Мені вже набридло без упину чути про оте зізнання.

— Він був усього лиш розгубленим хлопчиком. Чи так вже й важко було змусити його зізнатися?

Ґюннар мовчки глянув на мене.

— Можливо, ви й маєте рацію, — додав я за мить. — Можливо, Арон, справді, винен, не знаю. Та я мушу вивчити справу, це моя робота.

Потім я пояснив йому, у чому суть проблеми.

— П'ятеро чужих на Вестьой? — Ґюннар задивився у далину.

— Так. Про трьох згадується у матеріалах, двох сантехніків і комівояжера.

— А решти двох немає?

— Нема.

— А звідки вам відомо, що вони існували?

— Джерело… Достовірне джерело, яке категорично стверджує, ніби були ще двоє. Двоє туристів, імовірно подружжя.

Він усе ще не дивився на мене. Ніби зачепився поглядом за щось ген далеко, де небо зливалося з морем у мрячному серпанку.

— Дідусю, я змерз! — гукнув хлопчик, цокотячи зубами.

Хлопчина сидів у піску, виставивши перед собою почервонілі від холоду долоньки. Під носом висіла зелена шмаркля.

Ґюннар Скейє підійшов до малого, присів поряд, узяв його ручки в свої долоні.

— Ходімо додому, до бабусі, поп'ємо какао, — запропонував він онукові, а тоді обернувся до мене. — Вибачте, Бренне, нічим не зможу вам допомогти.

— Тобто? Ви не пам'ятаєте тих туристів?

— Якби вони існували, ви б знайшли їх у протоколах. Свідки не зникають з кримінальних справ безслідно.

— А мені казали про вашу фантастичну пам'ять, — дорікнув я ображено.

Ґюннар Скейє тільки стенув плечима.

— Ми всі старіємо. Мені шкода, що довелося добиратися так далеко й надаремно.

— Усе гаразд, — спробував я погамувати своє розчарування. — Дякую, що погодилися на розмову.

Я востаннє глянув у дзеркало заднього виду на довготелесого літнього чоловіка й маленького хлопчика; тримаючись за руки, вони простували додому, до бабусиного какао. Їхні постаті маліли, віддаляючись, і, здавалося, ось-ось мали б зникнути в цій пустелі. Усередині мене гриз маленький хробачок тривоги, ніби щось було не так, але я не міг намацати, що саме, то й не дошукувався.

Розділ 41

— Отже, ніхто не чув про тих твоїх туристів? — запитала Сюнне.

— Ні, не чув. Є ще двоє колишніх слідчих, з якими я не зустрічався, але…

— А це ти розмовляв з головним слідчим, так?

— Саме так, з Ґюннаром Скейє.

— І він сказав, що їх не існувало в природі?

— Ну, щось таке…

— Щось таке? Як це розуміти?

— Він сказав, якби вони існували насправді, я б прочитав про це в протоколах справи.

— Повторив мої слова! Гадаю, їх не було, Мікаелю. Франк їх вигадав, щоб відвести від себе підозри.

— Може, ти й маєш рацію.

Робочий день підходив до кінця. Пані Сьоренсен вже давно пішла додому. Сюнне сиділа, відхилившись на спинку крісла й виклавши ноги, одягнені в джинси й озуті в чобітки, на кут письмового столу. Вона була без косметики на обличчі, волосся зав'язала на голові таким собі кошлатим кінським хвостиком. Жодних судових засідань, жодних важливих клієнтів і жодних коханих у програмі на сьогодні, подумав я. Сюнне голосно позіхнула й потягнулася.

— Я, до речі, одержала нині витяги з рахунків річних звітів компанії Віснер-Риба AT, — озвалася вона.

— Чудово! Виклади мені коротку версію, — попросив я.

— За останні роки вони заробили купу грошей, здебільшого від продажів культивованого лосося. Добрі результати, солідний базовий капітал. Коротко кажучи, усе тіп-топ.

— Що ж, фасад відповідає реаліям, усе в рамках заявленого принаймні. Рюнар Віснер заможна людина.

— Ага, — Сюнне знову позіхнула. — За винятком хіба того, що заможна насправді вона. Рюнар Віснер голий, як нитка.

— Та ти що!

— Усіма акціями фірми володіє Віґдіс Віснер, а не він. Їй належить і будинок, у якому вони живуть. Я й це перевірила, про всяк випадок.

— От дідько! Але все майно успадковане від його родини. Як Віґдіс вдалося…

— Ось чого не знаю, того не знаю. Припускаю, що в певному проміжку часу в нього з'явилися економічні проблеми, і він переписав майно на дружину, щоб уникнути переслідування кредиторів.

