Алло?

— Ну нарешті, — жіночим голосом відповіла слухавка. — Ти вже вдома?

Дурне запитання.

«Ні, в хату заліз злодій і говорить моїм голосом».

— Хто це?

— Ах ти, маленька склеротична заразочко…

— Марта?! — вигукнула Жанна, ледь стримуючись, щоб не розридатися в трубку. Ну звичайно, тільки в її манері було додзвонюватися так, немов вона погорілець, якого забула рятувальна команда на даху палаючого будинку. — Коли ти повернулася?

— Годину тому. І відразу згадала про свою найкращу колежанку. Про кого це я, ти знаєш?

— Здогадуюся, — сказала Жанна, її очі наповнилися сльозами, і вона дивилася на кімнату, начебто через стінку акваріума. — Молодець, що одразу подзвонила.

— Ну? — багатозначно мовила Марта.

— Ти про що?

— Не про що, а про кого — як його звати?

— Ніяк.

— Тобто, — протягнула Марта, — хочеш сказати, що ти, як і раніше, сама?

— І що в цьому дивного? Чи, може, це на мене не схоже?

— Звідки мені знати? За півроку багато чого могло змінитися.

— Ти надовго? — поцікавилася Жанна, переводячи розмову в інше русло.

— Тижні на два, може, на три. Поки Роберта знову кудись не направлять. Словом, увесь цей час я планую бути у Львові, отже часу в нас буде навалом… Господи, ти навіть не уявляєш, яка я рада тебе знову почути так близько.

— Тоді приїжджай швиденько.

Марта довго мовчала, наче зважувала їхню коротку розмову і прокручувала в голові фразу за фразою. Потім сказала:

— Викладай, що трапилось?

Що вона могла відповісти?

Жахіття повернулося в її життя після трьох років сподівань, що все давно надійно замкнено в минулому, де воно вже розклалося на безпечні клапті пам’яті, як і годиться похованому мерцеві. Повернулося цілком і повністю, начебто нікуди не зникало, а роки відносного спокою були лише оманливим сном.

Вона точно пам’ятала мить, коли цей похований труп знову отримав плоть. 11 вересня — день, коли в Нью-Йорку падали хмарочоси Всесвітнього торгового центру, а Усама Бен Ладен, посміхаючись у бороду, оголосив усьому світові війну. Вона прийшла з роботи, ввімкнула телевізор і побачила, як у набитий людьми величезний будинок урізається пасажирський авіалайнер…

Кілька хвилин Жанна вражено спостерігала за тим, що відбувається на екрані (тим часом другий літак протаранив ще один будинок), не розуміючи, чи це якийсь моторошний розіграш, чи правда, яку розум відмовлявся приймати. Аж раптом голос диктора віддалився кудись на задній план, і замість величезних клубів чорного диму над Манхеттеном, немов із фільму про вторгнення інопланетян, і людей, які метушилися в паніці, вона побачила обличчя Анджея. Він кричав їй щось із палаючої машини.

Із тієї ночі воно знову стало переслідувати її в нічних страхіттях, яких, як їй донедавна здавалося, вона позбулася назавжди, — щоночі протягом останніх восьми тижнів. Удень воно вичікувало в темній глибині, щоб одразу проявитися, як фотознімок на папері, коли вона лише заплющить очі чи опиниться в погано освітленому приміщенні. Воно переслідувало її всюди.

Але Жанна не могла і не хотіла говорити про це, тим більше по телефону, бо напевно розревілася б, навіть не почавши, а якби і змогла… Слова, перенесені проводами, звучать так натягнуто і нерозумно — неможливо донести до когось те, що коїться у тебе всередині, цього не може побачити сторонній, навіть якщо це твоя найкраща подруга.

— Приїжджай.

Після розмови з Мартою тиск невидимих лещат трохи послабився, але з гіркого досвіду Жанна знала, що це ненадовго, — до ночі вони знову здавлять її грузлими обіймами, тільки значно сильніше, ніж удень.

Вона прийняла відразу три дози снодійного, щоб позбутися сновидінь хоча б на кілька годин, і відігнала думку, що вже наступного разу цієї кількості ліків для її організму, який швидко звикає до маленьких добрих пігулок, може бути мало.

…їхня машина мчала по польовій дорозі, підскакувала на виямках і ревіла мотором — глушник відвалився і лежав десь поперек колії. Але Анджея це тільки завело. Він по-ідіотськи хихикав, удавлюючи акселератор до межі й оглядаючись на неї з п’яною зловтіхою. Жанна проклинала себе за те, що дозволила йому знову прикластися до пляшки перед поверненням до міста.

Нічого особливого не сталося — звичайна дрібна сварка. Але підмога у вигляді додаткових градусів у мозку Анджея швидко взяла перевагу над здоровим глуздом, і його понесло. Тепер він хотів єдиного: налякати її до смерті.