— Усе, нам пора йти.

Левшиць поцілував його на прощання в щоку і міцно, по-чоловічому, потиснув руку. Як дорослому.

— Залишаєшся за головного. Я на тебе сподіваюсь.

Назар змусив себе всміхнутися.

— Я постараюся, татку.

Батько виходив останнім. Ще раз озирнувся — Назарові здалося, що він дуже схвильований; це, звісно, через маму і смерть дядька Артура, безглузду смерть просто в них удома. Однак у Михайла був такий погляд, наче він сумнівався, що чинить правильно саме зараз.

Це тривало якусь мить, потім двері зачинилися за його спиною.

Назар залишився сам.

Основні приготування зайняли тільки п’ятнадцять хвилин — так, наче Назар усе спланував заздалегідь, а тепер йому залишалося просто дотримуватись ретельно наміченої послідовності дій.

Але почуття наростаючого страху не покидало його ні на мить, билося в животі здоровенним слизьким вугром, смоктало нутрощі, рвалося назовні із замкнутого простору. Щойно хлопчик починав піддаватися спокусі сповільнитися, засумніватись — і воно відразу готувалося взяти верх над ним, зжерши залишки рішучості.

Після того, як дорослі пішли, Назар одразу увімкнув світло у всій квартирі. Потім, дотримуючись плану, що швидко формувався в голові, переодягся в речі, у яких ходив гуляти на вулицю: джинси (він зненацька зрозумів, що примудрився вирости з них на два пальці лише за три літні місяці), легка блакитна сорочка з коротким рукавцем — подумавши, Назар натягнув поверх неї свій улюблений сірий джемпер, котрий зв’язала йому Валерія минулої осені (вночі навряд чи буде жарко), і взув кросівки. Відімкнув дверний замок, залишивши самі двері зачиненими, — на випадок, якщо задум завершиться провалом і змусить рятуватися втечею.

Повернувшись до спальні батьків, Назар видер аркуш зі старої газети, розірвав його на чотири приблизно рівні частини, зім’яв папір у кульки і, цілячись у центральний ромб килима на стіні, почав метати їх із середини кімнати. Два потрапили точно в ціль, один торкнувся до межі червоно-синього ромба і ще один пішов на півдолоні праворуч. Може, виною невлучності був сильний біль у руці — як на зло, правій.

Назар підібрав газетні кульки і повторив серію кидків. Три в яблучко, один трохи вище. Задоволено кивнув сам собі. Непогано.

Потім розстібнув «блискавку» на сумці дядька Артура — її приніс до спальні батько, коли шукав паспорт перед відправленням тіла в морг. Тоді виявилося, що паспорт був у внутрішній кишені піджака, і тому, на справжню радість Назара, Левшиць-старший так і не зазирав до сумки.

Весь свій задум Назар побудував на тому, що в ній було.

У кишені джинсів він поклав справжні метальні «снаряди» — їх виявилося чотири. Вони були в сумці. Так само, як і пістолет. Його Назар дістав у останню чергу. Але відразу відклав, згадавши ще про дещо. Про яскраво-жовтий значок, котрий знайшов удень на кухні разом із посланням. Значок, надісланий йому позачасовою поштою безіменним хлопчиком.

Назар виразно відчув тепло, що струменіло від усміхненого, схожого на веселе сонце круглячка, немов той перейшов від старого хазяїна до нового, зберігши нерозтраченим дотик рук.

От тільки послання ніде не було видно. Назар спробував згадати, куди його поклав, і ще раз уважно оглянув кімнату. Здається, останнього разу він тримав аркуші в руках, коли вбіг до спальні батьків, щоб заступитися за Валерію. А от потім… Він зовсім забув про цей злегка пожовклий сувій, хоча не раз подумки повертався до послання.

Зникнення листа стривожило Назара, однак довелося відкласти більш ретельні пошуки на потім. Час було братися до діла.

Приколений до джемпера ліворуч на грудях значок додавав упевненості та вселяв почуття, що він не сам.

Усе правильно — тепер їх було двоє.

