Одного сльотливого осіннього вечора він заявився до начальника міської поліції додому, поводився так ґречно і ввічливо, що поліцмейстер, недовго повагавшись, дозволив йому увійти до помешкання. За горням чаю на кухні Німан розповів, що багато років вів бухгалтерію Ганса Міккельсена, але тепер кається і готовий викласти все, що знає про незаконну діяльність Грека. Прокуророві тільки того й треба було: свідка з найближчого оточення, з допомогою якого можна було б підтвердити всі підозри, підкласти фундамент під звинувачення, звести могутній мур, схопити ту славнозвісну червону нить, і ось уже Ганс Міккельсен у пастці.

Та Грек зовсім не скидався на звіра в пастці. Я упрівав під мантією, а тому хоч би що. Грек нахилився до мене й прошепотів:

— Чого ми тут стовбичимо? Чого чекаємо? Чому б просто не зробити перерву?

— Бо суддя хоче динамічного процесу, а перерви забирають час. Доки всі вийдуть, доки потім знову займуть свої місця. Ти ж знаєш, як воно… — я глянув на годинника. — Та свідок спізнюється лише… на одну хвилину.

— Хто має свідчити?

— Ревізор.

— Що за ревізор?

— Його найняла поліція для проведення ревізії рахунків нічного клубу Зебра.

Грек відмахнувся рукою.

— А це навіщо? Я не маю ніякого стосунку до того клубу.

— Німан каже, що ти його власник.

— Ґустав Німан, — з притиском мовив Грек, ніби вкладаючи в ті слова всю зневагу світу, — убогий негідник…

— Можливо. Але цей убогий може засадити тебе за ґрати до кінця життя.

— Еге ж, знаю. Ти не раз мені казав, що все залежить від Німана. Коли він має свідчити?

— Завтра зранку. Завтра вирішальний день.

— Ага. Якщо прийде…

Я стрепенувся.

— Ти не впоров, бува, якоїсь дурниці, Міккельсене?

— Що ти маєш на увазі?

— Чи не послав, скажімо, когось до нього додому, щоб змусити змінити свідчення?

— Звісно, ні!

— Сподіваюся, — мовив я, але щось насторожило мене в його погляді, щось, що зазвичай надійно ховалося за бездоганно плеканим фасадом, і я знову відчув, як моторош морозом сипонула по спині.

Я струсив її з себе й підвівся.

— Ваша честь!

Суддя Стенерсен рвучко підвів голову, короткозорі очі уп'ялися в мене.

— Слухаю, пане адвокате?

— Я пропоную зробити перерву, щоб не варитися тут у задусі, чекаючи свідка.

Стенерсен важко зітхнув, перевів погляд на прокурора:

— Що там зі свідком?

Прокурор подивився на свого годинника.

— Уже б мав бути тут, мабуть, трохи спізнюється. Можемо, взяти п'ять хвилин…

Я вийшов надвір вдихнути трохи свіжого повітря. Став у затінку сходів, що вели до головного входу, прихилившись спиною до масивної колони. Площа перед будівлею суду купалася в яскравому сонячному сяйві. Поодинокі чоловіки при костюмах кудись цілеспрямовано поспішали з теками документів у руках, але більшість перехожих манджали собі з безтурботним виглядом, нікуди не кваплячись. Троє дівчат сиділи на лавочці, ласуючи морозивом. Кілька дітей лазили по скульптурах посеред площі. Я раптом гостро позаздрив їм усім. Нараз захотілося здерти з себе мантію, розпустити краватку й купити морозива. Та я цього не зробив. Натомість обернувся спиною до залитої білим сонцем площі, усміхнених дівчат, галасливих дітей і важко почвалав угору сходами.

У дверях я ледь не збив з ніг струнку молоду жінку зі стосом тек у руках.

— Вибачте, — промовив я, а тоді впізнав у жінці Сюнне.

— Мікаель! — Сюнне холодно дивилася на мене. — Трохи запізно вибачатися, як гадаєш? — з тими словами вона, мов фурія, вилетіла з дверей, не удостоївши мене більше жодним поглядом.

Я остовпіло дивився їй услід. Сюнне Берґстрьом була кілька років моєю помічницею. Рік тому я відмовився взяти її до себе партнером. Сюнне, справедливо почуваючись скривдженою, пішла з фірми й відкрила власну справу. Образи так мені й не подарувала. Вона мала рацію, я ж досі не попросив у неї вибачення, хоча добре знав за собою провину.

