— Я… — почав я і затнувся. — Я страшенно боюся, — нарешті видушив з себе. — За три тижні почнеться суд, і я знаю, що мене засудять.

— Не конче! Цілком може статися й так…

— Я не зумію виграти цієї справи, Сюнне. Годі себе обманювати. Мене засудять і надовго посадять. Можу закластися, ти давно вже про все розпитала Рюне й знаєш, що я маю рацію.

— Ми, справді, розмовляли про це, — зізналася Сюнне. — Але опускати руки не варто. Доки нема вироку, ти не програв. А навіть якщо тебе засудять, це ще не кінець світу. Життя триває…

Я похитав головою.

— Це — кінець світу.

Сюнне вже розтулила рота запротестувати, але я її випередив.

— Я адвокат, Сюнне. Єдина моя кваліфікація. Ніколи раніше ніде не працював. Коло мого спілкування — адвокати й юристи, друзі теж з тих кіл. Я не маю родини, братів і сестер, не маю дітей чи дружини. Єдина рідна душа — мій батько, та його присутність у світі примарна. І це я ще нічого не сказав про своє фінансове становище. Будинок піде з молотка… Майбутнє обмежується трьома тижнями. А далі — чорна пустка. Наче діагноз про смертельну хворобу…

Сюнне якийсь час сиділа, не зронивши й слова.

— Усе правильно, — нарешті озвалася вона. — Я б мала, вочевидь, помовчати. Не думаю, що уявляю, як воно тобі. Але, на мій погляд, ти маєш вибір: можеш здатися, а можеш боротися далі. Ти завжди боровся, незважаючи на перепони. Цим я, власне, і захоплювалася у тобі. Ти ніколи не здавався.

Нараз мене охопив напад люті, я відчував, як гнів розпирає груди. Хотілось закричати на неї, що вона не має права ставити мені вимоги, хай би виміталася і свою премудрість забирала з собою, звідки їй знати, як це воно — бути мною. Натомість вимівся я.

— Мені час іти, — процідив стиха.

— Куди?

— До батька. Я вже вічність його не бачив.

— Поговори з Рюне, — гукнула вона мені вслід. — Уникати його — не вихід. І справа твоя не зникне сама собою!

Батько сидів у глибокому фотелі в фойє серед інших жінок та чоловіків похилого віку. Працював телевізор, більшість не зводили з нього погляду. Батько теж дивився, але його очі й обличчя скидалися на застиглу маску, ніби яскраві кольори й мигтливі рухи на екрані були якимись абстрактними, непізнаваними візерунками, позбавленими сенсу.

— Тату, — покликав я, схилившись над ним.

Він обернувся, погляд просвітлів. Його радість від зустрічі зі мною була чистою і нефальшивою.

— Це ти! — вигукнув він, але очі відразу потьмяніли, він ніби на стіну наткнувся. Я знав у чому річ. Батько або забув моє ім'я, або не міг пригадати, який стосунок він має до мене.

— Радий тебе бачити, тату! — мовив я з наголосом на останньому слові. — Я Мікаель. Твій син Мікаель.

Він спроквола кивнув, ніби одержавши підтвердження своїх давніх підозр.

— Так, це ти, Мікаелю. Маєш добрий вигляд…

— Ти також, тату.

— Давно тебе не бачив.

— Так, тату, надто давно. Може, підемо до твоєї кімнати? Погортаємо давні світлини?

— Дуже радо, — знову прояснів батько.

То було, ніби програвати стару грамофонну платівку. Таку розмову ми мали не раз, і майже щоразу вона відбувалася однаково. Я допоміг йому підвестися, він тримався за мою руку, доки ми повільно ступали коридором. Батько уважно придивлявся до кожних дверей, повз які ми проходили. Губи його безгучно ворушилися, він читав таблички з іменами, бо не пам'ятав, де ж його кімната. Він щодня ходив вічним маршрутом цим коридором між своєю кімнатою і загальною вітальнею — туди й сюди, туди й сюди, — але не знав, де мешкає.

Уперше я подумав, що втратив його, втратив остаточно, однак хвороба прогресувала так повільно й поступально, що я не зафіксував точного моменту, коли все вже сталося. Напевно, той перелам у перебігу недуги таки був, але мій триб життя надто шалений, я надто заклопотаний власними справами, щоб завважити зміни. Не було ніяких спільних церемоній чи родинних зібрань на розраду, жодних ритуалів, які б могли примирити мене з втратою і дозволити далі простувати життям. Тож усе, що зосталося, — одна і та ж розмова в безкінечному повторі, ті ж слова, які вже майже втратили для нас свій сенс, і цей коридор без кінця і краю, з дверима по обидва боки й табличками з незнайомими іменами на них; і часте шаркання батькових ніг на шляху у невідомість.