— Так воно й було! — вигукнув я. — Твоя правда! Тому вони й тримаються разом…

— Не зрозуміла…

— Вони ледь терплять одне одного, він має коханку й, імовірно, дитину від неї, але піти від дружини не може. Бо втратить усе!

— А вона, що? Чому не піде від нього, якщо не годна його терпіти?

— Хтозна. Може, тому, що це б означало для неї поразку? Або не йде, щоб покарати його. Шлюби іноді прибирають перверсійних форм. До того ж, вона ревна християнка. Можливо, розлучення суперечить її релігійним переконанням.

— Це може мати якесь значення для нас?

— Добре питання, Сюнне. Я вже міркував, чи не ґвалтував Рюнар Віснер одну або й обох дівчат, а потім убив, щоб приховати перший злочин. А тепер ось замислився, а чи не мала Віґдіс не менш вагомий мотив?

— Гадаєш, вона змогла б убити?

Я згадав, як вона глянула на свого чоловіка, крижаним, безжальним поглядом і як сяяло релігійним екстазом її обличчя під час проповіді Саломонсена. Небезпечна комбінація.

— Змогла б, — відповів я. — Не сумніваюсь.

Сюнне втретє позіхнула. Потім сіла прямо, зняла ноги зі столу й голосно цокнула каблуками до підлоги.

— Час мені додому, доки не заснула.

— Я теж скоро закінчу роботу.

— Окей, — вона вдягнула пальто, обмотала шию строкатим плетеним шаликом. — Ти вже телефонував Рюне Сеймові?

— Зателефоную…

Але замість Рюне, я зателефонував Маґді. Лише кілька днів тому розмовляв з нею, однак за ті кілька днів голос її змінився. Розмова вийшла якоюсь зібганою, стриманою, ніби ми вже встигли стати чужими одне одному.

— Як справи, Мікаелю?

— Непогано. Я хотів би тебе попросити про одну послугу, — і пояснив, що вона мала зробити.

— Двоє туристів двадцять п'ять років тому? Ти жартуєш? Хто тепер їх згадає?

— За інших обставин не згадали б, але мова йде про тиждень, коли сталися два вбивства. Ті дні закарбувалися у пам'яті багатьох людей. До того ж, Франк казав, що вони не раз бували на острові. Варто спробувати…

— То, може, хай би Франк і вивідував?

Мені не хотілося казати, що не надто покладаюся на Франка, тож вдав, ніби не почув запитання.

— Будь ласка, Маґдо, порозпитуй трішки по селу.

— Гаразд. Ти знайшов Томаса? Він усе ще мешкає там, де й раніше?

На якусь мить мене, мов заціпило, я не розумів, про що вона запитує, а тоді раптом згадав. Про Томаса, свого колишнього чоловіка. Я зовсім забув про обіцянку допомогти їй навести лад у паперах.

— Ще не мав часу, Маґдо, — збрехав я. — Завтра цим займуся.

Коли я вийшов з будинку, дощу вже не було, хоча пройшов зовсім недавно, й знову збиралося на нову дощовицю. Нічне повітря холодно й вогко торкалося обличчя, пахло зітлілим листям і соленим морем. То був запах мого міста. Міста, де дев'ять з дванадцяти місяців — осінь, де фари автомобілів і неонова реклама завжди віддзеркалюються у мокрому асфальті, бруківка блискуча, свіжо вмита дощами, а темні хмари, мов затяжна депресія, місяцями виснуть між горами. Я збирався додому, проте ноги самі понесли до темного пабу в темному завулку, місця такого безрадісного й зачухраного, що навіть мої невибагливі клієнти рідко туди забрідали. То була забігайлівка для тих, кому вже й злочинцем бути не під силу. Єдине, на що спромагалися тутешні відвідувачі, хіба вихилити гальбу пива. Мені таке пасувало, бо і я раптом відчув, що на більше не спроможний.

Я думав про батька. Про все несказане поміж нами. Знав, що тепер вже надто пізно, що ми вже ніколи про це не зможемо поговорити. Мама покинула нас, коли я був ще зовсім малим. Я ніколи більше її не бачив, не знав, де вона живе, та й чи ще живе. Після її від'їзду я запитав батька, коли вона повернеться. Я запитував про це щодня, щоранку, під час вечері й коли вкладався у ліжечко до сну. Так тривало тижнями, аж доки батько одного разу не стерпів. Він не обійняв мене, не погладив по голівці, а лише — наскільки пригадую — мовив тихим, спокійним голосом, що мама не повернеться ніколи, ми ніколи більше її не побачимо, що ми їй байдужі, вона нас не любить, і він ніколи, ніколи, ніколи не хоче чути її імені в своєму домі.