Свідок ще не з'явився. Сидіти в душній залі чи вислуховувати безкінечне скиглення Грека, коли ж я нарешті переламаю хід справи, було понад мої сили. Тому я став у коридорі неподалік дверей апеляційного суду, оперся на поруччя й задивився відсутнім поглядом униз, у фойє. Несподівана зустріч з Сюнне прикро мене діткнула. Ми й словом не перекинулися за шість місяців, і мені майже вдалося витіснити із свідомості докори сумління за свій непорядний вчинок. Від зустрічі з нею, від холоду й ворожості в її погляді, відчуття провини спалахнуло з новою силою. Я зітхнув. Краєм ока помітив наближення прокурора.

— Щойно телефонував свідок, — повідомив він. — Застряг в автомобільному корку, мабуть, якась аварія сталася в тунелі. Але хвилин за десять буде…

Я кивнув.

— То й добре. Про мене, міг би й не приїжджати.

— Розумію… Не надто приємний свідок для твого клієнта.

— Не він мене турбує, а дядько-ревізор. Боюся, як би не заснути…

Його сміх, короткий і голосний, різонув несподівано вухо. Прокурор Ульв Ґарман зазвичай дуже поважний чоловік, і, наскільки я міг судити, не надто наділений почуттям гумору й геть позбавлений особистого шарму. Та, попри це, я не мав нічого проти нього як представника звинувачення у суді. Він був професіоналом до кінчиків пальців, а тому з ним легко було мати справу. Однак Ульв належав до жорстких супротивників: точний у формулюваннях, методичний, з доброю юридичною головою на плечах. А ще він боєць, який ненавидить програвати, завжди добре підготовлений, ніколи не допускає ляпів. Волосся всякчас ніби щойно підстрижене, проділ ідеально рівний, вузол краватки тугий, сорочка сліпучо біла й бездоганно випрасувана. Мимоволі я торкнувся власної манишки, теж старанно відпрасованої, але вона лише трохи виднілася з-під мантії, навколо комірця.

— Ти зробив блискучу кар'єру за останні роки, Бренне, — мовив Ульв. — Такий стрімкий ріст направду вражає. У пресі тебе називають одним з п'яти найкваліфікованіших адвокатів Норвегії.

Я здвигнув плечима.

— Не вір усьому, що пишуть у пресі.

— Та я й з власного досвіду знаю, який ти добрий фахівець. Однак у цій справі твоя фаховість не допоможе. І не має значення, профі ти чи ні, і вже зовсім байдуже, заснеш ти з нудьги, а чи вставиш в очі сірники. Однаково твій клієнт загримить за ґрати.

— Можливо…

— Не можливо! Я гарантую, так воно й буде! Ми залучили до розслідування цієї справи величезні ресурси. Грекові… тобто Гансові Міккельсену надто довго дозволялося плювати на суспільство. Сам знаєш, що це правда.

Я знову стенув плечима.

— Я не знаю, що правда, а що — ні, Ґармане, і мене це мало обходить. Суть не в цьому…

— У чому ж тоді?

— Істина живе не в судовій залі. Якщо вже бути зовсім чесним, то мало де так безсоромно брешуть, як тут. Легалізована брехня. Свідки брешуть. І ми брешемо, еге ж, і прокурори, і адвокати. Висмикуємо з дійсності випадкові клаптики та й зшиваємо докупи в гладку оповідку. Але оповідка — це не правда. Судові справи лише випадково дотичні до дійсності, юристи мають більше спільного з письменниками, аніж з представниками інших професій. Це — гра. Гра, яку ми іноді виграємо, іноді програємо…

Я сподівався протесту з його боку, бо Ульв Ґарман людина запальна, часто, виступаючи зі звинуваченнями в суді, закипав старозавітним гнівом, та він лише глянув на мене якимсь дивним поглядом своїх темних очей.

— То ось так ти це бачиш, Бренне? Цікавий кут зору. Грека все одно засудять… — сказав він і пішов зустрічати свого свідка.

Я знав, він має рацію. Останніми роками моя кар'єра шалено росла. Я виграв чимало справ, деякі навіть зовсім безнадійні, але цю, знаю, виграти неможливо. Правосуддя, якщо таке існує, вже простягнуло руку по Ганса Міккельсена. «Та судовий процес — річ дуже непередбачувана, — подумав я. — Іноді трапляється щось геть неочікуване. Чого ніхто не вмів завбачити. Щось, що може змінити все.»