— Гаразд, — мовив я, зрештою. — Мені потрібне туалетне причандалля та одяг. Мої ключі в поліції. І ще, Рюне, спробуй роздобути документи. Ми повинні знати, до дідька, з чим воюємо!

Рюне кивнув.

— Домовилися. У будь-якому разі, я зумію їх отримати не скоріше завтрашнього ранку. Але будь готовий до ув'язнення. Щось мені підказує, що тебе не випустять…

Розділ 7

Світ перевернувся з ніг на голову, я дивився на нього тепер з іншої, нової перспективи. Різниця між статусом адвоката і статусом підозрюваного в кримінальній справі була значно більшою, ніж я собі уявляв. Ішлося не лише про юридичні права й правила, як сидіти та коли говорити. Йшлося насамперед про те, яким мене бачили, як сприймали і як зверталися до мене люди навколо. Ніхто з нас не трактує однаково жебрака на куті вулиці й директора банку. Тепер і я почав опановувати цю науку. Як підозрюваний у кримінальній справі, я опинився на найнижчому щаблі суспільної ієрархії.

Доволі тривожний стан речей. До суду мене відвезли рано-вранці. Я довго сидів у підвальній камері очікування. Ніхто мені нічого не розказував, ніхто не відповідав на мої запитання. Просто замкнули двері камери перед моїм носом. Ласкаво просимо в реальність!

Годинника я не мав, його в мене забрали, але я відчував, минула не одна година — нічого не відбувалося. Потім забряжчали замки дверей по сусідству, почулися голоси з коридору перед моєю камерою, хтось щось сказав, інший відповів, відповідь спричинила голосний регіт. І знову запала тиша. Лють, що мене ігнорують, закипала в тілі бульбашками, як мінералка, крик рвався назовні, хотілося бити й трощити все навколо. Я змусив себе сісти на лежанку, спробував повернути собі самовладання. Згадалося, як мене самого ледь не доводили до сказу клієнти, які влаштовували істерики, лаяли на всі заставки поліцію, суддів, увесь світ. Я зневажав їх за слабовольність та ірраціональну поведінку. Тепер збагнув, що ніколи не розумів їхнього справжнього душевного стану. Моє розуміння було суто теоретичним, поверховим, з позицій стороннього спостерігача.

Зсередини ж усе мало зовсім інший вигляд.

Я ліг горілиць, заплющив очі. Дихав рівно й спокійно, умовляв себе, що впораюся. Що це непорозуміння. Ідеться лише про кілька днів, а там усе з'ясується. Та глибоко в душі відчував, як пробиваються перші паростки паніки, ще поки слабкі та кволі.

— Я не знаю, ваша честь… Не можу сказати нічого іншого, тільки те, що я нічого про це не знаю. Я не знаю Мортена Олешера, ніколи з ним не розмовляв і, тим паче, ніколи не просив його нападати на Ґерд

Ґарсгол чи на когось іншого, — я безпорадно розвів руками. — Навіщо мені це?

Суддею була жінка десь п'ятдесятилітнього віку, сивоволоса, з невиразними, трохи розплилими рисами обличчя. Вона недовірливо глянула на мене, стиснувши уста.

— Щоб допомогти своєму клієнтові, пане Бренне. Щоб виграти справу!

Я похитав головою.

— Абсурд! Я не маю потреби вдаватися до крайнощів чи переступати закон, щоб допомагати своїм клієнтам.

— Що ж, це аргументація, але не доказ…

Я лише голову схилив, змовчав про те, що вона першою почала, її звинувачення теж були голослівними.

— Так, ваша честь… Та, як уже було сказано, я нічого не знаю, а тому, на жаль, нічим не можу допомогти.

— Гм… Ваше слово, пане прокуроре?

— Дякую, — підвівся зі свого місця Ульв Ґарман.

Я був шокований, побачивши його. Державний прокурор не бере участі в судовому засіданні з приводу обрання запобіжного заходу для затриманого. Це компетенція представника поліції. Тож присутність Ґармана занепокоїла мене, я не розумів причин його появи в суді. А коли запитав про це Рюне Сейма, той лише похитав головою.

— Не знаю, Мікаелю. Прийми це за комплімент. Він, певно, вважає, що поліцейські юристи погано знають свою роботу…

Ґарман відкашлявся.

— Ви кажете, Бренне, ніби не знаєте Мортена Олешера…

Бренне… Не адвокат Бренне.

— Не знаю.

