Погані новини.

Я знав, то були погані новини.

Троє журналістів, які насилу відсиджували увесь довгий, сонливий, задушливий день, теж це знали. Я бачив, як вони струсили з себе млявість, підхопили ручки й блокноти.

Розмова прокурора з поліцейським тривала вже вічність.

Нарешті Ґарман обернувся і рушив до свого місця, тільки тепер його черевики не цокотіли паркетом. Він ішов повільно, а коли сів до свого столу, якусь мить розгублено оглядав судову залу, наче забув, де він є.

— Ваша честь, — мовив нарешті й затнувся.

— Слухаю вас, пане прокуроре?

— Я… я маю нову інформацію у справі нападу на Ґерд Ґарсгол. Виявляється, нападника, коли він покидав місце злочину, бачили багато свідків. Поліція має його детальний опис, — прокурор вже повернув собі самовладання, слова його знову потекли легко й гладко. — Двоє свідків ідентифікували його за фотографією з поліцейського архіву. Давній знайомець з не однією відсидкою за плечима на ім'я Мортен Олешер. Уранці його арештували. На допиті він, урешті-решт, зізнався у нападі на Ґерд Ґарсгол і підтвердив, що побиття було замовним.

— Він назвав замовника? — запитав суддя.

Я зірвався з місця, висуваючи протест і вимагаючи надати мені можливість ознайомитися з новими фактами, перш ніж продовжувати засідання, однак Гарман підвищив голос і просто-таки перекричав мене.

— Так, назвав. Мортен Олешер повідомив, що одержав замовлення від Мікаеля Бренне.

Сенс його слів не зовсім дійшов до моєї свідомості. Мені здавалося, я знаю, кого він назве. Мої вуха, мозок налаштувалися почути з уст прокурора ім'я Ганса Міккельсена. Тому я чув слова, але не розумів їх.

— Що? Що ви сказали? — ото й усе, на що я спромігся, переконаний, ніби мені почулося або ж прокурор помилково обмовився.

Ульв Ґарман уп'явся в мене поглядом, я не міг збагнути, що ж в ньому крилося.

— Адвокат Мікаель Бренне, — повторив він. — Побиття Ґерд Ґарсгол з метою залякати головного свідка звинувачення замовив Мортенові Олешерові адвокат Бренне.

Я вже розтулив рота, щоб опротестувати його заяву, та слова десь застрягли, а мій мозок, який зазвичай енергійно працює в судовій залі на повні оберти, став, мов порожнявий. Віддаля до мене долинав голос прокурора про те, що розгляд справи не може продовжуватися, підсудному треба надати іншого адвоката. Ніби крізь вату я чув, як погоджується з ним суддя Стенерсен. Зненацька навколо мене вибухнув хаос. Голоси зливалися у суцільну какофонію, фотоспалахи засліплювали. Усе видавалося настільки абсурдним, неймовірним, далеким від реальності, у якій я досі перебував, що мене почав душити сміх. Я не міг сприймати цього цирку серйозно і голосно зареготав.

А тоді я нараз відчув, як холодна тверда сталь клацнула на моїх зап'ястках, і чийсь голос сказав просто в вухо, що мене арештовано. Журналісти викрикували мені в лице свої запитання, одні й ті ж запитання, дедалі пискливішими, істеричними голосами; звідусіль ряхтіли спалахи, наче блискавки в розпал бурі.

Я вже не сміявся.

Розділ 5

Просто перед моїми очима хтось нашкрябав на стіні тонкими, кривулястими літерами слово «х…», а трохи лівіше — «п…». Між двома словами пихато красувався стилізований пеніс, потужний, ерегований, з велетенськими яями. Спершу похабні слова і примітивний малюнок будили в мені погордливу зневагу, та минали години, і я вже готовий був захоплюватися невідомим художником, який подбав про окрасу камери. Почав убачати в вульгарних настінних розписах своєрідну форму спротиву, волю вистояти, бажання втриматися на плаву, хапаючись за щось цілком нормальне й індивідуальне, тільки б не піддатися паніці та божевіллю, що чигали на арештанта в цій голій бетонній норі.

Так було не відразу.

Коли мене вивели з зали суду й посадили в поліцейський автомобіль, я почувався, наче мішком прибитий, був майже в шоковому стані. У поліційній управі я пройшов принизливу процедуру особистого догляду, але майже не усвідомлював, що діється. Усе відбувалося, наче й не зі мною. Я тупо роздивлявся середніх літ чоловіка, який брав мої відбитки пальців, фотографував, записував особисті дані, хоча прекрасно знав, хто я. Мене обшукали, позабирали все з кишень, змусили зняти пасок і повитягати шнурівки з черевиків, а потім повели вниз, до камери.

