— Якщо ти мене любиш, то нічого не розкажеш татові. Добре?

«Якщо ти мене любиш» було ударом нижче пояса, але Валерія вдалася до цього підступного прийому вперше в житті. У будь-якому разі, стосовно Назара.

— Домовилися? Це дуже важливо. А з цим, — вона кивнула на двері, — я щось обов’язково придумаю. Він тут надовго не затримається.

— Ма, а він бандит? — запитав Назар, серйозно дивлячись на матір.

— Бандит… Не знаю, не впевнена. Він довго жив на Кубі, потім перебрався кудись до Центральної Америки. Не думаю, що саме це могло на нього вплинути, і навіть не уявляю, чим він там займався, але коли він звідти повернувся, то помітно змінився. У гірший бік. Хоча, він і так був… А чому ти запитуєш?

— Не знаю. Просто… — Назар опустив очі. — Може, треба розповісти про нього татові. Чому ти не хочеш? Адже він…

Валерія знову пригорнула його до себе. Назар відчув, як сильно калатає серце у її грудях, і зрозумів, що любить її не менше, ніж батька. Можливо, якось зовсім трішечки інакше. Але любить їх обох.

— Розумієш, колись дуже давно — коли тебе ще не було на світі, — я… зробила одну велику помилку. Я взагалі була не такою, як зараз. І тепер це може серйозно вплинути на наші з татом стосунки.

— А дядько Артур може розповісти йому… Ну, про цю помилку? — впевнено сказав Назар, швидше стверджуючи, ніж запитуючи.

Вона мовчки кивнула.

— Добре, я нічого не скажу.

Валерія вперше за весь день усміхнулася.

— Спасибі. Я люблю тебе. І постараюся… щоб він незабаром полишив нас у спокої.

«Я теж люблю тебе, мамо, — подумки відповів Назар. — І знаю, що робити».

— Ти не забула, що твого виходу очікують уже завтра? — нагадав Левшиць дружині, повернувшись увечері додому, коли родина зібралася за столом повечеряти. Гість відмовився до них приєднатися, пояснивши, що не голодний. — Роботи накопичилося море. Дещо я постарався підігнати за тебе, але… сама розумієш.

— Розумію, — кивнула Валерія, накладаючи салат на тарілку Назара. — Завтра займуся. Але з’явлюся, швидше за все, по обіді. Потрібно владнати деякі справи, — Назар відчув на собі її швидкий погляд, хоча, можливо, йому це лише здалося.

— Як минув день? — запитав Левшиць. — Не нудьгували?

— Тут понудьгуєш!.. — пхикнула Валерія, але це прозвучало цілком буденно.

Утім, Левшиць-старший не відрізнявся особливою проникливістю в повсякденному житті. Повернувшися із роботи, він не помітив нічого підозрілого в поведінці рідних, нічого, що могло б наштовхнути його на думку, наче щось устигло скоїтися за його відсутності. Отож Михайло спокійно проковтнув фразу Валерії разом зі шматочком печінки, тушкованої із цибулею.

Назар почервонів, але Михайло тієї миті не дивився на нього.

Поки батьки продовжували під час вечері обмінюватися фразами, він нишком спостерігав за матір’ю, не перестаючи дивуватися, наскільки природно їй вдається поводитись. Дивуватися, і у той же час відчувати наплив образи за батька. Все це надто нагадувало відверте лицемірство.

Узагалі, за останній день Назарові мимоволі довелося побачити матір з іншого боку, про який він нічого не знав і навіть не здогадувався про його існування. Він немов зустрів зовсім незнайому жінку, яка так само звалася і зовні була дуже схожою на Валерію. І річ була не в паскудному відкритті, зробленому під дверима кімнати батьків, що колись, як вона сама висловилася, «вона була не такою, як зараз». Просто ця інша Валерія не припала йому до душі. І ще її виявилося якось аж надто багато, як на перший раз. Наче його погляд раптово набув здатності проникати крізь якусь маскуючу вуаль.

Дивним чином це збігалося із вторгненням у його життя Того, Хто Стукає По Трубах. Складалося враження, ніби ті події, що відбулися з ним із дня переїзду в нову квартиру, послужили поштовхом. Поштовхом, після якого він почав одне за іншим робити великі відкриття. Безліч великих відкриттів. І, як правило, не найприємніших. Вони навчили його бачити більше поганого. Може, думалося Назарові, це й означає — дорослішати?

