— Бо прізвище їхнє не Сьоренсен…

— Як? Маґда сказала…

— … а Вііґ-Сьоренсен. Я ж казав — дурні гуски. Усе не так пам'ятають. Гаральд та Інґер Вііґ-Сьоренсен. Порядні люди…

— Чудово. Продиктуйте по літерах…

Пер продиктував.

— Дякую, дуже дякую, Пере. Сподіваюся, вони є в телефонному каталозі. Якщо ж ні, то, може, в університеті скажуть, де їх шукати.

— Я можу дати їхній старий номер телефону. Хтозна, чи вони його міняли…

Номера вони не міняли. Інґер Вііґ-Сьоренсен мала приємний, добре поставлений голос. Я вже хотів було засипати її запитаннями, але останньої миті стримався і попросив натомість дозволу зустрітися особисто.

— А що вас цікавить? — трохи здивувалася жінка.

— Одна давня справа, яка стосується острова Вестьой. Мені розповідали, що ви з чоловіком часто там бували.

— Так, це правда.

— Чудово. Мені хотілось би перевірити деяку інформацію. Гадаю, ви зможете допомогти.

Жінка вагалася хіба секунду.

— Звичайно. Вам пасує сьогодні надвечір? Скажімо, о шостій?

Інґер Вііґ-Сьоренсен мешкала високо на схилі гори з краєвидом на місто й фьорд. Я вирушив до неї просто з контори, дряпався угору крутосхилом вузькою стежиною поміж рядами маленьких дерев'яних будиночків, які тулилися одні до одних. За якийсь час мені закололо в грудях, звело судомою литки, але я не зважав — приємно було відчути фізичне навантаження. Стара дерев'яна забудова закінчилася, та я дерся вище, доки не дістався туди, куди треба. А тоді став віддихатися, милуючись панорамою міста внизу.

Я очікував побачити перли на шиї, хімічно завиті кучері, каву, подану в крихких порцелянових філіжанках. Натомість мене пригощала дивовижним травним чаєм у керамічних горнятках маленька жіночка в потертих джинсах. Вона мала білосніжно-сиве, коротко стрижене волосся, засмагле, зморшкувате личко.

— Добре для травлення, — мовила вона, подаючи чай.

— А чоловік ваш удома?

— Ой, лишенько… я думала, ви знаєте. Він помер.

— Співчуваю…

Вона лиш махнула рукою.

— Вже одинадцять років минуло. Я навчилася жити сама. То ви з Гаральдом хотіли побалакати?

— Не конче саме з ним. Ви ж бували на Вестьой обоє?

— Ваша правда. Тиждень або два восени багато років поспіль.

— Спостерігали за птахами?

— Морськими орлами. Ви щось знаєте про морських орлів, пане Бренне?

— Та ні, власне кажучи.

— Дивовижні птахи. У 60-х роках їм загрожувало вимирання. Вони дуже вразливі до забруднення навколишнього середовища, та й полювання на них завдало значної шкоди. Але 1968 року орлів взяли під охорону, і тепер ми маємо цілком життєздатну популяцію уздовж всього узбережжя, від Фінмарку до Вест-Аґдера. Мій чоловік мандрував узбережжям, обліковуючи орлів.

— Приємно, коли деякі історії мають щасливий кінець. Бо ж тільки й чутно про загрозу зникнення видів тварин чи птахів.

— Ваша правда, але не варто думати, ніби морські орли вже в безпеці. Он планується спорудження вітряків уздовж узбережжя, а це катастрофа. Орли гинуть у лопатнях вітряків, — очі жінки виблискували, вона досі була надзвичайно жвавою і заангажованою дамою. — Та годі про це. Мушу визнати, ваш дзвінок мене заінтригував. Чим, на вашу думку, я можу допомогти?

— Двадцять п'ять років тому на Вестьой було скоєно два вбивства.

— Добре пригадую, — кивнула жінка. — Анна і… Сірі, так їх, здається, звали. Двоє юних дівчаток.

— Так, і моє запитання просте: чи були ви з чоловіком на Вестьой у той час?

Інґер пильно глянула на мене.

— А навіщо ви про це питаєте, пане Бренне?

— Арон Сьорвік, якого засудили за ці вбивства, є тепер моїм клієнтом. Я повинен з'ясувати, чи є підстави для перегляду справи.

— Зрозуміло…

— То ви були тоді на острові?

— Були, але жили цілком ізольовано, на північному мисі. А про те, що сталося, довідалися аж за кілька днів. То було… та ви й самі можете собі уявити. Все поселення вирувало…

Я аж судомно ковтнув. Вони там були. Вони реально існували. То не був маневр Франка задля відведення від себе підозри.

