Мені мурашки сипонули поза спину. У залі було холодно.

Я вийшов надвір, обійшов навколо молельні. У вікнах не світилося, але з комина цівкою здіймався дим, ледве помітний, його відразу розвівав вічний тут вітер. Позад будинку виднілися ще одні двері, які вели, вочевидь, до приватного помешкання Саломонсена, однак вони були замкнені, на мій стук ніхто не відізвався. Вагаючись, що робити, я ще трохи постояв, пороззирався навколо. Цього сірого дня навіть від краєвиду моря з нерівно покраяним узбережжям віяло скоріш меланхолією, аніж драматизмом.

Уже вирішивши повертатися додому, я побачив його. Він надходив з північного краю острова, простував уздовж скель тією стежиною, якою не так давно йшли ми з Франком. Легко перестрибував з каменя на камінь, неймовірно міцний і пружний, як на свій вік, схожий звіддаля у розхристаному плащі на великого буревісника, що лопотить крильми. Він побачив мене ще здалеку, помахав рукою. Я теж помахав.

— Навіть не знаю, навіщо замикаю, — мовив він, виймаючи з-під килимка під дверима ключі й відчиняючи двері. — Усі знають, де вони лежать. Заходьте, будь ласка, заходьте!

Він стягнув з себе дощовика, зняв зюдвестку — рибацького капелюха, повісив на вішака в коридорі, а тоді рушив поперед мене до вітальні, дуже навіть затишної. Стеля тут була низька, домівка облаштована без жодного натяку на розкіш, зате стіни заставлені книжковими полицями, меблі доглянуті й зручні.

— Какао? — запитав він.

Я радо згодився.

Коли ми потім сиділи, кожен зі своїм паруючим горням. Саломонсен зацікавлено подивився на мене.

— Я чекав на вас, Бренне. Вже й сумніватися почав, чи не передумали…

— Я завтра від'їжджаю.

— А ваше… розслідування? Прийшли до якогось висновку?

Я вже звик, що всі давно знають, що я роблю тут, на Вестьой.

— Правду кажучи, ні. Є деякі аспекти справи, яких не виявили тоді і які дають привід до роздумів, але в глобальному сенсі — нічого нового.

— Аспекти справи? — він усміхнувся, ніби мої слова його розважили. — То це така мова в адвокатів?

— Я мав лише на увазі… — зам'явся я.

— …мабуть, Анну. Ким вона була і якою вона була. Не жила за словом Божим…

— За словом Божим? Що ж, можна й так сказати… неадвокат, — мовив я, перехопивши його гострий і наче невдоволений погляд. — .Але маєте рацію, мені стало відомо про її, так би мовити, легку сексуальну поведінку. Я подумав про…

— Про що?

— Ви знали цих людей. У мене склалося враження, що всі вони належали до вашої громади.

— До Божої громади, не моєї.

— Гаразд, так, — нетерпеливо відмахнувся я. — Але собі думаю, чи… Як ви гадаєте, її ніхто не міг зґвалтувати?

— Анну? — він вражено видивився на мене. — Як, на Бога, вам спало таке на думку?

— Дівчата з провокаційною сексуальною поведінкою часто піддаються насильству. Мені натякнули на це, тому й запитую.

— Щоб хтось зґвалтував? Ні, не думаю… — він підвівся, не в змозі приховати своєї схвильованості. — Я добре її знав. Анна змалечку росла некерованою дівчинкою. Її неможливо було ні впильнувати, ні загнати в шори. Можу заприсягнути, вони намагалися, батько з матір'ю. І я теж докладав зусиль. Я — теж… Скільки бесід з нею мав, але вона… вона не відала Бога.

То був остаточний вирок Анні.

Вона не відала Бога.

— А її батьки?

— Порядні люди. Добрі християни.

— Вони б здогадалися, якби хтось посягнув на Анну?

— Мені принаймні ніколи про подібне не розповідали, — він пильно глянув мені в очі. — Навіщо оце переслідування? Що воно дасть? Хочете розпитати Х'єля? Він сидить в інвалідному візку, хворий на Альцгеймер. А мати? Вона доволі натерпілася, хіба ні? Тепер уже неможливо довідатися правду. Посієте хіба що відчай і скорботу, — священик щиро розхвилювався.

За якийсь час я запитав:

— То ви вважаєте Арона винним? Вважаєте, це він убив обох дівчат?

Він зітхнув.

