Ґарман тягнув кота за хвіст, скільки міг. І саме слушної миті, коли суддя почала виявляти перші, ледве помітні ознаки нетерплячості, він згорнув перед собою теку з документами, даючи зрозуміти, що вже закінчує допитування.

— А на завершення, пане Бренне, скажіть мені ще одне. Навіщо Мортенові Олешерові зводити на вас наклеп, якщо це неправда?

— Не знаю. Можливо, щоб…

— Щоб — що?

Я зам'явся.

— Можливо, щоб приховати справжню причину.

— Ага! Але, якщо все так, як ви кажете, то мала б бути попередня змова, хіба ні? І оці телефонні дзвінки, описи вашого одягу не випадковість?

— Звісно. Усе мало б бути сплановано заздалегідь.

— Отже, іншими словами, ви вважаєте це змовою?

— Так, — кивнув я.

— Перепрошую, Бренне? Кажіть голосніше!

— Я сказав — так, вважаю це змовою.

— Може, й теорію маєте, хто б міг стояти за цією змовою з метою зашкодити вам? Напевно, ж такі думки приходили вам до голови останніми місяцями…

Раптом уся ця вистава стала мені впоперек горла. Мене бісила ледь вловна іронія у голосі Ґармана, вічно зведена угору брова, що мала б демонструвати ввічливий скепсис; трафляло від того, що мене обводять довкола пальця, як дурного осла, і я вперше за весь цей довгий день трохи зірвався.

— Так, звісно, такі думки снували в моїй голові! — підвищив я тон. Я й сам чув, що перейшов на надто високі регістри, і голос ледь-ледь тремтів. — Та я майже ні про що інше не думав за останні півроку. Однак не знаю, хто насправді за всім стоїть. Це може бути будь-хто, хто мене не терпить. Це можете бути ви, як на те пішло…

— Тут не йдеться про те, наскільки я вас терплю чи не терплю, Мікаелю Бренне. Правду кажучи, я нічого не маю супроти вас, — Ґарман усміхнувся мені з нальотом смутку в усмішці, ніби йому насправді мене шкода, але обов'язок понад усе. — Але я маю багато чого проти вашого вчинку.

Цього разу було вже зовсім легко витлумачити вираз очей Ульва Ґармана. Я бачив його задоволення, незмірне задоволення собою. Та воно й не дивно. Він розіп'яв мене на хресті перед усією громадськістю, і, якби всього мене не сковувало апатичне заціпеніння, я б, напевно, відчув фізичний біль.

Рюне Сейм підвівся, повільно й важко.

— Гадаю, прокурор закінчив, — мовив він, обернувся до Ґармана, чекаючи його ствердного кивка. — Я хотів би приступити до допиту підсудного трохи згодом, якщо суд не проти.

Розділ 60

Після вечері я подався до контори. Не тому, що мусив, не тому, аби щось терміново залагодити, а тому, що не мав чого вчепитися. Крихітний кабінетик був завалений документами й брудними філіжанками з-під кави. Я заходився прибирати. Поскладав папери в теки, попідшивав у скорозшивачі, викинув до смітника жовті папірці з нотатками й незрозумілими записами-нагадуваннями, усілякий непотріб, який неймовірно швидко нагромадився на моєму столі. В одній з шухляд пані Сьоренсен знайшов пластикові мішки й згріб туди сміття. Збоку здавалося, ніби я готуюся до переїзду. Можливо, так воно й було. Не багато ж з мене буде користі та втіхи для Сюнне після оголошення присуду.

Потім я виніс брудний посуд до маленької кухоньки-мансарди позаду рецепції. Коли прийшла Сюнне, я саме мив філіжанки. Вона стала в дверях, приголомшено дивлячись на мене.

— Миєш посуд?

— Як бачиш!

— Господи, Мікаелю, ніколи не думала…

— Що?

— Ніколи й не думала, що ти знаєш, як це робиться…

Помивши посуд, я витер руки й навідався до Сюнне.

— Над чим працюєш?

— Над Ароном Сьорвіком. Маю намір закінчити цього тижня складання запиту на перегляд його справи.

— Звідки такий поспіх?

— Бо цього тижня у мене з'явився вільний час. З понеділка судові справи посиплються градом. А ти чого тут?

— Та, просто… сама знаєш… не можу всидіти на місці. Вирішив трохи прибрати в себе…

— То й добре. Можеш допомогти мені з запитом. Як на те пішло, ти знаєш справу краще за будь-кого.