— Так, я собі уявляю…

— Але я не зовсім розумію. Якщо ви працюєте над цією справою, то мали б знати про наше там перебування.

— Чому? Що ви маєте на увазі?

— Ну, мали б одержати доступ до поліційних документів. Хіба ні? А, отже, мали б знати, що ми там були.

Не дурна жіночка, ця Інґер Вііґ-Сьоренсен!

— Тобто, хочете сказати, що вас допитувала поліція?

— Звісно! Як же інакше!

— Я не знайшов протоколів ваших допитів у матеріалах справи.

— Хіба документи такої ваги можуть просто так зникнути?

— Як правило, не можуть. Не знаю, що там з ними сталося, бо ж справа дуже давня, — я підвівся, гуло все тіло, пройшовся кілька кроків туди й сюди. — Я розраховую на те, що ви зможете пригадати свої свідчення. Розумію, коїлося те дуже давно, але я був би радий, якби ви хоч спробували пригадати.

Вигляд з вікна був просто фантастичний — усе місто, як на долоні.

— Що ж, — невпевнено мовила жінка. — Я спробую. Наші свідчення були скупі. Ми ж нічого не знали. Не знали причетних осіб, нічого не бачили й не чули, бо таборували далеко від житла. Звісно, ми могли тільки навзаєм довести алібі одне одного, але, гадаю, поліція розуміла, що подружжя дослідників не надто добрі кандидати на вбивць. Насправді нічого суттєвого ми розповісти не могли.

Важко сказати, чи був я розчарований. Я наперед знав, що навряд чи світить мені удача, і був до цього готовий. Йшлося більше про те, щоб використати кожний шанс, перевернути кожний камінець, навіть щонайменший, і потім з чистим сумлінням повідомити Аронові про неможливість перегляду справи. Єдиний момент, який пробудив у мені інстинкт мисливця, був нез'ясовний факт зникнення протоколу допиту свідків, але скоріш за все це не мало значення.

Я поставив ще кілька навідних запитань, намагався розкрутити Інґер на подробиці, спонукати її згадати якісь дрібниці, які вони могли бачити, але не надати їм ваги, однак марно. Ще й не питаючи, вже знав, що це — глухий кут. Я допив гіркуватий чай, востаннє глянув на розкішний краєвид з вікна й подякував за гостинність.

Уже майже зійшов до кварталу дерев'яних будиночків, подумки плануючи подальше розслідування, міркуючи, яким боком могли б бути причетними до справи Томас Єґер, Франк і, можливо, подружжя Віснер, як задзвонив мобільний телефон.

— Це пані Вііґ-Сьоренсен. Мені спало на думку… Мабуть, це неважливо, але…

— Я вас слухаю?

— Були ще світлини.

— Світлини?

— Так, поліція забрала кілька світлин.

Удруге опинившись у її передпокої, я ледве переводив подих, а піт цабенів з мене ручаями.

— Які світлини?

— Ходімо зі мною до кабінету, до Гаральдового кабінету…

То була доволі простора кімната. Усі стіни заставлені книжковими полицями з книгами, журналами, теками документів, скриньками та пачками. На єдиному вільному клаптику стіни висів величезний кольоровий постер з зображенням морського орла. Фотограф зазнимкував його, вочевидь, тієї миті, як він кидався на свою здобич. То була дуже виразна світлина: гачкуваті кігті, білий хвіст, брунатні пір'їни розпростертих крил, бурштинові очі.

— Який портрет! — не стримав я захоплення.

— Його величність Haliaeetus Albicilla, — гордо промовила господиня. — Довжина тіла — один метр. Два з половиною метри розмах крил. Найбільший хижий птах Північної Європи.

Розповідаючи, жінка підтягнула маленький табурет, стала на нього, щоб дотягнутися до найвищої полиці.

— Ось візьміть, — вона подала мені кілька маленьких, сірих скриньок. — Поставте їх на стіл, будь ласка.

На кожній скриньці значився 1984 рік і ще якийсь код римськими цифрами. З іншої полиці Інґер досягла теку, позначену тим самим роком.

— Ми, як розумієте, реєстрували й фотографували птахів. Світлини слугували неоціненним допоміжним матеріалом у вивченні поширення орлів на нові ареали. Гаральд вивчав їхні постійні місця гніздувань і таке інше. Але треба було систематизувати фототеку, щоб знати, де й коли ми їх знімали. Коли сталися убивства?