Я надибав лавку в захистку від вітру й сів. Обернув обличчя до сонця, відчуваючи на шкірі тепло його променів. Перехожі кивали й віталися. Куди й поділася ворожість і підозріливість. Спершу я дивувався, а потім подумав, мабуть, причина в тому, що я ледь не загинув у морі. Ці люди знали, що таке море, яке воно буває свавільне й норовливе, як блискавично тиха гладінь обертається штормом і як мало бракує — лише крок — до біди. У морі споконвіку, відколи на Вестьой живуть люди, гинули сини, брати й чоловіки. Тож розуміли, яке це неймовірне диво, коли море відпускає жертву зі своїх пазурів, тому усміхалися мені. Я кивав головою і теж усміхався.

Пер Твейт гепнув поруч зі мною на лавку.

— Я чув, ви мали осінню купіль. Як почуваєтесь? Мерзнете?

Я трохи ошелешено глянув на нього.

— Мерзну? Так, справді, мерзну. Здається, ніколи не зігріюся…

Він засміявся, його розвеселило моє здивування.

— Я побував у морі двічі, — мовив він. — Бачте, я ж рибак, як і мій батько, і батько мого батька, і мій прадід… Першого разу ми обледеніли біля узбережжя Фінмарку. Іноді, за певних обставин, буває, холодом завіває з просторів Фінмарку. Тоді потік зимного повітря плине лавою по долині Альти, ніби зріджений кисень, і розстилається понад фьордом. Було так холодно, що вам годі й уявити. Хвиля, перехлюпуючи через облавок, замерзала на кістку за лічені секунди. Лише за кілька хвилин моторка обмерзла тоннами криги, рівновага човна дестабілізувалася, нас водило колами. Ми розуміли, чим це загрожувало, негайно послали сигнал «SOS» по 16 каналу, і вже за десять хвилин нас виловили з води, — Пер задумливо подивився на мене. — Але то були найзимніші десять хвилин у моєму житті. Добряче пробрало! Роками той холод не відпускав…

— А інший раз?

— Іншим разом все сталося не так далеко звідси, — Пер кивнув великим пальцем через плече, убік моря. — Був шторм, шалена ніч… Мене змило хвилею за борт. Я вже думав, мені гаплик. Знайти людину в розбурханому морі неможливо.

— І як все було?

— Наступна хвиля підняла мене на гребінь, закружляла так, що я вже не знав, де низ, а де верх, і гарненько поставила назад на палубу, звідки взяла, — Пер голосно засміявся. — Мені фантастично пощастило. Тоді я постановив собі — досить! Зійшов на берег і купив крамничку.

— То крамниця ваша?

Ходячи на закупи, я щоразу зустрічав Пера в крамниці, але ніколи не бачив його там за якимсь заняттям, окрім сварок з покупцями.

— А ви гадали, що я там лише для того, щоб гиркати на всіх? Е ні, крамниця належить мені. Але тепер нею переважно опікується невістка, я тільки наглядаю за порядком, — він закоцюбло підвівся. — Море ненаситне. Кого воно відпустило, благословенний… — прорік він.

Франка я більше не бачив, зате Маґда не відходила від мене ні на крок. Приносила попоїсти до кімнати, дбала про чисту постіль та одяг, пильнувала, щоб я не забував уживати свої ліки. Піклувалася про мене, наче про малу дитину… або чоловіка. А коли я почувся на силі, вона прийшла до мене вночі. Дотик її пучок пальців до шкіри викликав у мене трем. Вона сіла на мене зверху, і вперше від дня порятунку холод і темінь послабили свої лещата — я по-справжньому зігрівся.

Я лежав на ліжку, ніжився у дрімоті, доки її пальці вимальовували візерунки на моїх грудях і передпліччі.

— Я міг би лежати так вічно, — пробурмотів я. — Може, мені покинути практику й перебратися сюди, як кажеш?

Пальці завмерли. Я розплющив очі й побачив глибоку зморшку на її чолі.

— Я колись була заміжня, ти знав?

— Ні.

— Мені лише двадцять виповнилося. Доволі юна, доволі дурна. Він був…

— Як його звуть?

— Томас. Його звали Томас, і він був вродливим. Чорне волосся, чорні очі — таких часто можна зустріти тут, на узбережжі. Мореплавці з Португалії та Іспанії, які зазнали кораблетрощі біля цих берегів, залишили нам свої гени. Я не могла з ним набутися. Ми одружилися у травні, щоб більше не розлучатися. Тоді й почала господарити в кав'ярні й пансіонаті. Вони належали йому. Томас успадкував їх від своїх батьків.

