— Але що з…?

— Вона все зіпсувала. Вона заражала всіх нечестивістю. Вона була, мов чума, мов зараза.

— Анна Вестьой?

— Так, Анна Вестьой! — він майже виплюнув її ім'я. — Я довго до неї придивлявся. Спостерігав, як вона росте, змінюється і дозріває, як хлопці в'ються довкола неї, приглядався до її зухвалої мармизи, до всезнаючої усмішки, до очей, старших за неї справжню.

— Вона ж просто була звичайним дівчиськом, — втрутився я. — Може, занадто розкутим, але ж…

Саломонсен рішуче похитав головою, урвав мене на півслові:

— Ні! Не просто дівчиськом. Невдовзі до мене зачастили хлопці. Дехто з них плакав, інші боялися за свої душі. Анна Вестьой мучила їх, зваблювала, спокушала до гріха. Не минала нікого. Навіть Арон, невинне дитя, упав в нестяму та страх через неї. Я ніколи б не повірив, що дівча може потрапити… може так цілковито потрапити в лабети диявола.

У залі було холодно, так холодно, що пара з уст білою хмаринкою зависала в повітрі, однак обличчя Крістіана Саломонсена лисніло від поту. Позаду нього я помітив тінь, хтось стояв на ґанку, за вхідними дверима, й слухав.

— І що ви зробили? — запитав я, сам дивуючись, яким спокійним був мій голос.

— Попросив її прийти сюди. Хотів поговорити з нею, помолитися разом з нею. Я сподівався з Божою поміччю звільнити її душу від зла. Ми сиділи в цій залі, я впав перед нею на коліна, молив її. Молив, щоб вона прийняла Божу милість і Боже світло, та вона лиш посміялася з мене й запитала, чому я так боюся творіння Божого.

— Боїтеся творіння?

— Так. Вона сиділа на лаві переді мною, зняла пальто, охайно склала його й поклала поряд. Вона відхилилася назад, задерла поділ сукенки й запитала, чи цього я боюся. Під сукенкою нічого на собі не мала, була зовсім… і тоді я вже знав…

— Що ви знали?

— Що вона пропаща.

— І ви її убили?

Він безпорадно глянув на мене.

— Що іще я міг зробити?

Від такої відповіді я на мить онімів.

— Ви її вбили тут?

— Ні, вона втекла. Але я швидше бігаю, я наздогнав її унизу, біля моря. А потім помолився за її душу. Відтоді щодня молюся за неї. Що Божої днини.

— Ви хотіли порятувати інших. Але занапастили Аронове життя.

— Знаю, — озвався він за якийсь час. — Я ніколи не мав такого наміру. Я не хотів цього…

— Але зробили. За його душу теж молилися? Чи тільки за власну? Те, що ви вчинили супроти Арона, ніколи не зможете виправити.

Саломонсен трохи повагався і раптом глянув мені просто в вічі.

— Зможу!

Мені руки опустилися. Я відчув слабкість і млість, враз захотілося якнайшвидше закінчити цю розмову.

— А що з Сірі? Чому ще й вона мусила померти? Вона ж не була…

— Сірі? Мила, маленька Сірі? — його сміх, короткий і гострий, несподівано різонув вухо. — Ха! Вона аж ніяк не була втіленням невинності, яку вдавала. Арон, запитайте Арона… вона зваблювала його бісиками в очах, тілом, усім своїм єством. Я вбив її заради нього, щоб врятувати душу Арона, доки він не погрузнув у гріху… і він теж…

Далі ми сиділи якийсь час мовчки. Я вимкнув портативний диктофон, що лежав обіч мене на лаві, тихо зумкотів і блимав зеленою лампочкою, поклав до кишені. Тінь з-під дверей зали зникла. Я відчув, як скаменіла спина й плечі. У лівій скроні застугонів біль. Я підвівся.

— Ходімо, Саломонсене, — мовив я. — Мені треба вийти на свіже повітря.

За порогом чекав Франк Ланде.

Розділ 50

Я був здивований сонячному сяйву надворі. Повсть хмар усе ще важко нависала над островом, та ген-далеко на західному прузі неба, над морем, виднілася чиста блакить, з якої прозирало низьке сонце. Червонувате, майже оранжеве сяєво давало відчуття тепла, але то була сама лиш ілюзія. Надвечірнє повітря дихало прохолодою, пахло водоростями та солоною водою.

Франк стояв спиною до нас, пихкав сигаретою. Крістіан Саломонсен заціпенів, побачивши його.

— Франку! — окликнув я його. — Я бачив твою тінь, здогадався, що то ти. Ти спізнився.

