Я роззирнувся залою. Рюне Сейм, здавалося, був цілковито заворожений моєю історією. Судді зайняли вичікувальну позицію, але слухали уважно. Ульв Ґарман ховався за непроникною маскою на обличчі, за якою годі було щось відчитати.
— Минуло двадцять п'ять років від моменту вбивства Анни Вестьой і Сірі Єнсен. Розслідування провадили двоє чоловіків, поліцейський інспектор Ґюннар Скейє та молодий, старанний і амбіційний поліційний ад'ютант на ім'я Ульв Ґарман. Арон Сьорвік, доволі дивакуватий хлопчина, мав тоді вісімнадцять років. Місцеве населення поквапилося вказати на нього як на потенційного вбивцю. Поступово слідчі дедалі більше впевнювалися, що взяли того, кого треба. Лише чотири дні інтенсивних допитів знадобилося для того, щоб розколоти Арона Сьорвіка і домогтися від нього зізнання в обох убивствах. Тріумфували всі, але найбільше тоді ще відносно молодий Ульв Ґарман. То була його перша велика справа. Він розкрив злочин у рекордні терміни, про нього писали в газетах, його щодня показували по телебаченню. Було, мабуть, від чого запаморочитися в голові. Та й не лише це, зовсім скоро йому натякнули, що він сам міг би представляти сторону звинувачення на суді. Ульв Ґарман розпочав свій шлях до вершини. І хоч справа вважалася розкритою усього лиш за якийсь тиждень, це зовсім не означало, що розслідування доведено до кінця. Попереду чекала кропітка робота. Убивства завжди розслідуються до самого кінця. Ніхто не спокушається короткими шляхами чи легкими здобутками. Тому всі допити проводилися за планом, незважаючи на зізнання Арона. І тоді…
Позад мене почувся гуркіт. Я затнувся, повернув голову. Розгублений, засоромлений фотограф нахилився за чимось, що впало на підлогу. На одній з лав я раптом побачив Сюнне. Поряд з нею сидів Фінн. Залою прокотився гомін, скрипіння і шарудіння, люди заворушилися, завовтузилися на твердих лавах. Так, ніби всі довго сиділи, затамувавши подих, а тепер скористалися нагодою розправити заціпенілі кінцівки. Я дочекався, доки в залі знову стихло, а тоді підхопив обірвану нитку розповіді.
— …і тоді з'явилося у полі зору подружжя Вііґ-Сьоренсів. Вони саме таборували в наметі на північному мисі острова Вестьой, коли сталися вбивства. Чоловік був орнітологом з нашого університету, досліджував морських орлів. Вони фотографували птахів. Назнімали масу світлин з орлами, з датами й часом зйомки. Поліція забрала світлини, вочевидь, задля підтвердження непричетності подружжя до злочину. Однак на задньому плані однієї зі світлин можна побачити в човні на веслах Арона Сьорвіка, хлопця, який зізнався в убивствах. Дата і час зйомки давали йому алібі на одне з убивств, — я трохи стишив голос. — Уявляєте, який шок і розчарування для Ульва Ґармана й Ґюннара Скейє. Яка катастрофа для них! Вони вже давно спочили на лаврах і святкували перемогу в засобах масової інформації, а тут раптом уся їхня справа розсипається, мов картковий будиночок. Усе нанівець! То як вони вчинили?
Я зробив паузу, дозволив секундам поволі цокати в тиші. Ніхто не поворухнувся. Навіть Ульв Ґарман. А тоді я повів далі.
— Я розкажу вам, як вони вчинили. Вони запротоколювали допит, але замовчали факт існування світлин. Виправдальний доказ тихо опинився на самому дні котроїсь з пачок, більше про нього ніхто не згадував.
Уперше за довгий час Рюне Сейм подав голос. Не думаю, що це було якимсь тактичним чи хитромудрим маневром, просто його цілковито захопила моя розповідь.
— Але… але чому тодішній адвокат Арона Сьорвіка не шукав тих світлин?
— А навіщо це йому? Подружжя Вііґ-Сьоренсів ніколи не викликали в ролі свідків, до того ж, я припускаю, на допиті мова йшла винятково про морських орлів на тих світлинах. Адвокат не мав жодних підстав брати їх до уваги. Для захисту Арона цей факт не мав на той час жодного значення.
— Так, розумію, — озвався Рюне Сейм. — Але як вони зважилися піти на це? Як могли поліцейський і юрист приховати виправдальні докази? Це ж свідомий юридичний злочин!
