— Гм, — озвалася Сюнне. — Цілком імовірно. А пані Сьорвік… вона, мабуть, знала. Знала, що син убивця і що покладатися на нього не можна. Знала, що Арон знову може вбити за сприятливих обставин. Тому й не хотіла звідси виїжджати. Щоб захистити від нього інших.

— І щоб захистити його від нього ж самого. Мусила його, певно, дуже любити. Я гадав, що вона просто релігійна фанатичка, то й не надто прислухався до її слів. А треба було…

— Я думала… — стиха мовила Сюнне. — Я думала, що він… Я так злякалася, Мікаелю.

— Знаю. Я також злякався. Я так боявся, що гадав, ніколи не змушу себе увійти до кімнати, де були ви обоє.

Сюнне глянула на мене.

— Господи, який у тебе вигляд, Мікаелю! Як ти почуваєшся?

— Кров цабенить уже менше, та, мабуть, щось там, у головешці, таки зламалося, — я підніс руку до вилиці, але подумав, що ліпше її не чіпати. — Та й болить уже не так сильно. Може, більше від холоду…

Ми мовчки сиділи поруч, кожен занурений у свої спогади, свій страх і біль. За якийсь час я помітив у морі червоні й зелені світляки, згодом у сутіні, що дедалі більше гусла, з'явилися обриси яхти.

— Іронія долі, — озвалася Сюнне. — Ульв Ґарман і Ґюннар Скейє мали рацію, попри все…

— Ні, не мали рації, — заперечив я. — Вони не мали права чинити так, як вчинили. Ніхто не має такого права.

— Я не про те.

— Я знаю, що ти подумала про інше. І все ж ти помиляєшся. У кримінальному судочинстві не йдеться про вину чи невинуватість. Не може про це йтися. Це справа Бога. Тут мова ведеться про докази і ні про що інше. Або докази вагомі для винесення вироку, або ж ні.

— Але…

— Не існує жодних «але». Якось я сказав Ґарманові, що всі ми гравці в одній грі. Буває, виграємо, буває, програємо, та єдине, що має значення, — гра за правилами. Не шахрувати! Оце й усе, Сюнне.

— Можливо…

Від непорушного сидіння стало холодно, і ми рушили на причал чекати Франка. За спиною почулося швидке талапання лап. Я озирнувся. Нарешті я згадав, як звуть собаку, і потрактував це за добрий знак.

— Ходи сюди, Фальку! Ходи! Тобі ліпше піти з нами. Тут тобі більше нічого робити.

Я відчув доторк холодного носа, а тоді теплий, живий подих на своїй долоні.

Епілог

Від кожного дзвінка в двері вона ціпеніла від страху. Так відбувалося щоразу. Навіть коли чекала гостей і заздалегідь була готова до деренчання дзвоника, не вміла стримати хвилі паніки, яка сковувала все тіло.

— Опануй себе, Ґерд, — бурмотіла сама до себе. — Треба позбуватися цього безглуздого переляку.

Але вона знала, що не позбудеться. Ішлося не про самовладання, не про розсудливу, раціональну поведінку. Той напад щось зруйнував у ній, і вона й гадки не мала, коли її єство знову полагодиться. Ланцюжок на дверях встановила новий, значно міцніший, ніж зазвичай ставлять. Представник фірми гарантував, що він витримає будь-який натиск ззовні. Вічко в дверях також нове, і, хоч лінза спотворювала обличчя відвідувача, вона відразу його впізнала. То був адвокат. Той, що його поліція підозрювала в нападі на неї. Вона мимоволі прихилилася до дверей. Від нового нападу страху затремтіла, їй підігнулися ноги. Але вона закусила уста. Його ж виправдали! Про його невинуватість писали в усіх газетах. Правду кажучи, Ґерд так до пуття й не збагнула, що трапилося і чому. Їй достатньо було знати, що злочинця вже немає і він більше ніколи не загрожуватиме їй.

— Опануй себе, Ґерд, — мовила сама до себе ще раз, відчиняючи двері на шпарку й визираючи з-поза ланцюжка.

— Ґерд Ґарсгол? — запитав чоловік. — Доброго дня. Я — Мікаель Бренне. Ви, напевно, мене пригадуєте з суду.

— Чого вам треба? — запитала вона, і миттю відчуття нечистого сумління шпигнуло її. Суворий, стриманий тон був їй невластивий. Не її то був тон. Нерви диктували їй поведінку.

— Даруйте, якщо завадив… Можна увійти? — а коли вона не відразу відповіла, додав: — Вам не треба мене боятися. Ви ж, мабуть, уже знаєте, що до нападу на вас я непричетний?