— Гм, — Ґарман погортав папери на столі перед собою. — Хіба не ви захищали байкерський клуб Dark Knights?

— Dark Knights? Так, було таке, давно, кілька років тому. Здається, щось там було пов'язане з приміщенням клубу, якісь махінації з контрактом оренди чи що.

— Саме так. А ви були їхнім адвокатом?

— Я вже сказав…

— Мортен Олешер член клубу Dark Knights.

Мене ніби хтось неочікувано під груди вдарив, аж дихання перехопило.

— Бренне? Ви й далі наполягатимете, ніби його не знаєте?

— Я… я його не пригадую. Це, звісно, можливо, але я не можу стверджувати, що…

— Згідно з протоколом зустрічі, написаним, до речі, на вашому фірмовому бланку, Мортен Олешер побував у вашому офісі 2 лютого 2005 року. Далі наполягаєте, що не знайомі з ним?

Я напружено копирсався у пам'яті, але жодних асоціацій з іменем Мортена Олешера не з'являлося.

— Він міг побувати в офісі, але тоді, наскільки я пригадую, дуже багато членів того клубу перейшли через мою контору. Конкретно його не пригадую, таки ні…

— Отже, не пригадуєте, — хмикнув Ґарман. — Та все ж ви зустрічалися. Він вас пам'ятає.

Уперше за свою кар'єру я був радий відсутності в залі публіки й журналістів. На прохання Ґармана засідання відбувалося за зачиненими дверима з метою збереження таємниці слідства. Суд задовольнив його прохання. Мені несамовито захотілося лягти головою на стіл, тільки на мить, перевести дух і зібратися з думками, натомість я змусив себе подивитися прокуророві просто в вічі.

— Цілком можливо, що так воно й було, хоча я цього не пригадую. Та однозначно ми не зустрічалися тепер, у зв'язку з цією справою. Це звичайнісінький наклеп.

— Гаразд, — сказав Ґарман тоном, у якому вчувалася ввічлива недовіра.

Я і раніше під час судових засідань часто чув оцей його тон, але тепер все було інакше. Тон стосувався іншого відповідача. Нині мене звинувачували в брехні, якої я не міг спростувати. У мені починав клекотати гнів.

— Де ви були ввечері 23 червня, Бренне?

— 23 червня? Увечері на Купала?

— Саме так. Близько дев'ятої вечора, щоб бути точним. Пам'ятаєте, де тоді були?

— На це запитання легко відповісти, пане прокуроре. На пробіжці… То була довга прогулянка, я бігав доріжкою, що веде уздовж міської водозбірні, — я аж усміхнувся. — А що? Мортен Олешер стверджує, ніби саме тоді одержав від мене замовлення? Того вечора там були й інші бігуни, тож, гадаю, не важко знайти свідків, які мене бачили.

— Гм, без сумніву, але такої потреби немає. Щодо цього пункту ваші слова не суперечать словам Олешера, — Ґарман взяв аркуш паперу й примружився, читаючи. — Він заявляє, що зустрівся з вами, як і було умовлено, біля водозбірні, за кілька сотень метрів від відгалуження тунелю. За словами Олешера, ви були вдягнені в спортивний костюм, захекалися…

Цього разу від його слів мені не подих перехопило. То був прямий удар в обличчя. Я піддався спокусі, поклав голову на стіл і полічив до десяти. А може, до ста…

Суду знадобилося п'ять хвилин на винесення рішення, яке дозволяло чотири тижні утримувати мене під вартою без права листування та відвідування. Я чув голос судді, яка зачитувала рішення, ніби крізь вату. Потім я підтвердив, що мені зрозуміле рішення суду, і кивнув Рюне Сейму, який вже підвівся зі свого місця з заявою про оскарження обрання запобіжного заходу в апеляційному суді.

— Немає сенсу, — мовив я. — Принаймні за такого стану речей, як тепер. Усе це суцільне непорозуміння. Безглуздий збіг випадкових обставин. Дамо поліції кілька днів спокійно розібратися в усьому. Вони, зрештою, з'ясують, що й до чого…

Рюне знову важко опустився на стілець, не згірш за мене розумів даремність зусиль.

Наступного дня мене відвезли до занехаяної в'язниці у пронизаному всіма вітрами маленькому містечку на північному узбережжі. Я летів туди звичайним рейсом у супроводі сонного поліцейського наглядача' Він посадив мене біля ілюмінатора — ото й усі заходи безпеки.