Я був, наче робот, дозволяв водити себе туди й сюди, рота розтуляв тільки тоді, як запитували, спокійно стояв у ліфті, слухняно увійшов до камери, ліг на матрац. У ніс бив гострий запах дезінфекції. Заплющив на мить очі. Заснув.

А коли я прокинувся, нічого не розумів. Не знав, де я, не пам'ятав, що сталося. Неймовірно натужно поверталася пам'ять, ніби мозок мій намірився замкнути двері, що вели до того пообіддя, а тепер неохоче відхилив їх на шпаринку. Коли спомини нарешті повернулися, я не надто стривожився. Це ж непорозуміння. Я ж чудово знав, що не вчинив нічого протиправного, що я невинний.

Навіть думка про можливі кілька годин перебування під арештом не непокоїла мене. Місце ж мені не зовсім чуже. Бував у камерах незліченну кількість разів, спілкуючись з клієнтами. Здебільшого розмови велися в тісних, крихітних кімнатках для відвідувачів, але іноді, коли там було зайнято, я зустрічався з клієнтами в їхніх камерах. Отож я не вперше проводив час у кам'яному мішку. Ця камера розрахована на п'яних до непритомності суб'єктів. Тут вони могли мочитися, випорожнюватися, блювати, потім усе це змивалося струменем води й дезінфікувалося. Я сподівався, що мене запроторили до такої камери лише тому, що у в'язниці місця бракувало. Можливі дві причини: або брак місця, або ж поліція терпіти не може адвокатів.

Я чекав, коли ж мене поведуть на допит, однак спливали години й нічого не відбувалося. Охорона тільки пересмикувала плечима на мої запитання.

— Не знаємо. Нам нічого не кажуть…

Вони ніяково усміхалися, бо ж ми давно зналися. Принаймні часто тут зустрічалися, кивали одне одному на знак привітання, обмінювалися ввічливими фразами. Я влітав у ці похмурі катакомби з кейсом у руці, зодягнений у дорогі костюми і високий професійний статус, сповнений певності в собі й відповідності тій ролі, яку грав. Тепер усе перевернулося з ніг на голову. Ідучи з конвоєм до туалету, мусив притримувати штани рукою. Я був неголений і немитий, спав одягнений, і ніхто з нас — ні конвоїри, ані я — не знали, як поводитися, збиті з пантелику раптовою, кардинальною переміною ролей. Тому охоронці ставилися до мене ввічливо та поштиво, однак уникали дивитися у вічі.

— Не знаємо, — водно відповідали вони на мої надокучливі запитання, чіпляючись поглядом за щось над моїм правим плечем.

Від того мені здавалося, ніби я невидимий, ніби й зовсім не існую. Не раз так і кортіло зірватися на крик: «Дивіться на мене! Погляньте, це ж я — Мікаель Бренне! Ми знаємо одне одного. Гляньте мені в очі, чорти б вас ухопили!»

Та я стримувався. І ввічливо дякував.

Уночі мені не спалося. Я годинами перевертався з боку на бік. Події у судовій залі, які перше сприймалися ніби крізь паволоку, тепер яскраво стояли перед очима. Я переживав їх знову й знову. Шепотіння Ульва Ґармана з поліцейським. Мить, коли він замість Ганса Міккельсена вимовив моє ім'я. Його погляд, коли він, зрештою, глянув на мене. І вираз його очей. Холодний дотик кайданок на моїх зап'ястках і сліпучі спалахи фотоапаратів. Мій мозок безупинно прокручував один і той же фільм. Я намагався не думати, намагався заснути, але марно.

Довкруж мене чулися крики й стогони, брязкання дверей, десь хтось плакав, хтось молився, а хтось кляв. Усі звуки в'язниці тут, унизу, у катакомбах, наче посилювалися. Відлуння грюку сталевих дверей двигтіло між стінами й оглушливо било в вуха. Я згорнувся у позі ембріона, обхопив голову руками, силкуючись відгородитися від зовнішнього світу, але звуки незмовкною какофонією досягали моїх вух. Мене вкинуло в піт. У камері ставало дедалі задушливіше. За якийсь час я відчув, яким спертим стає повітря, як важко дихати.