— Так. Звичайно, я маю запитання, — процідив він і знову замовк.

— Пане прокуроре! — запитала суддя знову. — Ви маєте запитання до свідка?

— Так. Я хотів би лише… підсумувати, — він раптом коротко реготнув, і від його сміху заворушилося волосся на потилиці. — Послухай-но, Бренне, чи ти маєш хоч якийсь доказ… цієї байки?

— Ясна річ, — відповів я. — Старший інспектор на пенсії Ґюннар Скейє чекає в коридорі. Він готовий під присягою дати свідчення ваших тодішніх діянь. Гадаю, нечисте сумління муляло його багато років.

Ульв Ґарман вибалушив на мене очі, ніби побачив представника якоїсь нової, досі невідомої раси.

— А ще є поліцейський на прізвище Кнутсен. Він підтвердить, що саме ти попросив забрати пачки з документами вестьойської справи з мого кабінету й перевезти до твоєї контори. Аналіз також підтвердить, що реєстр переписували зовсім недавно, хоча навряд чи можливо буде встановити точну дату.

Я випив до дна воду з склянки перед собою.

— Усі незавершені справи Мортена Олешера лежать у твоїй конторі, роками припадають пилюкою, замість лежати в суді. Ти фактично тримав у руках його долю. Маніпулювати ним було зовсім неважко. До того ж, учора ввечері я ще раз провідав Ранді, подружку Мортена Олешера, і показав їй нову світлину. Ти знаєш, яку саме. Оту зі статті, де написано, що ти головний претендент на посаду генерального прокурора. Вона відразу впізнала в тобі незнайомця, який пізньої весни якось навідався до Олешера. Ось поки всі докази на цей момент, але, не сумніваюся, у процесі розслідування виринуть ще й нові. Ти ж знаєш, як воно буває…

Ульв Ґарман одержав своє сповна. Він поволі підвівся зі стільця, під прикипілими до нього поглядами всієї зали почав Гудзик за ґудзиком розстібати чорну прокурорську мантію. Ґудзиків було багато, часу це забрало чимало, але, наскільки я міг бачити, руки йому не тремтіли. Він охайно склав мантію, повісив її на спинку стільця, потім взяв піджак, що лежав зверху на кейсі за стільцем, одягнув його на себе. Ковзнув поглядом по моєму обличчі, та навряд чи мене бачив. Думками, здавалося, був десь ген далеко. Ґарман ще раз провів рукою по волоссі, ніби щоб переконатися, чи охайно зачесаний. А тоді, не дивлячись по боках, повільним виваженим кроком рушив до дверей.

Нарешті фотографи наче зі сну прокинулися. Їм вже байдуже було, що судове засідання ще не закінчилося, і заборона фотографувати діє і надалі. Клацали й зумкотіли фотоапарати. Ульв Ґарман був білий, мов стіна, темно-сині очі почорніли на тлі блідої шкіри, однак під спалахами фотобліців він простував з незворушною міною на обличчі. Не знаю, чи щось таке було в виразі його очей, чи може, всі перебували в закляклості від шоку, але ніхто навіть спроби не зробив його зупинити, ніхто не кинувся за ним услід, коли він вийшов з зали й тихо зачинив за собою двері.

Раз чи двічі серед хаосу, що постав, суддя Єва Ґрангейм намагалася оголосити про закінчення суду, але ніхто на неї не зважав. Я ліктями проклав собі шлях крізь юрбу журналістів, які оглушливо репетували, перебиваючи одні одних, до Рюне й міцно його обійняв. Потім до нас проштовхалася Сюнне з Фінном, вони щось радісно вигукували, плескали мене по плечах.

— Я знала, що так буде, — говорила Сюнне з сльозами на очах. — Я знала, що ти викрутишся, придумаєш щось несусвітне і викрутишся. Я це знала!

Потім настала черга Фінна.

— Я й не сумнівався, що ти впораєшся, Мікаелю.

— А я сумнівався. Зовсім не мав такої впевненості! — мовив я.

Усі засміялися. Але це було правдою.

— Ти бачив його, коли він ішов залою? — тріумфувала Сюнне. — Бачив його очі? Він ніби геть повередився розумом. Мені майже його шкода…

— Мені нітрохи не шкода. Ульв Ґарман посадив мене за ґрати й зганьбив на публічному суді. І готовий був зробити це вдруге. Він зруйнував Аронове життя і намагався зруйнувати моє. Мені ані на крихту його не шкода. Я бажав би, щоб його знеславлення відбувалося при відчинених дверях, з публікою та прямою трансляцією.