Розділ 39

— Ти завжди нарікав на те, що я адвокат, — мовив я. — Щоразу, як я просив у тебе допомоги, твоїм аргументом для відмови було те, що я адвокат і що ми по різні боки барикад. Ти — на боці ангелів, а я — диявола.

— Так воно і є. Адвокати — шлюбні діти диявола.

— Але тепер, — вів я далі, проігнорувавши його втручання, — коли я вже не адвокат, ти знову не хочеш мені допомогти. Ніколи тобі не догодити?

Сонцесяйний був слідчим відділу наркотиків. Ми зналися багато років. Попри всі наші намагання приховати це від самих себе, між нами існувала своєрідна дружба. Ось і тепер він дивився на мене довгим, наче б без жодного виразу поглядом, потім підніс гальбу до рота й одним духом вихилив пиво. Відригнув, обтер тильним боком долоні губи.

— Ти позбавлений ліцензії адвокат, а це ще гірше. І означає, що ти людина такої низької моралі, що навіть не маєш права займатися найаморальнішою на світі професією, — прорік він.

— Мило, — буркнув я. — Дуже мило. Отже, допомогти мені не хочеш?

— І чому ти завжди мучиш мене отими безнадійними перепитуваннями? Невже не знаєш нікого іншого в нашій управі, який міг би переступити заради тебе закон?

— Ні, не знаю.

— Візьмеш мені ще пива, Мікаелю?

Я замовив ще гальбу. Те, що він досі не підвівся з-за столу і не пішов геть, було добрим знаком, я це знав.

— Тобі ніхто не розповідав, який сильний корпоративний дух панує у поліції? — запитав він, коли я повернувся. — Як ми захищаємо й прикриваємо одне одного у разі потреби? Принаймні десь я таке читав. А ти просиш, щоб я настукав на свого колегу?

— Не настукав, Карле Петтере, — заперечив я.

Так його звали насправді. Прізвисько Сонцесяйний причепилося до нього через його пишну шевелюру, корону рудих кучерів на голові. А ще — не раз я собі так думав — через його пиху, гідну самодержця.

— Усе, що прошу, трохи понишпорити навколо його особи. Якою славою користується, чи мав якісь проблеми, ти, зрештою, сам знаєш, що я маю на увазі. До того ж, ніякий він не колега, а маленький клерк в конторі ленсмана.

Карл Петтер глузливо рохнув.

— Мило, мило, Мікаелю… То як звати ту каналію? Франк Ланде, так?

Я кивнув, і він старанно записав ім'я до свого маленького нотатника, який майже губився у величезних долонях.

— Як просувається твоя справа? — запитав він, коли ми стояли прощаючись на тротуарі.

— Хтозна, — відповів я. — А що доповідає біржа пліток у поліції? Ви там зазвичай добре поінформовані.

— Біржа пліток каже, що ти маєш менше шансів, ніж черниця у чоловічому монастирі. А ще каже, що державний обвинувач так надере тобі зад, що місяць сидіти не зможеш, і засудять тебе на сто років примусових робіт.

— Певно, тішаться, як діти напередодні Різдва, оті людці на вулиці Всіх Святих.

Карл Петтер здвигнув плечима.

— Думки там, щоправда, трохи розділилися. Ти ж, сам знаєш, нажив собі ворогів за ці роки, та й адвокати не такі популярні по замовчанню — є на те підстави. А ще свою роль зіграла плебейська зловтіха: як то приємно дивитися, коли багатих і могутніх скидають з п'єдесталів. Та є серед наших, хто не котить на тебе бочки, Мікаелю. І таких чималенько, мушу сказати. Особисто я не маю сумніву, ти зумієш витягнути свого кролика з капелюха й впевнено пошлеш під три чорти вмитого шмарклями, зарозумілого прокурора з підібганим хвостом.

Годі було стримати усмішку.

— Зроблю для цього все, на що здатний.

Та недовго я веселився. Приємна думка зігрівала, зігрівала і довіра до мене Сонцесяйного, але й пліткарська біржа поліції мала рацію. Державний обвинувач змішає мене з болотом, а я не мав чим стримати удару.