У квартирі стояла нічим не порушена тиша, з вулиці долинав шелест листя на деревах, стривожених короткими поривами вітру. Ніч. Той час, коли все живе занурюється в найглибший, наймагічніший сон. Стрілки Назара показували пів на четверту. Тут, у його кімнаті, не було справжнього годинника, але стрілки не могли помилитися. Рівно третя година тридцять хвилин.

Назар поклав пістолет на подушку і почав рухати ліжко від стіни, розвертаючи його поперек кімнати.

І побачив тунель.

— Скоро вже доїдемо? — запитав Левшиць у санітара, котрий сидів навпроти нього. Той повернувся до вікна, вдивляючись у пейзаж нічного міста крізь нещільно зсунуті фіранки.

— Певно, ми спочатку заїдемо до моргу здати клієнта, — санітар кивнув на носилки і затнувся, зустрівшись поглядом із Левшицем. — Я хотів сказати…

— Це може потерпіти, — Михайло пропустив повз вуха його слова, крім тих, що означали затримку. — Я хочу, щоб мою дружину якнайшвидше привезли до лікарні.

— Але… — спробував заперечити санітар, поглянувши в пошуках підтримки на медсестру, яка байдуже вивчала манжет на рукаві свого халата.

— Спочатку до лікарні, — повторив Левшиць з погрозою в голосі. На церемонії часу не було.

Санітар знизав плечима, мовляв, особисто мені байдуже. Пересунувся уздовж довгого сидіння вперед салону і постукав у перегородку, яка відокремлювала кабіну водія.

Це дійсно нагадувало величезну рану, що розверзлася просто в підлозі. Тунель мав нерівні, немов обгризені, краї. Звідкись із глибини піднімалося ледь помітне тьмяно-малинове марево. Межі проходу чітко виділялися в тих місцях, де паркет раптово переходив у щось інше, порушуючи всі можливі закони простору. Однак внутрішня поверхня тунелю, що йшов невідомо куди під дивним кутом нахилу, виглядала розмитою і нечіткою, начебто перебувала в постійному хвилеподібному русі. Може, це була лише ілюзія.

Спершу Назарові здалося, що шмат підлоги просто обвалився вниз до сусідів на першому поверсі, і зараз він побачить їхні задерті до стелі обличчя із широко роззявленими ротами. От тільки перекриття між поверхами не буває такої ненормальної товщини і не робиться із настільки хисткого матеріалу, схожого на багатовіковий шар спресованого пилу. Діра йшла криво, наче була вирита гігантським черв’яком. Достатньо велика, щоб пропустити дорослу людину.

Або небезпечне чудовисько.

Запах пилу тепер просто-таки бив у ніс. Назар відступив на кілька кроків від тунелю, готовий будь-якої миті підняти пістолет і натиснути на курок. Якщо двері відчинені, отже, поблизу є той, хто їх відчинив.

Головне було не капітулювати останньої миті, простіше кажучи — не накласти в штани.

— Користуватися службовими телефонами стороннім заборонено, — категорично заявила розмальована товстуха. На вигляд вона була настільки ж неприємною, як і її голос.

Левшиць роздратовано вилаявся і, не гаючи часу на марні суперечки, швидкими кроками попрямував назад до виходу. Якщо йому не зраджувала пам’ять, біля центрального входу лікарні висіло кілька таксофонів. Він дуже сподівався, що вони працюють.

Знову вилаявшись, він на півшляху повернувся назад — не мав телефонної картки. Доводилося сподіватися, що картка Валерії лежить у її сумочці. Левшиць подумки заприсягнувся, що наступного місяця купить мобільний телефон.

— Де тебе носить? — в приймальні сонно зустріла його Валерія. — Із хвилини на хвилину мене повинні відвести у відділення — щойно лікар з’явиться. Взагалі не розумію, навіщо ти погодився…

— Леро, мені негайно треба подзвонити, — нетерпляче перебив Левшиць.

— Щось трапилося? — загальмовано відгукнулася Валерія. Їй явно думати було ще важко. — А куди?

— Телефонна картка при тобі? — він схопив її сумочку, проігнорувавши обидва запитання. — Чорт! Як ти нею користуєшся — сюди навіть руку засунути неможливо!

— Порівняв, — пхикнула Валерія. — Віддай, заради Бога, я сама знайду. Це тобі не рюкзак для рибалки, а делікатна річ. Із твоїми ручищами…

— А це що? — Левшиць витягнув «ручищу» із сумочки дружини, точніше, тільки пальці, які зовсім випадково натрапили на злегка пожовклі складені аркуші паперу.