Двадцять один рік по тому у своїй книзі «Дитинство, квиток до таємничої держави» Назар напише: «Воно — дорослішання — головне і по суті єдине справжнє заняття всіх дітей» — і тоді буде старанно відновлювати в пам’яті події саме цього дня. Та всього того, що сталося незабаром.

А поки що він без особливого апетиту колупав виделкою в салаті і думав…

— Як ви поладнали з дядьком Артуром? — запитав Левшиць. — Я маю на увазі кімнату. Сподіваюся, обійшлось без ексцесів?

Назар буркнув щось невизначене, посилено показуючи, що в нього набитий рот, оскільки говорити про свої взаємини з дядьком Артуром особливого натхнення не мав.

— Нормально, — відповіла за нього Валерія.

«Ага, — дратуючись усе більше, подумав Назар, — просто чудово. А мама навіть оком не змигнула».

— Ну от і чудово, — сказав Михайло, підводячись з-за столу. — Спасибі за вечерю, Леро.

— Синку… — обережно почала Валерія, коли Левшиць вийшов із кухні. — Я усе розумію. Але не подумай, що я… така брехуха. Мені це теж страшно неприємно.

— Та ні, нічого, — знизав плечима Назар, наче йому було байдуже. — Адже так треба. Щоб… Щоб.

— Ти розумний хлопчик, — тихо сказала Валерія.

Вона справді була стривожена, і бачити її такою Назарові було набагато приємніше, тому що тепер, мабуть, вона була щирою — у глибині душі він на це сподівався.

— Я рада, що ти теж розумієш. А що стосується… Я поки ще не знаю, як діяти. Але щось обов’язково придумаю.

— Тому сказала татку, що поїдеш на роботу тільки після обіду?

— Так. Може, — вимовила вона, ніби міркуючи вголос, — може, натякнути твоєму батькові, що я помітила в нашого… гостя… грибок? Чи… ні, не піде. Господи, нащо він звалився на нашу голову! Добре, — вона ласкаво погладила Назара по щоці з висипкою, так, що йому стало лоскітно, — йди до себе. Точніше, до нашої кімнати. Мені треба прибрати тут. І подумати.

Самотнє бурмотіння телевізора у кімнаті батьків і відчинені балконні двері означали, що чоловіки вийшли подихати свіжим вечірнім повітрям. Судячи з голосів, їхня бесіда протікала в дусі двох старих приятелів, яким є про що поговорити і що згадати, — гостю треба було віддати належне: в умінні видавати чорне за біле і навпаки він перевершив навіть Валерію.

Скориставшись ситуацією, Назар повернувся в коридор і прокрався до дитячої. Усе мало тривати не більше хвилини.

Якщо в нього і встигла проскочити думка, що він збирається вчинити зле, то вона зовсім зникла через годину, коли, готуючись до сну, він зіштовхнувся у ванній із дядьком Артуром, який безшумно виник за його спиною. Назар ладен був закластися, що той учинив це зумисне, щоб його налякати.

— Бери приклад зі своєї мамусі, мучачо, і ми чудово поладнаємо, — промуркотів він так, щоб їх ніхто не почув. Як завжди, посміхаючись.

Назар збирався протиснутися між стіною і гостем до дверей, але той його затримав, міцно схопивши за руку трохи вище ліктя.

— Я не розчув твоєї відповіді.

Спроба вирватися призвела до того, що Назар ледь не скрикнув від болю — пальці чоловіка стисли руку ще сильніше. Набагато. Назар відчув — ще секунда, і він не витримає. Певно, старий батьків приятель зрозумів це теж із його обличчя, тому що злегка послабив хватку. Однак його голос анітрішки не змінився:

— Ну що, аміго, ми подружимося? Що скажеш?

Місце над ліктем зовсім затерпло, викликаючи напад запаморочливої нудоти.

— Так… — вичавив Назар. Перед очима вже кружляли в дикому танці чорні цятки. Дядько Артур задоволено цмокнув язиком, розтиснув пальці і безцеремонно виставив його за поріг. За кілька хвилин рука моторошно вибухнула ритмічно пульсуючим болем, а на ранок обіцяв визріти дебелий синець.

У дитячій Назар знову прислухався, щоб його випадково хтось не застав на забороненій зоні. Не хотілося нарватися на нові неприємності — сьогодні їх і так вистачало. Однак не втримався і зазирнув до сумки, щоб ще раз глянути на пістолет.