Однак про деякі важливі, на думку Назара, речі у листі не згадувалося взагалі. Або на це не вистачило часу, або безіменний хлопчик про них просто нічого не знав. Наприклад, про комашок, які без сліду зникають на сонці (але натомість він щось написав про денне світло, якого, можливо, боїться чудовисько, про якесь випромінювання). Про стукіт по опалювальних трубах. Про інші ознаки його близької присутності, крім запаху пилу, — узяти хоча б той випадок із фільмоскопом. І жодних натяків на бук, бабаїв і на те, що Той, Хто Стукає По Трубах, здатен розмовляти думками, якщо подивитися йому просто в очі. Таке враження, що він і безіменний хлопчик бачили і сприймали це чудовисько по-різному.

Щоправда, викладеної в посланні теорії походження монстрів Назар не зрозумів. Збагнув тільки одне: вони могли з’явитися завдяки надприродним істотам, названих «ангелами», котрі… якщо він правильно розібрався зі словом «схрещувалися» — народилися потім у тварин. Чи навпаки? Ні, з цього він зовсім нічого не зрозумів. А про книгу за назвою «Біблія» взагалі чув уперше. От зі словом «Бог» було простіше. Валерія і Михайло досить часто його вживали у фразах «О Боже» чи «Бог його знає» — щоправда, Назарові це нічого не давало.

Виходить, послання, що його так сильно схвилювало, виявилося абсолютно даремним?

Він усе ще стояв посередині кухні, розмірковуючи про сховок для листа — але не настільки важкодоступний, як місцина за плитою, щоб при необхідності послання можна було легко дістати і перечитати знову, — коли почув із кімнати батьків розмову, яка йому відразу не сподобалася.

Назар вибіг у коридор. Схоже, намір гостя знайти спільну мову з господинею успіху не приніс. Навіть навпаки.

— Відпусти… покидьку! — сичала Валерія, явно намагаючись не зірватися на крик. Назар уловив звуки штовханини. Але наблизитися до дверей кімнати, а тим більше ввійти, не зважився.

— Щось сталося, про що я не знаю? — глузливо поцікавився гість. — У чому річ, може…

— Ти п’яний як… О Боже, ти що — почав колотися? Негайно відпусти! — Їй, здається, вдалося вивільнитися.

— Що я почав — моя справа. І я не пропоную тобі зі мною грати в покер. Тільки трохи спогадів, наших спільних спогадів. Нічого більше.

— Що ти мелеш! Яких, у біса, спогадів! Це було лише раз, а я була ще зовсім безмозкою дурепою і тоді ще не знала батька мого сина.

— Ого, як пишномовно… Тихіше, інакше твій син одержить деякі цікаві відомості з біографії своєї мамусі, якими вона навряд чи жадає поділитися. Не хочеш? А особисто я не проти їх обговорити. І обіцяю, що не пошкодуєш. Ще будеш згадувати.

— Ким ти себе вважаєш? Якщо хочеш знати, — у голосі Валерії задзвеніло крижане презирство, — я жодного разу про той вечір не згадала, поки ти зараз не ляпнув. Це було… Брудно й огидно…

— Та ну? — гигикнув гість. — Пригадується, того разу ти казала зовсім протилежне. Чи це час так відбив тобі пам’ять? Знаєш, по-моєму, ти анітрошки не змінилася. Якби ще тепер не намагалася корчити із себе… Снігову Королеву.

Назар раптом здогадався, кого спочатку йому нагадав дядько Артур. Білобрису. Хоча ні в зовнішності, ні в звичках у них не було нічого спільного. Крім — і в цьому полягала їх єдина і не відразу вловима схожість — дядько Артур теж був Жартівливим Перевертнем. А саме зараз він був упевнений, що ніхто не бачить і не чує, як він розмовляє з його мамою. Тільки цього Перевертня не цікавили діти. І в його сумці лежав справжній пістолет.

— Подобається, коли тебе змішують із лайном? Тоді починаєш почувати себе справжнім чоловіком? — ядуче вимовила Валерія. — Ще раз доторкнешся до мене, і я видряпаю тобі очі.

