Я вже опустив руки й збирався додому, коли задзвонив телефон. Трохи повагавшись, зняв слухавку.

— Бренне слухає.

— Привіт, Мікаелю, це — Фінн. Ти розмовляв з Петером? Він тобі телефонував? — запитав він, за звичкою, без передмов.

— Петер? Телефонував?… Ні. Ми, власне…

Фінн стиха вилаявся. Це так було на нього не схоже, що я аж онімів.

— Йому погано. Йому насправді дуже погано. І я знаю, що він хотів би з тобою побачитися. Казав, що зателефонує тобі, але, мабуть, мужність підвела. Або ж сили…

— Сили? Наскільки все погано, Фінне?

— Достатньо… Поговори з ним, Мікаелю. Байдуже, яким скривдженим, злим чи ще яким ти почуваєшся.

— Не знаю…

— Роби, як хочеш. Але ти гірко каятимешся, якщо не послухаєш мене…

Двері відчинила Унн. Якусь мить вона стояла, вражено дивлячись на мене, ніби моя поява була настільки несподіваною, що важко піддавалася її розумінню.

— Привіт, Унн! Сподіваюсь, я не завадив?

— Мікаелю! — радо вигукнула вона, широко відчиняючи двері. — Ні, не завадив. Навпаки!

Вона затягнула мене до помешкання, обвила мою шию руками й так завмерла надовго. Вона була дружиною Петера майже стільки ж часу, скільки я знав самого Петера.

— Як він? — запитав я, знімаючи пальто.

— Не дуже добре…

— Але гостей приймає?

— О так, звичайно.

Я судомно ковтнув.

— Може, не треба було приходити? А якщо він не бажає мене бачити?

Унн поволі похитала головою.

— Треба, треба було прийти, Мікаелю. Це… — вона урвала себе на півслові. — Господи, ви ж дорослі чоловіки, не хлопчиська, хоч іноді так поводитесь. Самі про це поговорите.

Я видушив з себе усмішку.

— Чи ти думаєш, що кажеш, Унн? Ми чоловіки, правильно. Ми можемо розмовляти про футбол і духові оркестри, але не про такі делікатні речі, як дружба й почуття…

— Та ясно… — сухо кинула Унн. — Ви так любите оркестрову музику обидва! Заходь до вітальні, сідай, а я скажу, що ти прийшов. Петер трохи відпочиває.

Я гадав, що готовий до всього, але помилявся. Мабуть, неможливо підготуватися до того, що людина, яку ти добре знаєш, яку любиш, яка була невід'ємною часткою доброго кавалка твого життя, зникає, тане на очах. Бо саме про це я подумав, побачивши Петера — він уже майже покинув цей світ.

І справа не в одязі, який теліпався на ньому. І не в тому, що шия стирчала над коміром сорочки крихкою стебелинкою, а білі, вузькі долоні, здавалося, належали дитині, а не дорослому чоловікові. Ні, річ не в тому. А у виразі його очей. Далина в них, зовсім невластива йому м'якість у погляді, якась надривна, напускна бадьорість.

— Я радий тобі, Мікаелю. Якби ти сам не прийшов, довелось би мені телефонувати.

— Ти, справді, хотів телефонувати? — нарешті здобувся я на голос.

— Так… Часи, коли дбаєш насамперед про престиж і гордість, давно минули. Звісно, я б зателефонував. Мені бракувало тебе…

Горло мені стиснуло, я не відразу зміг заговорити.

— Як твої справи?

— Помираю, — відповів Петер. — Поживу ще кілька тижнів, а може, кілька місяців. Важко змусити лікарів точніше визначити час. Вони ще гірші за юристів, з усіма своїми застереженнями, що з одного, що з іншого боку. Можливо, вони й, справді, самі не знають. У кожному разі я маю щонайбільше кілька місяців у запасі, — Петер провів рукою по блискучій лисині. — То, може, й добре. Усе це лікування дуже виснажливе.

— Трапляються дива…

— Ні, Мікаелю! Дива не трапляються. Я вже відплакав і відбоявся. Минув той час, коли проклинав усе на світі: і Бога, і диявола, несправедливість світу. Але ми, адвокати, найліпше з-поміж усіх людей знаємо, що справедливість існує лише в людських умах. Природа не знає справедливості. І я змирився з дійсністю. Я не хочу… як там у тому вірші, Мікаелю?

— Якому вірші?

— Ти його мене якось навчив. Ділан Томас, так звали поета?

