— Слухаю вас? Чого вам треба? — запитав він низьким, хрипким голосом. З рота йому тхнуло сигаретами й зіпсутими зубами.

— Ви Томас Єгер? Моє ім'я Мікаель Бренне, адвокатська контора Берґстрьом. Я тут за дорученням вашої дружини Маґди Єґер.

— Моєї дружини? — він голосно реготнув. — Моєї дружини Маґди? Що ж, заходьте!

Помешкання було тісне й темне. Томас Єґер запросив мене сісти на канапу. Собі підтягнув стільця, осідлав його, опершись на спинку. Він, хоч і був худий, руки мав міцні й жилаві, з м'язами, наче скрученими канатами. Шевелюра з глибокими залисинами, чорне волосся зачесане назад. За словами Маґди, колись він був вродливим чоловіком з розбишацьким вогником в очах і ласим до жінок.

— Ну? — запитав він. — То як їй ведеться?

— Маґді? Добре ведеться…

— Завела собі нового мужа?

— Наскільки я знаю, ні. Не думаю…

— Шкода. Маґда була розкішною жінкою, коли навчилась розпружуватися. На початку ніяковіла, але вчилася швидко, — він криво усміхнувся, вишкіривши коричневі, попсуті зуби. — Шкода, що нікому не випало скуштувати її принад…

Я стримав дрож, руки свербіли.

— Ви все ще одружені.

— Еге ж, — знову зашкірився він. — Може б то навідатися до неї, користуючись своїм правом?

— Ви одружені номінально, не — де-факто. Я маю з собою папери на розлучення.

— І що? — він вичікувально глянув на мене.

— Ідеться про поділ майна. На практиці Маґда володіє пансіонатом з усім устаткуванням, вона сама керувала бізнесом понад двадцять років. За її словами, такою була усна домовленість між вами. Ви сказали, що вона може залишити собі все дрантя, — я трохи повагався. — Якщо ви не погоджуєтеся на таку домовленість, я готовий відстоювати права Маґди в суді. Вона півжиття витратила, щоб поставити свою господарку на ноги. Коли ви її покинули, бізнес був на межі банкрутства.

Ніщо в очах не зраджувало його думок.

— То бізнес процвітає, як я здогадуюсь?

— Виживає. Заклад дає достойний прибуток, але золотою жилою не став. Можете самі подивитися. Я взяв копії рахунків за останні п'ять років. Ось тут проект угоди про розподіл майна, а також заява на передачу акцій у власність вашої дружини.

Я простягнув Томасові пачку документів. Він взяв їх до рук, погортав навмання.

— Усе тіп-топ, одним словом. Мені треба лишень підписати, і жодної крони взамін… Хіба мені нічого не належиться?

— Наскільки я розумію, нічого.

— Чому вона сама не приїхала поговорити зі мною, а прислала дідьчого адвоката?

Я пересмикнув плечима.

— Я був на Вестьой у зв'язку з іншою справою, там і познайомився з Маґдою. Я сам запропонував їй свої адвокатські послуги.

— О, і яка ж то інша справа?

— Мабуть, пригадуєте Анну та Сірі? Я проводив деякі розслідування з наміром ініціювати перегляд справи про засудження Арона.

— Щось знайшли?

— Побачимо. Я ще не закінчив…

Його темні очі уважно вивчали мене.

— Мені подобається Маґда, — мовив він. — Завжди подобалася. На противагу мені ця жінка — кремінь! Я ж заприсягся, що більше ніколи, доки живу, ноги моєї на Вестьой не буде. Маєте ручку?

Я простягнув йому дешеву кулькову писачку. Томас погортав ще раз папери й швидко нашкрябав нерозбірливий підпис під звітами та угодами.

— Спасибі. — подякував я, підводячись.

— Переказуйте вітання й побажайте їй від мене щастя…

Уже за порогом я обернувся.

— Коли точно ви покинули Вестьой, пане Єґер?

Якусь мить він дивився на мене з застиглим виразом обличчя.

— Не пам'ятаю, — тільки й відповів він.

Повернувшись до контори, я зателефонував Маґді.

— Він відразу підписав усі документи. Папери вишлю тобі завтра.

— Томас підписав? Це правда? І свої акції віддав?

— Так. Якусь мить він, видно, вагався, чи не поторгуватися, а тоді раптом усе підписав одним махом.

— Фантастика!

— Він, здається, дуже п'є. Мене здивувало, що навіть не спробував тиснути на мене, щоб одержати зиск з оборудки, — я на хвильку замовк. — Через скільки часу після убивств він поїхав з острова, Маґдо?

