Із відкритої пащі звисали довгі пружні цівки слини, скочуючись по шерсті на грудях, ніздрі із сиплим хлюпанням видували зеленуватий густий слиз, що брався пухирями і лопався при кожному подиху. Налиті кров’ю запалі очі не кліпаючи дивилися на нього.

«Мені зустрічалися дитинчата винахідливіші та прудкіші за тебе, — прошепотів у свідомості Назара безтілесний голос Того, Хто Стукає По Трубах. — Хочеш погратися зі мною?»

Хлопчик рвонувся що було сили, залишивши в пазурах монстра клапоть в’язаного джемпера, і кинувся до дверей дитячої. Однак Той наздогнав його одним стрибком, повалив на підлогу, здавлюючи шию лапою так, щоб не дати змоги дихати. Кімната перед очима Назара попливла, п’яти безсило колотили по підлозі.

«Пограємося? Востаннє, — товста нитка слини зірвалася зі смердючої пащі й упала Назарові в розкритий рот. — Спочатку я висмокчу твої очі…»

Бука нахилився до нього, випинаючи величезні мавпячі губери, складені дудочкою. Назарові якимось дивом удалося вивернутися, він веретеном прокотився по паркету, відпльовуючись, схопився на ноги і знову впав.

— Ба-ба… Ба-а-а!.. — глузуючи, буркотів монстр, і підтягнув до себе за ногу.

Назар із безнадійною виразністю зрозумів, що якщо й був примарний шанс перемогти бабая, то він пропав разом із пістолетом. Утім, тепер хлопчик сумнівався, що навіть це допомогло б. Він був занадто самовпевненим і зробив величезну дурницю — бабай непереможний. У будь-якому разі, для маленького хлопчика. Тому це означало кінець.

Раптом Назар відчув, що нога вислизає із кросівка, смикнув її сильніше… і — дивовижно! — звільнився. Зім’ятий, як ганчірка, кросівок залишився затиснутим пазуристою лапою. Монстр розсерджено рикнув і моментально затулив собою двері, щоб відрізати Назарові шлях для втечі з дитячої. Доза наркотика, яку він отримав, уже переставала діяти, і чудовисько оговтувалося все швидше і швидше.

«Тобі не переграти мене, — сказав монстр, знову зловивши погляд Назара. — Ще нікому не вдавалося».

— Спочатку злови! Опудало горохове! — крикнув хлопчик у відповідь. Хотів зухвало й образливо, але вийшло боязко і плаксиво; голос зламався від безнадійного розуміння, що його вже зловили. І незабаром він стане одним із тих сотень чи тисяч дітей, яких убив цей монстр. І яких буде вбивати знову і знову, навіть коли всі його нинішні ровесники помруть від старості.

Він не міг сподіватися навіть на те, що галас приверне увагу сусідів знизу, — схоже, ті зараз були у відпустці.

Той, Хто Стукає По Трубах, люто хльоснув себе коротким лисим хвостом по нозі і рушив до хлопчика. Тепер подітися Назарові було вже справді нікуди — позаду розвернуте поперек кімнати ліжко, а за ним — кілька кроків до вікна. Тупик.

Остання гра закінчилась.

Назар перескочив через ліжко і, схопивши з письмового столу лампу, метнув у монстра. Та торохнула об стіну, жалібно дзенькнуло розбите скло… Промах сторіччя.

— Ба-ба-а-а!.. — заходився бука. Він уже не квапився, хлопчик був надійно замкнений у клітці.

Пам’ять раптом підказала Назарові, що в шухляді його письмового столу лежать великі ножиці. Ними він останнім часом різав капронові нитки від повітряного змія. Хлопчик метнувся до шухляди. Це було останнім кроком відчаю.

— Ну, давай, спробуй! — Назар виставив ножиці гострими кінцями вперед. Монстр пхикнув, розбризкуючи слину навсебіч, і приготувався до стрибка.

— Залиш-но цю справу мені, синку, — раптом озвався хтось за згорбленою спиною чудовиська.

Коли мине двадцять один рік, Назар у своїй першій книзі напише: «Я ніколи не був дівчинкою і тому, напевно, став чоловіком. Але — якщо серйозно — можу із повною впевненістю сказати: для будь-якого хлопчака його батько — єдиний справжній друг, який здатен прийти на допомогу у потрібну мить, коли той влипне в якусь халепу, блукаючи непередбачено звивистими і часто небезпечними вуличками таємничої держави під назвою Дитинство…»

На порозі дитячої стояв Михайло Левшиць. Із білим як крейда обличчям і стиснутими кулаками.