Саме те, що треба. Я й так не мав, чим зайнятися, то вже ліпше заритися з головою у роботу, ніж гризтися проблемами й думати про катастрофу, яка невідворотно наближалася.

Кілька годин ми зосереджено працювали. Спершу склали разом диспозицію. Потім я заходився писати проект подання, а Сюнне, тим часом, гортала теки, вишукуючи документи, які ми збиралися подати разом з запитом. Я не відразу поринув у роботу, а втягнувшись, забув про все на світі. Коли Сюнне зазирнула до мого кабінетика, виявилося, що минуло майже дві години.

— Кава в мене?

— Знову бруднитимеш посуд? — дорікнув я, але підвівся, розправив затерплу спину й рушив до її офісу.

— Я тут подумала про допит, якого нема в документах, — озвалася Сюнне.

— Що? — думками я витав деінде.

— Подружня пара… ти знаєш, про кого я кажу.

Орнітолог з дружиною…

— Вііґ-Сьоренсен.

— О, власне. Про допит ми знаємо лише з її слів…

— Чого б це їй брехати?

— Уявлення не маю. Просто міркую уголос. З біса дивно, як це протокол допиту безслідно розчинився у повітрі. Та й про цих людей нам нічого не відомо. Їх навіть ніхто не пам'ятає. Отож ми маємо лише слова самої пані, ніби вона з чоловіком була тоді на Вестьой.

Я подався до свого кабінету й повернувся з світлинами.

— Ось, дивись, — я простягнув Сюнне єдину світлину, на якій головним об'єктом був не орел. — Це фото, без сумніву, зроблене на Вестьой. Глянь на дату й час. Приблизно тоді, як було вбито Анну.

— А ця гола жінка, що так виклично позує, лежачи, — загадкова пані Вііґ-Сьоренсен?

Я втратив терпіння.

— Так, це вона. Чого ти добиваєшся, Сюнне? Справа розкрита, убивця зізнався. Чого тобі іще?

— Я нічого не добиваюся, — повела плечем Сюнне. — Я пишу подання на перегляд справи і не можу пояснити, куди подівся протокол допиту. Щось тут не тримається купи, Мікаелю. Його немає в матеріалах справи, він не значиться в реєстрі документів. Ти певний, що його ніде немає? Чи могла якимсь чином статися помилка?

Усі матеріали нумеруються і вкладаються до відповідної теки, залежно від типу документа. Усім допитам свідків присвоюється однаковий номер римською цифрою, а ще додатково проставляють нумерацію арабськими цифрами.

— Ніде немає. Я все перевірив. Можу гарантувати, що протоколу в матеріалах справи нема. Можеш не гаяти даремно часу ще раз.

Але Сюнне вже гортала теку з допитами свідків.

— Гм… Маєш радію. Немає принаймні тут. Але…

— Що — але?

— Ось поглянь сам.

Я відставив набік філіжанку з кавою, обійшов круглий стіл і зазирнув їй через плече на список документів. Не побачив нічого цікавого.

— Що… — почав було я, але вона мене урвала.

— Глянь ось тут, — Сюнне схопила іншу теку, що лежала на столі. — Якщо порівняєш зі списком протоколів обшуків, відразу помітиш…

Список обшуків був значно коротший, та не це було найхарактернішою відмінністю. Впадало в око, що складали його різні особи і в різний час, різним почерком і навіть різними ручками. Реєстр протоколів свідчень мав цілком інший вигляд. Усі записи однакові. Зроблені однією рукою. Однією ручкою.

— Хтось переписав його наново.

— Справді.

— Навіщо?

Я стенув плечима.

— Не знаю, Сюнне. Причина може бути яка завгодно. Оригінал випадково порвався або хтось хляпнув на аркуш кавою чи джемом. Хтозна? Направду не вбачаю у цьому нічого серйозного.

— Можливо. Але воно дивно…

Сюнне потягнулася руками поза голову, позіхнула, а тоді з невдоволеним виразом на обличчі глянула на стоси документів.

— Господи, як мені надокучив увесь цей мотлох. Нам бракує місця на такі справи. Буду щаслива, коли нарешті зможу відіслати це сміття назад до поліції.

У кишені завібрував мобільний телефон. На дисплеї висвітився дзвінок від Сонцесяйного. Я підвівся, щоб поговорити з ним у своєму кабінеті.

— Привіт, Карле Петтере! Чого тобі?