У слухавці стало тихо. Надовго.

— Забудь, Мікаелю. Томас не міг бути причетним до загибелі Анни та Сірі. Абсолютно абсурдна думка. Навіть не думай! Він таким не був, він був зовсім не таким…

— Гаразд, не переймайся. Я лише запитав. Ти його знаєш ліпше.

— Так, я його знаю ліпше. Томас не вбивця, це я можу тобі гарантувати. Він нікчемна людина, але без зла в душі.

— Прийнято… І все ж скажи, коли він тебе покинув. Скільки часу минуло від убивств.

— Два місяці. Але це випадковий збіг…

Коли Сюнне повернулася того пообіддя з суду, я сидів у її кабінеті, виклавши ноги на письмовий стіл і замислено гризучи кулькову ручку. Вона подивилася на мене, здивовано звівши вгору брову.

— Ти захопив контору? Я знову понижена до помічника?

— Я вже з розуму сходив у тій своїй тісній комірці. Та й тебе не було на місці. Зрештою, сідай, почувайся, як удома. Ти мені не заважаєш…

— О, дякую, любий Мікаелю Бренне!

Сюнне з розгону впала в одне з клієнтських крісел і скинула з себе черевички. Я розповів їй про свій візит до Томаса Єґера і про розмову з Маґдою.

— Отже, він виїхав з острова майже відразу після вбивств, так?

— Угу. І блискавично підписав усі папери, тільки-но почув, що я розслідую ту давню справу.

— Що ж, це трохи дивно, але нічого не доводить.

— Ні. Але потім я зателефонував Сонцесяйному й умовив його швиденько щось нарити мені на Томаса Єґера.

— І?..

— Він сидів. Відсидів довгий термін, вийшов на волю кілька років тому. Угадай, за що його засудили!

— Та вже кажи!

— Напад із завданням важких тілесних ушкоджень. Дуже жорстокий напад з дуже важкими ушкодженнями… Ледь не до смерті побив жінку, перш ніж її зґвалтувати.

— Нівроку!.. — Сюнне наморщила чоло. — І ніхто в поліції не пов'язав обидва випадки?

— Ні. А чого було пов'язувати? Він жив тут, коли напав на жінку, а не на Вестьой. Та й вбивства на той час давно вже були розкриті, а вбивця сидів у в'язниці.

Ми переглянулися.

— Нівроку… — тихо повторила Сюнне.

Розділ 46

— Алло?

— Алло! Це Бренне?

— Так, я Мікаель Бренне.

— Це — Пер, — ким би не був той Пер, він верещав у телефон, як навіжений. Я відставив слухавку на міліметр від вуха.

— Пер? Який Пер?

— Пер з Вестьой. З крамниці, — тепер чоловік повільно й виразно вимовляв кожне слово, ніби розмовляв з недоумкуватим. Мабуть, я таким і був, бо якийсь час ніяк не міг допетрати, хто ж це.

— Алло! Ти ще там? Пригадуєш мене?

І я таки пригадав, нарешті. Літній чоловік у зеленому комбінезоні. Власник крамниці.

— Звичайно я вас пригадую.

— Я чув, ти шукаєш інформацію про двох туристів, які літували тут, коли Арон убив дівчат.

— Шукаю… Маґда телефонувала, сказала мені, що…

— Та все було не так!

— Що не так? Вони не були туристами? Але Маґда казала, що всі в крамниці…

У слухавці виразно почулося зневажливе хмикання.

— Усі в крамниці? Та то збіговисько дурних гусок, старих баб, які пам'яті вже не мають.

— Чому ж ви їм не перечили?

— Я був хворий…

Я випростався у кріслі, притиснув вухом слухавку й потягнувся за ручкою.

— Ага, сподіваюся, нічого страшного?

— Та живий, як бачиш. А тепер слухай, як усе було насправді. Ті двоє, що тоді жили в наметі, не були туристами. Вони проводили на острові кілька осінніх тижнів щороку, бо її чоловік був орнітологом. Він працював в університеті, вів рахунок та реєстрував чисельність морських орлів. Науковцем він був, а не туристом.

— Це точно? Не помиляєтесь?

Знову пирхання у слухавці.

— Звісно, не помиляюсь. Я добре їх знав. Я відвозив їх своїм човном на північний бік острова і двічі на тиждень доставляв їм провіант.

— Річ у тім, що я обдзвонив усіх у нашому краї людей на прізвище Сьоренсен. Ні серед них, ані серед членів їхніх родин не виявилося жодного орнітолога.