Той тільки знизав плечима.

— Чув нашу розмову? — запитав я, і Франк кивнув.

— Так. Боявся вам завадити, боявся, що Саломонсен замовкне і нічого вже більше не скаже, тому сховався на ґанку. Та найголовніше я почув.

— Добре. Я, про всяк випадок, записав зізнання на диктофон.

За весь час розмови Франк жодного разу не глянув на Крістіана Саломонсена. Ніби його й не було тут. Ефект виявився дивовижним. Саломонсен став неспокійним, рвучко ходив туди й сюди, майже бігцем. Нарешті Франк подивився на нього безбарвними, мов камінь, порожніми очима.

— Ти арештований, — мовив він. — Ти арештований за два вбивства.

Я розтулив рота щось сказати, але Саломонсен мене випередив.

— Франку, мені шкода… Я каюся за те…

— Помовч! — гаркнув Франк. — Просто помовч!

Але Саломонсен не замовк. Може, не завважив застережних сигналів або ж вирішив їх ігнорувати. Він на два кроки підійшов до Франка, похитав головою.

— Ти кохав її, правда? Я знаю, що кохав, Франку! Та з того кохання не було б нічого доброго. Вона б і тебе знищила, потягнула за собою у багно, у якому сама погрузла. Я повинен тобі сказати…

Докінчити речення він не встиг, бо кулак Франка з розмаху гупнув його в груди. Від удару Саломонсен аж на навшпиньки зіпнувся і ледь не впав.

— Заткнися! Ще одне слово, і я уб'ю тебе! — рикнув Франк.

Не знаю, що відбувалося тієї миті в голові Саломонсена. Може, злякався. Може, Франк вивільнив його довго стримувану, приховану лють. Можливо, він перейшов ту межу, коли людині вже байдуже, що буде з нею далі. Але він ударив Франка Ланде. То був дуже незграбний свінг, та й сили йому забракло, але удар був цілковито неочікуваним і поцілив прямісінько в кінчик підборіддя. Франк втратив рівновагу, поточився на два кроки й гепнув на зад. Вигляд він мав розгублений.

Крістіан Саломонсен притьмом розвернувся і кинувся навтьоки.

Франк підвівся на ноги, грубо вилаявся і рвонув за ним, не дивлячись під ноги. Він не випускав з поля зору постать, що вже сягнистими стрибками спускалася стежкою до скель, тож не помітив металевого, забитого в камінь троса, яким кріпилася будівля. Франк перечепився, упав, мов підстрелений, покотився з криком долі, тримаючись за коліно.

— Франку! — гукнув я, — схилившись над ним. — Усе гаразд?

Франк пополотнів від болю, однак, зціпивши зуби, таки став на ноги.

— Не треба… чуєш мене, Франку. Надто пізно… не треба, — умовляв я його, але він не слухав, віджбурнув мене вбік, ніби надокучливе дитя, і кинувся наздоганяти Саломонсена. Я закляв і теж побіг за ним.

За сотню метрів попереду біг Саломонсен. Він провів тут майже все своє життя, щодня, незалежно від погоди, ходив на довгі проходи островом, тож був у добрій формі, стежку знав, як свої п'ять пальців, звик долати пересічену місцевість. З цієї відстані він аж ніяк не скидався на старця. Легко перелітав купини, стрибав з каменя на камінь, мов юнак. Невдовзі він досяг краю скелястого плато, зупинився на мить. Море все ще штормило. Я бачив його силует на тлі прибою, який білою стіною здіймався за його спиною, щоразу як хвиля вдаряла в скелю. Потім він звернув на північ і далі помчав стежкою.

Далеко за Саломонсеном шкутильгав Франк. Я помітив, як він іноді дуже сповільнював біг, майже зупинявся, хапаючись за коліно. Йому, вочевидь, боліло, він рухався дивним підскоком, ледь підтягуючи одну ступню. Та навіть зі спини я бачив, яка несамовита лють переповнювала його, і знав — він не зупиниться, доки хтось його не зупинить. Я поспішав, як міг, нерівною стежкою, та відстань між нами майже не скорочувалася. Час до часу гукав Франка, однак той не сповільнював бігу, навіть голови не повертав. Може, не чув за гуркотом прибою.

Я досяг скель і теж звернув. Каміняччя, спускаючись до самої води, лежало переді мною чудернацькими пластівцями, ніби поваляне доміно. Тут, на пласких, продовгуватих брилах, бігти було вже легше. Праворуч від стежки, з боку суходолу, здіймалася невелика, але урвиста скеля.