Той, Хто Стукає По Трубах, обернувся із низьким погрозливим риком. І відразу одержав потужний правий джеб, що змусив його з гуркотом гепнутись на підлогу.

— Тату! — побачивши батька, Назар моментально розплакався.

— Ти цілий?

— Так, усе гаразд, — Назар ступив йому назустріч, радіючи і плачучи водночас, переліз через ліжко. — Як ти дізнався…

Однак Левшиць зробив застережливий жест, щоб він не наближався. Монстр, мотаючи головою, почав підніматися. Тепер його маленькі, налиті злістю і кров’ю очі не віщували нічого хорошого їм обом.

Назар збагнув, що все ще далеко не закінчилося.

Коли бука випростався перед батьком на повен зріст, хлопчик ще раз переконався, наскільки той величезний. Він височів над ним на добрих півтори голови, здавалося, зовсім трохи — і бабай сягне стелі. Михайло Левшиць був чоловіком могутньої статури і зріст мав далеко за метр дев’яносто, але поруч із Тим, Хто Стукає По Трубах, він виглядав не більше, ніж збитим підлітком.

Навіть сам Левшиць, здавалося, був трохи збентежений. Він подивився на діру тунелю в підлозі, на звичному місці Назарового ліжка. З виразом легкої розгубленості похитав головою. Потім знову перевів погляд на свого химерного супротивника. Великий і важкий.

Вони рушили назустріч один одному і зчепилися, як борці. Левшицю вдалося перехопити лапу монстра за кисть, щоб той не мав змоги застосувати свої, схожі на серпи, пазурі. Михайло визволив плече і провів класний апперкот. Зуби чудовиська лунко клацнули, наче ведмежа пастка. Михайло, скориставшись нетривалою дезорієнтацією супротивника, спробував його відштовхнути від себе, але це виявилося зовсім непросто — у результаті обоє повалилися на ліжко. Ще під час падіння кожний намагався приземлитися зверху. Михайло Левшиць був дуже сильний фізично, сорочка з тріском розійшлася по швах під натиском напружених м’язів, однак Той, Хто Стукає По Трубах, усе-таки був сильнішим. Після короткої боротьби Левшиць лежав на спині, підім’ятий чудовиськом.

— Та-a, тримайся! — Назар зрозумів, що навіть його батькові не здолати буку самотужки, і стрибнув тому просто на спину, колошматячи по ній ножицями, — Левшиць охнув під додатковою вагою. Здавалося, гострі кінці ножиць колять не живу істоту, а заморожену яловичу тушу, не в змозі продірявити навіть шкіру. Проте чудовисько заревіло від болю і вигнуло спину, послабивши хватку. Левшиць-старший одразу заїхав йому ліктем у ніс — і бука брикнувся так, що Назар відлетів від ліжка до самої стіни. Він заплющив очі, очікуючи на удар.

…І раптом відчув, що кудись провалюється й летить. Це тривало дві чи три секунди. Потім він приземлився на щось не дуже тверде і злегка пружне, та боляче забився гомілкою. Розплющивши очі, Назар побачив пістолет дядька Артура. А навколо…

У більш чудернацькому місці Назарові не довелося бувати ніколи у житті — ні раніше, ні потім, у майбутньому. Він провалився в тунель, опинившись у барлозі Того, Хто Стукає По Трубах.

У різні боки тягнулися нерівні, покручені проходи, то звужуючись, то різко розширюючись. Їхню темну й пухку поверхню утворювала якась маса, схожа на тисячолітній злежаний пил. Задушливий мишачий запах просто забивав памороки — в цій печері зі злежаного пилу, що з’явилася невідомо звідки і як, улаштував своє лігвище монстр.

Усе заливало непевне тьмяно-малинове світло, джерелом якого були тисячі метушливих острівців довгокрилих комах. Одну таку Назар уже бачив минулого ранку — знайшов під ліжком. Їхні черевця світилися.

Найближче до хлопчака скупчення заметушилося, прискорило рух і цвіркнуло, коли він підвівся на ноги і зробив крок, аби розглянути їх ближче. Світлові малинові острівці були всюди, навсебіч мігруючи по стінах проходів, по стелі — скрізь.

Назар, задерши голову, подивився прямо над собою. У стелі — чи в тому, що тут нею було — зяяла неправильної форми дірка, яка під невеликим нахилом вела вгору. Хлопчик вибрав найбільш придатний кут зору, звідки виднівся вихід. Здавалося, той знаходиться лише за декілька метрів звідси у підлозі його кімнати. Назар навіть чув приглушені звуки боротьби Михайла Левшиця із чудовиськом.