Усю дорогу Михайла Левшиця не залишало настирливо гостре відчуття того, що він допустив помилку. Поки що не було чіткого розуміння, в чому саме вона полягала. Проте він знав, що ця помилка — одна із тих, які усвідомлюєш лише згодом, коли стає вже надто пізно.

Валерія сиділа поруч на довгому вузькому сидінні уздовж борта, опустивши голову йому на плече, здригаючись і розплющуючи посоловілі очі, коли машину підкидало на вибоїнах. У центрі салону стояли ноші із тілом, накритим брудно-білою тканиною. З іншого боку від них сиділи медсестра і санітар; лікар зайняв місце в кабіні поруч із водієм.

Машину кілька разів підряд труснуло, Валерія закрутилася в нього на плечі і знову заспокоїлась.

Дуже сильне відчуття дуже великої помилки…

Ще під час прощання із сином — незвично тривалого, якогось напруженого — у нього склалося враження, ніби хлопчина щось задумав. І разом із тим відчуває страх, який не в змозі повністю приховати. Наче раптово зважився на відчайдушний учинок.

Одного разу у дитинстві Левшицю довелося змусити себе викликати на бійку великого хлопця, котрий був на чотири роки старшим і значно сильнішим за нього. Бо той задля розваги зламав три пальці на руці його кращому другові, у грі під назвою «П’ять хвилин гестапо», — чорт забирай! — тому самому другові, який зараз, повільно холонучи, трясся на ношах, накритий брудним простирадлом. Того дня Михайло випадково побачив, виходячи з дому, своє обличчя в дзеркалі. Такий самий погляд був і у Назара тоді в коридорі.

Але що міг задумати його восьмирічний син, залишившись уночі сам удома? На що міг зважитися?

— О, чорт!.. — буркнув Левшиць, суплячи брови від неясного здогаду, чим заслужив два зацікавлені погляди із сидіння навпроти.

«Треба буде відразу ж подзвонити додому, коли доберемося до лікарні. Тільки б хлопчисько не встиг накоїти дурниць».

Пістолет здався Назарові несподівано важким, наче кусень заліза, яким, по суті, він і був — десь із кілограм зібраних в убивчий механізм металевих частин і деталей. Він нагадував одну з тих «волин», якими люблять розмахувати круті хлопці в старих бойовиках. Динозавр у родині легкої зброї. Назар звик до непомітної ваги пластикових іграшок, що плюються водою чи клацають пістонами, і тому засумнівався, чи взагалі зуміє втримати його в руках, якщо доведеться стріляти.

Проте, увійшовши до дитячої, відразу підняв пістолет, тримаючи його напоготові і повертаючись у різні сторони, як це бачив у бойовиках. Вказівний палець щільно ліг на курок. Але солідна вага і занадто велике незручне руків’я швидко довели, що так він довго його не протримає. Назар опустив пістолет, проте був готовий будь-якої миті підняти його знову.

Та обставина, що гуркіт пострілів налякає сусідів і зчинить переполох у всьому будинку, навряд чи здатна зупинити тебе у вісім років, особливо якщо ти збираєшся відкрити сезон полювання на монстрів у власній кімнаті.

Різкий до лоскоту в носі запах пилу підказував: або тунель знову відкрився, або чудовисько перебуває вже зовсім близько.

Але де міг причаїтися Той, Хто Стукає По Трубах, у невеликій кімнаті, що була вся як на долоні?

Про всяк випадок Назар навіть кинув погляд на стелю. Жодних слідів монстра.

Потім він наблизився до ліжка на відстань одного кроку і раптом помітив, що воно трохи відсунуте від стіни в головах і утворює щілину, достатню, щоб просунути руку. Але не більшу. Це ще нічого не доводило, ліжко міг посунути будь-хто із дорослих: Валерія, коли демонстративно зачинилася в дитячій, Левшиць-старший і навіть ще живий дядько Артур, зачепивши спинку ногою під час своєї панічної втечі.

Згадавши про гостя, Назар здригнувся — це була погана людина, але він зовсім не збирався підлаштовувати таке трагічне завершення. Він просто хотів його налякати і примусити забратися з їхнього дому.