Я сходив трапом на суходіл у такому ж пригніченому настрої, як сходив на берег Вестьой майже три тижні тому, ні на крок не наблизившись до розв'язку загадки. Усе, що мав, — довільні теорії без жодного незаперечного доказу. Моє авто з сірими, запилюженими й брудними вікнами чекало мене на паркувальному майданчику набережної. Я поклав валізи в багажник і вже сідав за кермо, коли почув, як хтось гукає мене на ім'я. Я обернувся і побачив Франка. Той поспішав до мене.

— Привіт! Я чув, ти сьогодні додому. Хотів лише попрощатися…

Ми купили в ятці на причалі каву в паперових горнятках і сіли на лавку. Сиділи й дивилися на море. Вестьой виднівся ледь помітним згустком на затягненому серпанком видноколі.

— Дійшов якихось висновків за ці три тижні?

— У справі?

— Еге ж. Наблизився хоч трохи до зняття з Арона звинувачення?

Його чорний, ледь звологлий чуб нависав на чоло. Франк мав стомлений вигляд.

— Ні, навряд чи наблизився, — визнав я, і мені здалось, у його очах промайнуло полегшення. — Ти, певно, радий позбутися мене, — додав я, але Франк лиш знизав плечима.

— У кожному разі було приємно…

Франк провів мене до авта, простягнув руку.

— Можливо, тобі треба просто змиритися з тим, що Арон це зробив, Мікаелю, як я і казав…

— Можливо, — мовив я, а він скупо усміхнувся.

— Ти впертий, як дідько. Ніколи не змиришся, нє? Будь реалістом, Мікаелю! П'ятеро чужих було тоді на Вестьой, і доведено повну непричетність усіх п'ятьох. І що б ти не думав чи не придумував, Арон був і є дивною особою. З-поміж усіх на острові я бачу лише його в ролі убивці.

— Імовірно, ти маєш рацію, — сказав я без переконаності в голосі. — Дякую, Франку. Бувай!

Тільки тоді, як я сів до авта й нарешті завів з третьої спроби двигуна, мій мозок зафіксував крихітну деталь, яка не вписувалася у загальну картину. Некоректну деталь, яка суперечила фактам. Така собі несуттєва, маленька деталь, я навіть сказав собі, що то обмовка, навряд чи має якесь значення, та все ж вимкнув запалення і вийшов з авта. Я бачив Франкову спину, яка ось-ось мала зникнути за кутом одного з сірих, непоказних будинків, що були центром цього містечка, і гукнув його. Франк озирнувся, зупинився, побачивши, що я його наздоганяю.

— Що сталося?

— Що ти сказав, оце щойно? — запитав я.

— А що я сказав?

— Щось про прибулих на острів, непричетних до справи. Скільки їх було, ти казав?

— П'ятеро. А в чому річ?

Я похитав головою.

— Ти помиляєшся. Чужих було троє.

Тепер настала Франкова черга хитати головою.

— Та ні, то ти помиляєшся. Я знаю, як було, Мікаелю. Ця справа наклала глибокий відбиток на все моє життя, а коли трапилася нагода, я вивчив усі матеріали з лупою. На день убивства на острові було п'ятеро сторонніх людей. П'ятеро чужих.

— То чому в матеріалах справи мовиться лише про трьох подорожніх, можеш мені сказати? Куди поділися решта двоє?

— Що ти маєш на увазі?

— Куди поділися ще двоє?

Розділ 38

Сюнне замислено дивилася на мене.

— Двоє чужинців, про яких не згадується в матеріалах справи? Цікаво! Хіба що це непорозуміння…

— Непорозуміння?

Сюнне відмахнулася від мене рукою.

— Ти ж знаєш, що я мала на увазі. Фантомний спогад. Або ж питання дефініції. Скажімо, двоє, які колись раніше жили на острові, а тоді просто навідалися в гості додому. Наскільки вони чужі, ось в чому питання, хіба ні?

— Гм, таке можливе, — неохоче визнав я. — Але не думаю. Надто вже впевнений був Франк у своїх словах. Я ще раз переглянув матеріали й знайшов лише трьох відвідувачів на Вестьой в актуальні для нас дні. Двоє сантехніків, які працювали на новобудові, і мандрівного комівояжера. Усі твоє мешкали в готельчику над кав'ярнею і мали алібі на момент скоєння злочину.

— А ті двоє, яких немає у справі? Хто вони? Що про них казав твій приятель, помічник ленсмана?

— Він не пригадує імені чи подробиць, але переконаний, що то були туристи.

