І, слід сказати, йому це вдалося.
Вони якимось дивом уникнули зіткнення із зустрічною машиною, що ледь устигла ухилитися з їхнього шляху, і Жанна закричала, щоб він негайно зупинився. Він не зреагував. Тоді вона зарепетувала що було сил, майже перекрикуючи оглушливе ревіння двигуна і зриваючи голос. Анджей, продовжуючи хихикати, як ярмарковий ідіот, навідліг ударив її по обличчю і наказав заткнутися.
Жанна тицьнулася потилицею в підголівник сидіння і раптом із якимось внутрішнім спустошенням зрозуміла, що лиха не минути. Це був перший і єдиний раз, коли він її ударив.
Відчуття образи і смак крові на язику стало останнім, що вона запам’ятала до того, як на одному з віражів машину викинуло з дороги, і праве переднє крило зачепило стовбур товстого дерева. Потім усе злилося перед очима в розмазаний строкатий хаос…
Вони лежали в яру, порослому високою травою і чагарником, скорчившись у салоні машини в неприродних позах. Зовні чувся шелест коліс, що оберталися за інерцією, спрямовані у небо з застиглими, як на малюнку, хмарами.
Їй нарешті вдалося повернути голову так, щоб побачити Анджея. Його очі були закриті, обличчя залите кров’ю. Дихав він часто і з хрипом. Вона покликала його. Через кілька секунд його очі повільно розплющились.
— Ми… розбилися?
— Так, — тепер, дивлячись на залитого кров’ю Анджея, уже майже тверезого, вона відчула жалість і страх. Більшою мірою за нього, ніж за себе. — Це було дерево. Ми перевернулися, бачиш?
— О Йезус… Ти ціла?
Вона поворухнулася.
— Здається, так. Тільки трохи болить нога, але, думаю, нічого страшного. Боюся, тобі дісталося набагато серйозніше. Як ти?
Анджей спробував повернутися до неї і застогнав від болю.
— Що? Що? — вона майже кричала.
— Здається, у мене все зламано! Груди… Мені важко дихати. І руки…
— Зараз, — вона якось примудрилася відчинити дверцята зі свого боку і вибралася назовні. Накульгуючи через біль у правому коліні, обійшла машину і спробувала відчинити дверцята з його боку.
Скло вціліло, але замок заклинило.
— Я не можу! — Жанні раптом здалося, що, поки вона обходила їхній перевернутий фіат, Анджей помер. Але заспокоїлась, коли помітила, як він слабко ворухнув рукою.
— Треба покликати на допомогу. Я швидко.
Вона пошкутильгала до дороги, обходячи крутий спуск, де вибратися нагору було б сутужніше. Забите коліно віддавало різкими сплесками болю при кожному кроці.
На півдорозі вона почула, як Анджей її окликнув. Це був не просто стогін, у його голосі звучало щось таке, що змусило її оглянутися з відчуттям нового лиха.
Пояснення були зайві. З-під капота, що відкрився від удару, звивалися темні струмки диму. Жанна рушила назад до машини, ледь стримуючи істерику. Через кілька секунд у димі блиснули перші язички зеленувато-жовтого вогню.
— Ти нічого не можеш для нього зробити, — сказав раптом хтось за її спиною.
Жанна повернула голову й завмерла. За три кроки від неї у повітрі висіло тіло її батька, яке розгойдувалося, начебто було занурене в морську безодню.
— З ним покінчено, — сказав батько, точніше, поїдена рибами і крабами подоба людини, у якій вона інстинктивно впізнала свого батька. У його волоссі, навколо голови, заплуталися довгі буро-зелені водорості, вони звисали до голих ступень і губилися десь у траві.
Батько загинув, коли їй було шість років. Він випав уночі у відкритому морі за борт торгового судна, на якому служив матросом. За словами одного з членів команди, який приїжджав до них додому на поминки і назвався його близьким другом, тут не обійшлося без допомоги зеленого змія. Усе, що Жанна пам’ятала про батька, могло вміститися в сірниковій коробці її пам’яті так, що ще залишилося б багато вільного місця. Міцна засмагла шия з облупленою шкірою над самим коміром сорочки, змішаний запах тютюну й одеколону, що наповнював квартиру, коли він приїжджав додому на недовгі відпустки — більшу частину часу він перебував у рейсах, а вони з матір’ю вісім-дев’ять місяців на рік чекали на його повернення. І ще їй запам’ятався вечір перед останнім, як виявилося, від’їздом батька. «Ти знову будеш плавати на великому кораблі, тату?» Він усміхнувся і посадив її собі на коліна. «Ні, плаває щось інше, а моряки — ходять у море», — відповів батько. Вона хотіла запитати, що саме інше, але забула і потім довгий час, коли чула цей вислів, думала, що йдеться про щось, пов’язане з морем.