— Цього я не знаю, — мовив я. — Однак, гадаю, вони щиро були переконані у винуватості Арона.
— А світлина…
— Припускаю, на той момент вони вже стільки зусиль вклали у доведення вини Арона, що психологічно були неспроможні визнати свою помилку. Крім того, йшлося про їхнє професійне майбутнє, хіба ні? Обидва були амбіційними чоловіками, а вестьойська справа давала старт їхнім кар'єрам. Скейє став старшим інспектором, а Ульв Ґарман — головним прокурором.
— Я ніяк не розумію, як те, що ви сказали, пов'язується з нашою справою, — раптом втрутилася Єва Ґрангейм.
Я помітив, що, кажучи це, вона уникала звертатися чи навіть дивитися на прокурора.
— Можу пояснити. Припускаю, після оголошення вироку Аронові, Ґарман і Скейє постаралися якнайшвидше забути про ту справу, аж доки на горизонті з'явивсь я. Я переконаний, що і світлини, і свідчення Вііґ-Сьоренсів були на місці, у своїх пачках, коли поліція передавала мені навесні матеріали. Не знаю, у який спосіб Ульв Ґарман довідався про передачу документів. Скоріш за все випадково, а довідавшись, запанікував. Я славлюся своєю скрупульозністю, тож він знав, що пройдуся усіма документами ледь не з лупою. Зненацька ризик викриття давніх гріхів розрісся до непомірних розмірів. Таке розвінчання означало б кінець його кар'єрі, а ще безчестя і, ймовірно, ув'язнення.
Урятувала його насамперед моя зайнятість, я саме повним ходом займався підготовкою захисту Ганса Міккельсена. Ґарман розраховував, що я не матиму можливості взятися, за вестьойську справу до закінчення процесу. Він мав достатньо часу на укладання плану й на змову з Мортеном Олешером, якому доручалося провернути цю оборудку.
План був простий. За велінням Ґармана, Мортен Олешер напав на Ґерд Ґарсгол. Він подбав, аби його помітили сусіди, коли він утікав з місця злочину, й, само собою, аби його арештували, а вже тоді він вказав на мене, як на замовника. Як адвокат, я мав своєрідний мотив. Про всяк випадок, Олешер зателефонував на мій мобільний телефон перед самим нападом. Напередодні, святіванського вечора, він стежив за мною, щоб мати змогу описати, де я перебував і в що був одягнений під час вигаданої ним зустрічі. Простий і дуже елегантний план спрацював, як годинник. Мене арештували і так прибрали з дороги, а Ульв Ґарман спокійно подбав, щоб документи забрали назад до поліції, ось тільки перед тим він вилучив небезпечні докази й сфальшував реєстр документів.
Я похитав головою.
— Божевілля, скажу я вам. Він міг нічого не чіпати, поклавшись на шанс, що я не помічу світлин. А якщо й помітив би, Ґарман завжди міг сказати, що прогледів Арона на одній з них, що то був прикрий недогляд. Ніхто не зміг би довести злого умислу. Але Ульв Ґарман — людина великих амбіцій. Він рвався до кар'єрних висот. Він склав подання на посаду генерального прокурора і знав — подібний скандал зруйнує усі шанси одержати цю роботу. Тож замість сподіватися на удачу, зробив те, що зробив. Гадаю, йому перевернулося у голові…
Після моєї промови в залі ще довго панувала тиша.
Очі Рюне Сейма округлилися від зачудування і неймовірності того, що відбувалося. Ульв Ґарман сидів, відхилившись на стільці й понуривши голову. Я не мав цілковитої певності, він тільки опустив голову чи й очі заплющив. Єва Ґрангейм кілька разів розтулила й знову стулила рота.
— Ви прагнете донести до мене, що саме прокурор стоїть за побиттям Ґерд Ґарсгол? — запитала вона недовірливо, нарешті спромігшись на слово.
— Так.
Суддя знову замовкла, ніби намагаючись віднайти щойно втрачене опертя у звичному й безпечному для неї світі.
— Маєте ще запитання, пане адвокате? — запитала вона.
Рюне Сейм здригнувся, якусь мить не міг отямитися, тоді потрусив головою і сказав, що запитань більше не має.
— Пане прокуроре? — звернулася суддя до Ґармана. — Маєте запитання до свідка? Пане прокуроре!
Минула ціла вічність, доки Ульв Ґарман підняв голову й глянув мені просто в вічі. Щось дивне було в його очах. Безвиразні, порожні провалля на тлі блідого обличчя.