Сюнне дивилася на мене з трохи скривленою, дивною усмішкою.

— Іноді ти мене просто лякаєш. Ти мстива людина, Мікаелю Бренне…

— Око за око, зуб за зуб. Мабуть, я надто часто відвідував дім молитви останнім часом.

Потім я давав інтерв'ю. Сюнне організувала чергу й подбала, щоб усі мали свій призначений час.

— Берґстрьом & Бренне, — чув я, як вона казала нетерплячій юрбі журналістів, — Берґстрьом & Бренне, запам'ятайте цю назву!

Я перехопив її погляд і всміхнувся.

Інтерв'ю забрали купу часу, але нарешті і їм настав край. Ми стояли самі у величезному вестибюлі окружного суду. Люди, не знаючи, хто ми такі, квапливо минали нас дорогою до своїх справ або додому. Я вийняв свій мобільний телефон, увімкнув його і з відсутності повідомлень зрозумів, що новина ще не поширилася містом. Прийшло тільки одне-єдине повідомлення, і я механічно відкрив його.

— Ти радий, Мікаелю? — запитала Сюнне.

Я чув, що вона сказала, але не розумів, про що це вона, бо очима вже прочитав коротке послання на дисплеї.

— Петер помер, — промовив я.

Розділ 63

У каплиці було нестерпно душно. І стільки люду, що й яблуку ніде впасти. Я зняв пальто, але для нього не знайшлося місця поряд на лаві, тож довелося покласти собі на коліна. По один бік від мене сидів Фінн, по інший — Сюнне. Я шалено пітнів під сорочкою.

Змовкли звуки самотньої скрипки, і ми заспівали. То був нерівний, трохи кульгавий хор людей, які не звикли співати псалми. Я мимрив стиха, а Фінн високо виводив ледь дрижачим старечим голосом. Я крадькома зиркнув на Сюнне. Вона й зовсім не співала, просто сиділа, схиливши голову. У руках тримала похоронну пам'ятку з поганою світлиною Петера на першій сторінці.

Усе тут було дивним. Вибір музики, псалми, священик, який виголошував некролог, щось на кшталт короткої біографії Петера. Він був талановитим юристом, сказав священик. Добрим мужем і добрим батьком.

Усе це докупи правда, та все ж не мало нічого спільного з людиною, яку я знав. Він був талановитим юристом, але бував і добрим скурвим сином. Сардонічним, зарозумілим, нахабним. Нещадним у суді. Не надто зважав на слабкості інших, зате чудово вживався з власними. Ненавидів самодостатніх людей. Був добрим мужем, коли мав на це час, зате надто багато працював. Добрим батьком теж був тоді, коли мав на це час. Любив випити. Любив добиватися правди, а ще попихкати самокруткою — звичка, яка залишилася з юних років, коли він був трохи екстравертом. Іноді йому подобалося курити дорогі сигари. Любив гарних секретарок. Був дуже дотепний, та, на жаль, тільки в глузуваннях. Був добрим другом, коли не зраджував дружби.

Священик все говорив і говорив. Не так мали б ми пом'янути Петера, як на мене. Унн, напевно, прибита горем. Треба було комусь іншому доручити організацію похорону, можливо, родині Петера. Він ніколи не милував власної родини, окрім хіба брата, який помер молодим. Я бачив голову Унн у першому ряду, де вона сиділа з іншими двома братами Петера та їхніми дружинами й, здавалось, навіть не ворушилася.

Церемонія затягувалася, ставала поступово для мене дедалі іррелевантнішою та абсурднішою. Я шукав порятунку в роздратуванні на священика, на літургію, на псалми, однак, коли повернувся до Фінна пошепотітися про це, побачив сльози в його очах й уста, що ворушилися у тихій молитві.

Мені не хотілося плакати. Я зібрав усю силу в кулак, щоб не плакати. Скоро все мало скінчитися. Залишився ще останній псалом, ще трохи скрипкової музики, а тоді труну поволі опустили вниз, під підлогу. «Який абсурд, — думав я. — Бліда подобизна справдишнього прощання. Чого вже тепер сумувати. Петер помер чотири дні тому, він уже давно не з нами. Усе це лише театральна вистава.»

Я відчув, як здригалася від плачу Сюнне. Хтось голосно, непогамовно схлипував, але я не бачив, хто саме. У мені всередині засіла тверда грудка, вона розросталася, давила на діафрагму, на груди, на очі. Я намарно намагався її проковтнути.