І ось тепер, через багато років, коли за десять кроків від неї у розбитій машині помирав її майбутній чоловік, їй серед білого дня з’явилася ця примара.
Вона почула, як Анджей знову покликав її, і тільки тоді зрушила з місця. Але все ж не змогла втриматися й озирнулася назад. Якщо там, над травою, щось і було, що говорило з нею голосом її батька, то тепер воно зникло.
Жанна кульгаючи поспішила до машини. Цей епізод надовго витіснив з її пам’яті те, що сталося потім.
Біля фіата вона відчула сильний запах бензину, язики полум’я з-під капота вже облизували задерті вгору передні колеса; ліве ще повільно оберталося. Жанні здалося, що час неймовірно розтягся, начебто всередині нього розкрилися таємні ніші, глибокі, як артезіанські свердловини. Насправді з моменту аварії минуло близько трьох хвилин.
Вона наполовину пролізла в салон через відчинені двері і потягнула Анджея за руку:
— Давай з цього боку!
Він заволав від болю.
— Вибору немає! — Жанна потягнула знову. — Допоможи мені!
— ВІДПУСТИ!
Вона знала, що завдає йому нестерпного болю, однак їдкий дим уже просочувався усередину салону через зім’ятий триплекс вітрового скла.
— Ти мусиш мені допомогти, я не зможу сама!
— Ні-і-і-і!.. — закричав він, коли Жанна рішуче вчепилась у нього обома руками і поглядом указала на двері з його боку.
— Їх заклинило! У нас немає часу! Ми…
— Ще раз!
— …вибухнемо!
Сперечатися далі було неможливо. Задихаючись і кашляючи від диму, Жанна вибралася з машини; вогонь устиг обпалити їй волосся.
— Куди?! Повернися, курво! ВИТЯГНИ МЕНЕ! — закричав Анджей.
Вона знову оббігла фіат і почала смикати дверцята водія. Перекошене обличчя Анджея постійно було перед нею; вогонь уже добрався до його тіла, влаштувавши моторошну трапезу, про яку Жанну сповістив запах горілої плоті.
Двері не піддавалися.
Можливо, вона продовжувала б цей безнадійний бій із замком, що намертво заклинив, поки на ній самій не спалахнув би одяг, — і тоді, може, вона все одно продовжувала б смикати і смикати, — але коли Анджей раптом крикнув, що все сталося через неї, Жанну це зламало.
Вона стала відповзати від машини; висушена, скручена від жару трава хрумтіла під її колінами. Майже втрачаючи свідомість, Жанна подивилася туди, звідкіля лунали страшні звуки, які видавала людина, що за місяць мала стати її чоловіком. І назавжди пошкодувала про це.
Крізь полум’я вона побачила, що волосся у Анджея вже зникло, шкіра на обличчі здулася величезними пухирями і, наче плавлячись, шарами сповзала вниз. Тільки його очі виглядали так, ніби їх не торкнувся вогонь: вони були переповнені несамовитою ненавистю і… вони були жадібні.
Він щось продовжував кричати крізь гул вогню, щось польською, і Жанна, на щастя для себе, вже майже нічого не розуміла. Це жахіття, здавалося, тяглося тижні та місяці… Вона бажала тільки одного: щоб Анджей нарешті…
— Умри ж… умри! — того разу його крик припинив вибух, цього — і сотню інших — пробудження від жахіття.
Жанна підняла з підлоги ковдру, вкрилася з головою, знову переживаючи той день, коли життя поділилося на «до» і «після» події, що поверталася в її снах із фотографічною чіткістю кожної деталі.
Родичі Анджея, які приїхали з Польщі, щоб повезти додому його останки, жодного разу не відвідали її в лікарні; втім, Жанну це не надто здивувало. Навіть сам Анджей ніколи не приховував, що його мати та інші члени численної родини із самого початку не схвалювали його вибору.