Він стояв, чекаючи. У руках тримав пластикову торбинку. Він мав карі, трохи сумовиті очі, і їй раптом стало його шкода. Він зовсім не скидався на небезпечного злочинця, а радше на трохи невпевнену в собі, розгублену людину. Ґерд причинила двері, а тоді гостинно відчинила їх.

— Заходьте, будь ласка, — запросила вона.

Вона виставила на стіл свою найліпшу порцеляну. Він сидів на канапі, дмухаючи на гарячу каву, перш ніж пригубити філіжанку.

— Ой, як пече! — мовив він. — Ліпше трохи зачекати. Я, тим часом, скуштую печива.

Він вибрав собі одне, усміхнувся до неї, поклав печиво до рота. Вона розглядала його. Чоловікові десь добре за сорок, а може, й ближче до п'ятдесяти. Кучеряве волосся колись було темним, а тепер геть посивіло. Аж ніяк не красень, подумала вона. Надто довгий гострий ніс, надто глибоко посаджені очі, надто схудле обличчя з запалими щоками і глибокими складками навколо рота. Але це було обличчя з характером, коли він усміхався, воно набувало хлопчачого шарму, який дуже приваблює деяких жінок. А ще він мав гарні руки з довгими, чутливими пальцями. Однак худий. Надто худий.

— Смачно, — мовив він, витираючи рота серветкою. — Я вам щось приніс.

Він вийняв з торбинки маленьку коробочку, простягнув Ґерд. Вона розпакувала її і, на своє превелике здивування, побачила там маленького рожевого порцелянового котика.

— Дрезденська порцеляна, — сказав він. — Я знаю, ви такі колекціонуєте.

Її очі враз наповнилися слізьми.

— Чому ви плачете? Я гадав, вам подобаються…

— Вибачте, — Ґерд схлипнула. — Я так по-дурному поводжуся. Дуже дякую, він надзвичайно милий. Не варто було…

— Ви докупите ще котиків. Створите нову колекцію. Завжди можливо почати все спочатку.

— Мабуть, ваша правда…

Він трохи помовчав, ніби вагався, що казати далі, а тоді заговорив знову:

— Я прийшов сьогодні, щоб упевнитися, що ви все розумієте.

Вона трохи розгублено глянула на гостя.

— Перепрошую?

— Те, що на вас напали… Я хотів упевнитися, що ви розумієте — то було випадковістю. Ніяк не пов'язане з вами. Ви стали випадковою жертвою, як і я. Нас просто засмоктало. Розумієте, правда?

Вона обережно кивнула головою.

— Гадаю, так.

— Ми лише опинилися не в той час і не в тому місці. З Ґуставом Німаном це теж ніяк не пов'язано. Ніхто не намагався заткнути йому рота. Так мало тільки здаватися…

Його очі, щойно лагідні й сумовиті, збуджено заблищали, він перехилився через стіл до неї.

— Ви можете, не боячись, бути разом з Ґуставом. Для вас, Ґерд, немає жодного ризику. Я розумію, вам лячно після того, що сталося, але ви спокійно можете повернутися до нього. Якщо захочете, звісно.

— Ви так вважаєте?

— Так, цілком.

Вона похитала головою.

— Він злочинець.

— Був злочинцем, але, на мою думку, Ґустав Німан непогана людина, лише трохи слабовольна.

— Може, він не хотів…

— Я з ним розмовляв, він сумує за вами. Йому потрібний хтось, хто б за ним наглядав, — адвокат усміхнувся кутиком уст. — Усі цього потребують…

Хвиля ніжності несподівано залила все її єство. Він її потребує. Ґустав потребує її.

Мікаель Бренне підвівся. Вона провела його до дверей, ще раз подякувала за подарунок, а душа її повнилася несказаними словами. Може, ще не запізно. Може, вони попри все ще мають спільне майбуття, вона і Ґустав.

Надворі почався дощ, дрібна, безрадісна мжичка. Він підняв комір, запхав руки до кишень пальта, відразу став наче стомленим, старшим і сивішим при мерхлому світлі дня.

— Бувайте і хай вам щастить, — сказав на прощання. — Що б ви не вирішили, сподіваюся, будете щасливою.

Вона дивилася йому вслід, як він простував садовою доріжкою. На коротку мить задумалася, а чи щасливий він, чи має коло себе рідну душу, однак думки розвіялися так само швидко, як і прийшли. Успішний адвокат, чоловік в розквіті сил. Звісно, має когось. Вона поквапилася до хати. Щоб зателефонувати Ґуставові.