— Я не міг в це повірити. Я любив Арона. То була проста душа, він мав несхитну, ясну віру. Він був у милості.

— Але саме ваше свідчення було вирішальним для вироку.

— Ні! Ні!

— Так. Ви сказали, що бачили його поблизу молельні через півгодини після вбивства Анни. Це дало змогу прив'язати його до місця скоєння злочину.

— А що я мав зробиш? Збрехати поліції і суду? Було б так правильно вчинити з мого боку, адвокате Бренне? Збрехати задля порятунку хлопця, якого любив? Це ви хочете сказати?

— Ні, звісно, ні. Даруйте, тутешнє розслідування геть спантеличило мене. Але чи вірите ви, що це його рук справа? Чи міг він убити двох дівчат?

— Не знаю… — я бачив розпач у його очах. — Не знаю, чи міг би. Люди спроможні на багато чого. Гріх реально існує у світі. Ми часто мовимо про гріх, наче йдеться про якесь теоретичне розумування, але ж так не є. Гріх, зло — речі конкретні, визначені. Вони мають запах, колір і форму, і вони всюди. Ось так… — додав він стиха. — Він міг убити. Він… і всі решта.

— Так, ваша правда…

Раптом немов стерлася будь-яка грань між нами, адвокатом і проповідником. І хоч ми послуговувалися різними словами й образами, однак володіли спільними знаннями про людей.

— Я побував у Арона і його матері, — озвався я за якийсь час. — Та зустріч дуже оголомшила мене. Я багато про неї думав.

— Он як? — привітно зблиснули запитанням його очі.

— Надто слова пані Сьорвік… Вона впевнена у винуватості Арона! Рідного сина! Ви це знали?

— Знав…

— Її обґрунтування… теологічне. Як я зрозумів, вона впевнена, що Бог ніколи б не допустив до засудження Арона, якби не було його вини, що Бог усе знає і всім править, щось у такому сенсі… — я затнувся. — Я не вірю в Бога, тож ніяк не збагну, чому це мене мучить. Щось є у її способі мислення, що гнітить, щось надто суворе й нетерпиме.

— Розумію, але, боюся, нічим не зможу вас розрадити. Бог бачить усе, Бог править усім світом, Бог в усьому і він суворий та нетерпимий… — Саломонсен усміхнувся, і його замкнуте, непроникне обличчя враз засяяло. — Та це зовсім не означає, що нам під силу його збагнути. Це не означає, ніби все, що стається, мусить статися неминуче. Вірити — це також гріх. Шляхи Господні несповідимі.

— То пані Сьорвік помиляється?

Він знизав плечима.

— Вона, ясна річ, знає свого сина, та не більше, ніж ви чи я знаємо, у чому воля Божа.

Розділ 36

Замість повертатися дорогою, я рушив понад морем. Чоботи ковзалися на мокрих кам'яних брилах. З моря сунув дощ, налітав пронизливий вітер, довелося накинути на голову капюшон куртки. Якийсь безрадісний день. Ген на заході сіре море зливалося з сірим небом. Дійшовши до каменистого плато, де колись знайшли Анну, я став і роззирнувся навсібіч. Щось невеличке й темне лежало на пласкому камені, приблизно на тому місці, де колись знайшли тіло дівчини. Мені не видно було, що саме. «Прибій, певно, викинув на берег», — подумав я. Підійшов ближче, щоб роздивитися. На брилі лежав маленький букетик троянд. Квіти були мокрі й зів'ялі, з почорнілими стеблами. Майже облетілі темно-червоні пелюстки нагадували згорнену кров.

Я не чіпав букетика, рушив далі, ховаючи в капюшон голову від дощу. У голові ненастанно звучав рефрен пісні:

You can send dead flowers every morning. Send me dead flowers by the mail. Send me dead flowers to my wedding, and I won't forget to put roses on your grave, — співав Таунес ван Зандт.

Віґдіс Віснер відчинила двері, з незворушним виглядом прийняла моє привітання.

— Рюнар на заготівельному пункті, — буркнула вона:

— Та я, власне, з вами хотів побесідувати. Можна увійти?

Віґдіс навіть з місця не зрушила.

— Про що нам бесідувати?

— Про минулі дні… Ви ж знаєте, навіщо я приїхав на Вестьой? Через убивство Анни та Сірі.

— Це я зрозуміла.

— Ви їх знали?

— Я знала, хто вони.

— Але ж вони працювали на заготівлі, то ви, мабуть…