— Тепер у мене і не встане, — відповів їй у тон дядько Артур. — Але щодо іншого…

— Щодо іншого? — перебила його Валерія, задихнувшись від обурення. — Думаєш, я не здогадуюся, чому ти тут з’явився і які в тебе проблеми? Сім’я… Як би не так! Ховаєшся від своїх подільників чи ще від когось. Досить! Завтра мені виходити на роботу — і не думай, що я дозволю такому вилупкові, як ти, залишатися наодинці з моїм сином. Навіть не сподівайся. Тому сьогодні ж, максимум завтра, ти заберешся до всіх чортів із мого дому. Ти зрозумів мене? І тоді, можливо, я нічого не розкажу Левшицю про те, що ти дозволяєш собі. Він мокрого місця від тебе не залишив би, хоча й мав дурість зв’язатися з таким покидьком через стільки років…

— Он як? І з чого ти почнеш свою розповідь? Мабуть, він страшно зрадіє, коли з’ясується, що його цнотлива дружинонька колись була зовсім не проти перепихнутися з його старим корешом… Мабуть, довелося попотіти, вдаючи незайману? Ну, як щодо цього, Королево?

— Припини, ми обоє чудово знаємо, що це було задовго до нашого з ним знайомства. І… я не вдавала незайману! — спалахнула Валерія.

— От тільки забула посвятити нашого спільного друга в деякі деталі, мовчала всі ці роки, правда? І не тільки про мене, а про всіх тих, які були раніше. Нагадати тобі імена? Чи ти думала, що в нашій старій добрій тусовці було прийнято мовчати про такі секрети? А він теж багатьох із них знає…

Валерія не знайшлася, що відповісти, і знічено промовчала.

— Коротше, я залишатимусь тут стільки, скільки вважатиму за потрібне. Це для тебе дуже вигідна угода. А щодо тебе… — він цинічно пхикнув і поцокав язиком. — Якось переживу. Певно, ти і йому тепер даєш тільки на свята…

На останнім слові він затнувся, бо Валерія лунко вліпила йому по пиці. Майже слідом пролунав звук ще одного дзвінкого ляпаса, але цього разу скрикнула вже вона.

— Ти на кого руку піднімаєш, сучко!

Далі Назар пам’ятав себе тільки з миті, коли увірвався до кімнати.

— Не чіпай мою маму! — він з розгону врізався головою прямо в живіт дядька Артура. Але відразу стрімголов відлетів і впав на підлогу, збитий сильним поштовхом у груди.

— Назаре!.. — приголомшена Валерія кинулася до нього.

— Непогано, як на шмаркача, — з посмішкою прокоментував гість. Він стояв, широко розставивши ноги, і пильно дивився на лежачого Назара. — А тепер намотай на вус, мучачо: ти нічого не бачив і нічого не чув. Нічого не було. Так краще для всіх. Якщо не віриш, запитай у своєї мамусі.

Він вийшов із кімнати, покинувши Назара із Валерією наодинці. Вийшов так, наче справді нічого особливого не трапилося.

— Він сильно вдарив тебе? — Валерія, закусивши губу, дивилася на Назара. — Куди? Я просто не розумію, як усе це могло… — вона хотіла стриматися, але хлопчик усе одно помітив, що мама готова ось-ось розревітися.

— Нічого. Все гаразд, — відповів Назар, піднімаючись із підлоги. — Він просто штовхнув мене. А тобі… не боляче?

— Ти маєш на увазі… — вона повернула голову так, щоб не було видно припухлої щоки. — Ні… Це сталось випадково. Вже все добре. Господи, синку, прости… — Валерія пригорнула його до себе. — Я не хотіла тоді тебе вдарити. Я зірвалася. Мені зовсім не хотілося робити тобі боляче. Спочатку я, потім цей… І… просто не віриться, що ти вже так виріс. Ти що, справді прийшов заступитися за мене?

— Мамо, — Назар відсторонився від неї. Не різко, але твердо. — Він сказав… Ти що, нічого не розкажеш таткові? Про це.

По обличчі Валери ковзнула тінь переляку. Погляд на мить став, як у зацькованого пса.

— Ти все чув?

— Що? — він ніколи не бачив у її очах такого виразу і не одразу збагнув, що саме вона має на увазі.

— Про що… ми говорили, — вона вперто намагалася прочитати відповідь, вдивляючись у його обличчя.

— Я тільки почув, як ви лаєтеся, а потім… — тактовно збрехав Назар, стенаючи плечима, хоча став свідком майже всієї їхньої розмови і дуже багато чого зрозумів із неї — занадто багато такого, про що волів би ніколи не знати, — а також повністю спростовуючи оману більшості дорослих, наче діти не здатні блискуче володіти собою в складних ситуаціях. Принаймні, іноді.

— Це добре, — обличчя Валерії полегшено розслабилося.

— Коли тато довідається… — почав було Назар, не сумніваючись, що мама тепер його обов’язково підтримає. Але та перебила, приклавши палець до губ.