— Do not go gentle into that good night, — тихо продекламував я. — Old age should burn and rage at close of day, Rage, rage against the dying of the light.[3]

— Так, це той вірш. Мені він завжди подобався. Для мене він означав непримирення з долею, боротьбу до останнього подиху, на противагу християнській покірності, якої я ніколи не визнавав. Та потім настає мить, коли треба глянути правді в вічі. Я не хочу змарнувати своїх останніх днів у наріканнях і даремній люті супроти неминучого. Хочу сповна використати відведений мені час, побути з людьми, яких люблю, набалакатися з Унн і дітьми… і добрими друзями. Сказати їм щось важливе чи просто побути разом. Добре, що ти прийшов…

Досі я ще не зовсім усвідомлював усього. Не до кінця. Але Петерові слова, тверді й ясні, мов алмази, неможливо було витлумачити помилково, неможливо пропустити повз вуха, і, як я не намагався, не зумів стримати сліз.

— Я прийшов Не задля того, щоб ти мене втішав, — мовив я згодом. — Мало б бути навпаки.

— Може, й ні… Мені розрада не потрібна. Мені потрібна мужність. Смерть — паршива штука.

— Не знаю, чи маю достатньо мужності, щоб поділитися.

— Маєш! Ти наймужніша людина з-поміж небагатьох, кого знаю.

Я приголомшено глянув на Петера.

— Яка там у мене мужність!

— Я знаю, що кажу. Ти ніколи не здаєшся. Які б похмурі перспективи не вимальовувалися перед тобою, якими б поганими не були шанси чи безнадійною ситуація, ти ніколи не опускаєш рук. Просто сунеш напролом…

— Дехто назвав би це дурістю…

Його сміх, чистий і щирий, приніс полегкість в мою душу.

— І це теж правда, Мікаелю. І це теж!

Потім ми розмовляли про звичні речі. Про адвокатуру загалом, про колег, про справи виграні і справи програні. На нас війнуло ностальгією, згадували студентські часи, давноминулі дні, друзів, які розгубилися світом, і друзів, які відійшли. Унн принесла нам чаю. Ми трохи покепкували з себе, мовляв, ще кілька років тому сиділи б, попиваючи пиво або віскі.

— Ага, — сміялася Унн. — Мікаель ночував би в кімнаті для гостей, а вранці ніхто б не міг вас добудитися, і довелось би мені телефонувати в контору, просити терміново скасовувати всі призначені зустрічі й вислуховувати чортихання секретарок. Ех, старі, добрі часи!

— Еге ж, — зітхнув Петер. — Гарні то були дні. Ось тільки ми були надто заклопотані, щоб збагнути це вчасно.

Раптом я побачив, як Петер стомився, шкіра посіріла, глибока складка навколо, губ свідчила про приступ болю. Я підвівся, сказав, що мені треба вже йти.

— Ми не поговорили про тебе, Мікаелю. Як даєш собі раду? Які прогнози в твоїй справі?

— Усе гаразд, — бадьоро відповів я. — Усе під контролем. Я ще навідаюся до тебе, Петере. Відпочивай…

— Якщо, справді, маєш намір іще прийти, то не затягуй з відвідинами, — сказала Унн, коли я вже стояв, прощаючись, на сходах.

Я помітив, як волого блищать її очі.

— Невже так швидко?

— Він тане на очах, Мікаелю. І що б він тобі не казав, він боїться… і потребує тебе. Приходь якнайшвидше, будь ласка. Нині був гарний вечір.

Споночіло. Вуличні ліхтарі світилися у тумані, ніби оторочені таємничими ореолами. На дорозі жодного авта, окрім мого. Колеса шаруділи по мокрому асфальту. Котячі очі-світлячки вигулькували з туману обіч шосе мерехтливою гірляндою, і миттю згасали, ховаючись. Раптом на мене зійшло дивне відчуття, ніби я завмер, ніби не я рухаюся, а все навколо мене, і моє авто — єдина непорушна точка в світі, який безупинно перемінюється. Моя матір, мій батько, а тепер і Петер, усе й уся пролітали повз мене з шаленою швидкістю, швидше й швидше, щоб потім згаснути, наче іскри, у темряві.

Розділ 45

Обличчя чоловіка, який відчинив двері, на коротку мить нагадало мені Петера: майже такі схудлі й запалі щоки, обтягнений шкірою череп. Але то були не сліди хвороби, лишень прожитого життя, не було м'якості в його рисах, хіба примітивна брутальність, властива багатьом алкоголікам.