— A-а… це, — Валерія із зусиллям придивилась, — випало в Назара, коли… Якась чергова забавка, певно. Підібрала, щоб потім подивитися. Іноді не завадить знати, чим…

— Зачекай! — відмахнувся Левшиць, уже розгортаючи перший аркуш (Валерія ображено закопилила губу), і пробіг очима по верхніх рядках.

Назар кілька разів піднімав пістолет, готуючись до пострілу, коли йому починало здаватися, що з тунелю, заповненого тьмяно-малиновими спалахами, ось-ось з’явиться бридка голова чудовиська.

Але то були лише помилкові сигнали тривоги, викликані стомлюючим очікуванням і неабияким напруженням. За останні дві ночі Назар суттєво виснажився, і тепер повіки по-зрадницькому злипалися.

Коли штора на вікні поворухнулась уперше, хлопчик сприйняв це за різкий порив вітру, що залетів через кватирку. Але з вулиці тієї миті не чутно було навіть шелесту листя на деревах. Назар зреагував по-справжньому тільки тоді, коли штора зі скрипом упевнено поповзла по карнизу, відхиляючись і пропускаючи до кімнати Того, Хто Стукає По Трубах.

Назар від несподіванки завмер із опущеним пістолетом у руках. Якби хтось із кіношників за неймовірним збігом обставин опинився поблизу із увімкненою камерою напоготові — це був би просто-таки класичний вихід із-за завіси.

Однак річ була навіть не в тому, що монстр весь цей час перебував у кімнаті за його спиною — бука був просто величезний. Вищий за будь-яку найвищу людину, яку Назарові доводилося бачити. Вищий — набагато вищий! — ніж він собі уявляв. Згорблені плечі, довгі лапи, що звисають до вузлуватих колін на непропорційно коротких ногах, чорні загнуті пазурі, темно-сіра заплутана шерсть…

Монстр кинувся на нього за мить. На щастя, шлях йому перепинило ліжко, відсунуте впоперек кімнати. Удар відкинув бабая на півкроку, кімната здригнулася. Назар позадкував і тільки зараз згадав про пістолет. Підняв. Натиснув на курок, цілячись прямісінько в морду чудиськові — раз, другий, третій…

Нічого не відбулося. Ніхто не пояснив хлопчику, що пістолет спочатку треба зняти із запобіжника.

Збагнувши, що зброя не діє, Назар у розпачі запустив непотрібною залізякою в монстра, що сунув на нього. Той ліниво відмахнувся лапою, клацнувши пазурами об метал, вишкірив зубастого рота і глухо загарчав. Пістолет, пролетівши через усю кімнату, без звуку зник у дірі тунелю.

Це означало, що план Назара з тріском і гуркотом провалився.

Той, Хто Стукає По Трубах, легко перескочив через ліжко.

Але одразу був змушений ухилитися від першого «снаряда», пущеного хлопчиком. У ціль він не влучив.

Наступний «снаряд» теж пролетів повз.

Назар надірвав одразу обидва останні целофанові пакетики, набиті наркотичним порошком дядька Артура, і кинув їх разом. І обидва цього разу влучили в ціль. Один потрапив просто межи близько посаджені очі, інший — у носа. Морду бабая огорнула біла хмара. Назар переможно верескнув, підбіг до чудовиська, що запхикало і притисло лапи до очей, та влупив щосили по вузлуватому коліну носаком кросівка. Потім ще раз. Гострі пазурі зі свистом розсікли повітря всього за лічені сантиметри від Назарового обличчя — хлопчик устиг вчасно відскочити.

«Тікай! — розважливо порадив Дідусь-Із-Ліфта. — Без справжньої зброї тобі самому з ним не впоратися. Пора давати драла, синку. Поки ще є змога…»

— Та пішов ти!.. — він уже не відчував нічого, крім люті, що виплеснулася назовні. Схопив стілець, що потрапив під руку, і широко розмахнувся.

Чудовисько знову рушило вперед, але його раптом повело вбік — наркотик подіяв. Певно, порошок у дядька Артура був нічогенький.

— На тобі! — Назар щосили гепнув монстра стільцем по голові. Сидіння вилетіло з рамки і впало на підлогу. Удар вийшов сильним, але недостатнім, щоб завдати серйозної шкоди Тому, Хто Стукає По Трубах. Той раптово випростався і схопив Назара пазурами за джемпер.