— Ото й усе, що пам'ятає?

— Боюся, так. Та хтось, можливо, пригадає більше.

— Можливо… Дивно, — знову похитала головою Сюнне. — Свідки в кримінальній справі просто так не зникають, Мікаелю. Хай протокол допиту десь загубився чи зник в інший спосіб, але ж мали залишитися хоч якісь сліди в переліку документів. Ти перевіряв?

— За кого ти мене маєш? Не бракує жодного протоколу, немає жодних розбіжностей з переліком.

— І ще одне мене цікавить. Якщо я правильно тебе зрозуміла, ти допускаєш, що цей Франк міг бути вбивцею?

Я кивнув.

— Бо намагався убити тебе, так?

— І тому, що мав мотив. Ревнощі. Він був шалено закоханий у свою кузину.

— Ти певний, що він намагався позбавити тебе життя?

— Ні, можу помилятися, — я потер долонею чоло. — Є ціла низка інших цілком вірогідних пояснень тому, що сталося. Та якщо ти запитаєш про моє шосте чуття…

— Воно тобі підказує, що таки намагався…

— Таки намагався.

— Окей, я приймаю пояснення. Але якщо він убивця, Мікаелю, чому ми повинні вірити його словам про ще двох чужинців на острові? Цілком імовірно, він намагається відвести підозри від себе, а тебе відіслати на марні пошуки примар.

— Так, якщо він убивця… Але ж ми цього не знаємо напевне.

Сюнне задумливо почухала носика.

— То що ти надумав?

— Погнатися за двома зайцями водночас. Знайти зниклих свідків, якщо вони існують у природі, і впритул придивитися до Франка.

— А подружжя Віснер?

— Не знаю… Ти б могла замовити перевірку рахунків фірми Віснер-Риба AT?

— Що це нам дасть?

— Бог його знає… Рюнер Віснер так забрехався, що я б хотів пересвідчитися, чи він насправді солідний підприємець, чи тільки вдає. А як твої справи, Сюнне? Як тобі жилося без мене? Сумно й самотньо? Стужилася за мною?

— Так, Мікаелю! Ридала неспаними ночами…

— Що сталося з твоєю зачіскою, ти підстриглася?

Її рука мимоволі потягнулася до волосся.

— Браво! Ти помітив! Як тобі?

— Вона… чому нерівно підстрижено?

Сюнне зітхнула.

— Так має бути. Невже важко просто сказати, що гарно?

— Мені більше подобалося, як було перше…

Кабінет видався ще меншим, ніж був раніше, і викликав ще більшу клаустрофобію; пані Сьоренсен демонструвала ще більшу турботу й материнське піклування. Вона протиснулася між столом і стіною, поставила переді мною на стіл свіжозаварену каву й пильно глянула на мене.

— Сюнне розповідала, що ви впали в воду, — мовила вона й мимохідь здригнулася. — Але вигляд маєте добрий, ліпший, ніж до від'їзду.

— А ви незмінно дивовижно вродлива, пані Сьоренсен, — не залишився я у боргу, і вона тепло й дзвінко засміялася. — Що відбувається з Сюнне? — поцікавився я.

— Це ви про молодого чоловіка, Свейна Єнсена?

— Між ними серйозні стосунки, як гадаєте?

Радість від одержаного дозволу трішки попліткувати про любовні справи своєї шефової осяяла обличчя пані Сьоренсен.

— Цього разу, мабуть, так. Принаймні він затримався на довше, ніж решта.

— О! То молодих чоловіків багацько було?

— Чимало, однак мало хто утримувався більше кількох тижнів. Зате цього разу… вони цілими днями просиджують на телефоні, і, мені здається, я помітила новий полиск у її очах. Це пішло б їй на користь, мушу вам сказати. Вона надто багато працює і надто худа.

Може, і справді, худа, але коли Сюнне кілька годин по тому з'явилася темним силуетом на порозі, я помітив лише витончені, досконалі лінії.

— Ти повинен зателефонувати Рюне.

Я промовчав.

— Він починає нервувати, Мікаелю. Каже, ти не відповідаєш на його дзвінки.

Я далі відмовчувався. Сюнне зітхнула, увійшла до кабінетика, протиснулася на стілець між столом і стіною.

— Чорт, як тут тісно! — вона рідко лаялася.

Мені дуже хотілося виставити її геть, але я не зміг. Вона підтримала мене, коли всі відвернулися, вона подбала про мене. Я не міг собі дозволити втратити її ще раз.