— Що ж трапилося?

Маґда скривила уста.

— Як уже мовилося, він був вродливий і дуже привабливий, проте ні на що не годящий. Не вмів виконувати хай нудні, але дуже потрібні обов'язки. Бути власником заїжджого двору для нього означало можливість щовечора просиджувати за столиком, безкоштовно напиватися і розважатися з друзями. Я, дурненька, гадала, що так і має бути. А одного дня він просто зник.

Я аж на ліктях підвівся у ліжку.

— Ти жартуєш!

— Та ні, це правда. Пропав. Спершу я думала, загинув, потрапив у якусь біду, але потім, виявилося, його бачили, спочатку — на поромі, потім — в автобусі, що прямував на південь. Довелося змиритися з долею покинутої. Та й не мала я часу сушити собі голову, навіщо він так зробив. За кілька тижнів після його зникнення до мене на острів приїхав директор банку, сів зі мною і розтлумачив стан фінансових справ. Великий борг, повністю зужитий касовий кредит, надто низькі прибутки. Він вважав мій бізнес безнадійною справою, радив, власне, відмовитися від нього, але я… я нічого, окрім цього, не мала, тому не відмовилася. На щастя, я була головою товариства підприємців. Справжнісінька проформа, але головування дозволило мені продовжити займатися приватною справою. Потроху я навчилася господарювати. Тепер усе налагодилося…

— А Томас? — поцікавився я.

— Я розшукала його майже через рік. Він переїхав до міста, звідки ти, — Маґда засміялась. — Бачив би ти його обличчя, коли, відчинивши двері, він уздрів на порозі мене. Спершу не хотів впускати. Томас мав темненьку мініатюрну співмешканку, яка не бажала мене бачити. Закінчилося тим, що ми пішли до кав'ярні, а дівка верещала нам у спину погрози.

— І що він сказав?

Маґда засміялася, гірко й невесело.

— Що шлюб і робота — це не для нього. Я запитала, чи не хотів би він повернутися, а він відповів, що ніколи в житті навіть бачити не хоче Вестьой. Він мав дуже виснажений, випустошений вигляд, вихилив три гальби пива за півгодини… Більше я його жодного разу не бачила.

— Коли це було?

— Двадцять п'ять років тому…

Маґда знову торкнулася пучками мого передпліччя, заходилася пестити шкіру.

— Навіщо ти мені це розповіла?

— Щоб ти зрозумів. Я сама даю собі раду. Я й не сподівалася, що зумію, що впораюся, але зуміла! Я люблю сама бути господинею свого життя. Мені не треба коханого чи співмешканця, чи, не приведи, Господи, нового мужа. Маю інколи коханця, цього достатньо. І хочу, щоб так було й надалі.

— Я лише думав…

— Мені байдуже, що ти думав, — урвала Маґда. — Ти мені подобаєшся, Мікаелю, нам добре разом, але з цього ніколи не буде нічого більшого. Просто, аби ти знав…

Я сказав, що приймаю її умови. Так воно, певною мірою, й було. Насправді я не думав усерйоз про переїзд на Вестьой, моя пропозиція була радше маренням наяву, ейфорією, та все ж слова Маґди вразили мій гонор. Мені хотілося, щоб вона більше потребувала мене, ніж я її.

— Мені скоро час додому, — озвався я. — Деякі справи чекають…

Розділ 35

Дощило, коли я підходив до молитовного дому. Двері незамкнені, усередині темно й холодно. Я трохи постояв, роззираючись навкруги. Убранство зали непоказне і навіть злиденне. На вікнах висіли фіранки, колись білі, а тепер посірілі від старості. Підвіконня всіяні дохлими мухами. Я поволі пройшов залою, ступив на невелике підвищення під тильною стіною і обернувся, точнісінько, як це зробив Саломонсен того вечора, коли я був тут.

У мерхлому світлі, що ледве сіялося крізь вікна, усі барви здавалися сірими, а речі невиразними. Порожнеча тиснула майже фізично, важко було зачепитися навіть за згадки про потугу, іскрометність, напругу почуттів, які ширилися тут, наче кола на воді, того вечора. Я вже й сумніватися почав, чи було все насправді, так воно не вписувалося у мою звичну реальність. Хоча добре пам'ятав Крістіана Саломонсена саме на цьому місці, де тепер стояв я. Він дивився понад головами людей, як ось я, однак бачив не злиденність і обшарпаність, а щось цілком інше. І тоді щось вивільнилося. Щось, чого я не відаю і чому не маю слів, переповнило Крістіана Саломонсена.