Трагедія у тому, подумалось мені, що Крістіан Саломонсен, справді, не бачив іншого виходу, окрім убивства.

Коли запис закінчився, Маґда, бліда й приголомшена, запитала:

— Де тепер Саломонсен?

— Його забрало море, — відповів я, не вдаючись у подробиці.

Франк не зронив ні слова.

Трохи згодом Маґда подалася униз, до роботи. Франк міг би піти додому, але не пішов. Він мовчки сидів, дивлячись на вогонь у грубі. Лише раз підвів голову й заговорив, не дивлячись на мене.

— Вона була не такою, як кажуть, — озвався він. — Вона не була повією, не була дурним, аморальним дівчиськом…

Не важко здогадатися, що мова про Анну.

— Мені її бракує. Іноді я йду до скель і кладу там квіти. Не хочу її забувати. Вона була… насправді вона була чудовою, сильною духом дівчиною. Бунтаркою, яка робить, що хоче, нехтуючи правилами суспільної поведінки, чи, іншими словами, нехтуючи закостенілими, фарисейськими нормами моралі. Вона була вільною душею, це й позбавило її життя.

— Я знаю, — мовив я. Не тому, що це конче мало бути правдою, просто Франк потребував почути саме ці слова.

Маґда повернулася, пішла до маленької кухоньки зготувати щось на вечерю. За якийсь час підвівся Франк, поспішив їй на допомогу. Я бачив їх обох через відчинені кухонні двері. Вони нарізали хліб, виймали з шафки тарілки й виделки з ножами. Франк збивав омлет. Мене вразило, як злагоджено й по-домашньому вони орудували. Легко помітити; коли люди почуваються сторонніми в кухні, вони навмання відчиняють усі шафки, доки знайдуть те, що треба. Але Франк, без сумніву, вже тут бував.

Він щось сказав Маґді. Я не чув слів, однак вона обернулася до нього, торкнулася долонею його руки, усміхнулася, погоджуючись. Щось було в її усмішці, у майже непомітному потягу її тіла до нього, що підказало мені — вони були колись коханцями, а може, й не переставали ними бути. Нараз я збагнув, що так воно і е.

«Іноді я маю коханця, і цього мені достатньо», — сказала недавно Маґда. Я мав би помітити це раніше — ознаки були очевидними, — але я іншим сушив собі голову, був надто зайшлий самим собою. Тепер паволока спала з моїх очей, і розмита досі картина набула виразних обрисів, ніби хтось фокус навів.

Тоді, як ми стояли поряд, заціпеніло дивлячись на хвилі, що ось-ось мали забрати на той світ Крістіана Саломонсена, я помітив вираз обличчя Франка, згадав, що вже бачив його таким. На облавку вітрильника. Тепер я вже знав, що не помилився у своїх здогадах. Франк навмисне зіштовхнув мене в море. Він спробував убити мене, але не задля того, аби приховати сліди двох убивств, як я спершу думав. Мотив Франк мав значно простіший і банальніший. Він боявся втратити Маґду. Він ревнував.

Після вечері Маґда пішла приготувати для мене кімнату. Ми з Франком знову залишилися сам на сам.

— А знаєш, я насамперед тебе підозрював в убивстві Анни й Сірі, — озвався я.

— Чи ти сповна розуму? Я б ніколи не зміг такого вчинити. Я не вбивця!

— Ні, можливо, ні. Та гадаю, усі ми здатні на вбивство за певних обставин. Іноді межа така тонка…

— Крістіан Саломонсен міг би врятуватися, — мовив Франк, трохи помовчавши. — Може, він обрав смерть, замість ганьби й приниження, попри те, що кара йому вже не загрожувала.

— Я не його мав на увазі…

На якусь мить наші погляди перетнулися, він відвів очі, задивився у полум'я у грубці, але цього було достатньо. Короткої миті було достатньо, щоб повернути нас обох у сіре, розбурхане море, побачити перед очима червоний рятувальний жилет, крихітну червону цятку, майже невидну у бездонних проваллях між знавіснілими хвилями. Мені навіть здалося, що й відчули ми одночасно, яким крихким і випадковим буває іноді людське життя.

Розділ 52

— Справа? Давня справа вбивства? Про що ти думаєш, Мікаелю? Ти вже не адвокат і, ймовірно, ніколи більше ним не будеш, якщо й далі так продовжуватимеш! Єдина справа, про яку тобі треба думати, твоя, власна! — обличчя Рюне Сейма, зазвичай лагідне й приязне, почервоніло, як цегляна стіна, голос дрижав від стримуваного роздратування.

— Твоя правда, Рюне.

— Ми ж уклали згоду, чи не так? Ти урочисто заприсягнув її дотримуватися! Ти обіцяв! І знову не з'явився!

— Так, Рюне, але… — я здався.

Рюне не бажав слухати про Арона Сьорвіка, Крістіана Саломонсена і давні вбивства. Я намагався пояснити, але мої пояснення його не цікавили. Рюне Сейм обернувся на людину з одним-єдиним фокусом, одним-єдиним завданням у житті.

— Твоя справа, Мікаелю! Йдеться лише про твою справу! Зосередься тільки на ній! — він повторював це знову й знову, як мантру, а я кивав і казав «так», хоча давно вже втратив віру в те, що шлях до спасіння пролягає через матеріали справи.

Трохи попрацювавши з документами, я підвівся, позіхнув.

— Вибач, щось мені нині не йде. Знаю, що треба працювати, але не сьогодні…

Рюне витріщився на мене з роззявленим ротом, не ймучи віри власним вухам.

— Ти жартуєш?

— Я не спав майже дві доби, Рюне, — знову позіхнув я. — Усе звалилося на купу. Спершу — Саломонсен, потім довелося годинами давати свідчення поліції. А тоді ще довга, марудна дорога додому за кермом. Я виснажений, ментально й фізично. Побачимося завтра…

— Я візьму відвід! — гукнув Рюне мені навздогін. — Не можу бути твоїм захисником за таких умов!

Я не вірив у щирість його намірів, та й начхати мені було тієї миті. Усю дорогу додому я боровся зі сном.

Прокинувся у своєму ліжку, одягнений і цілком дезорієнтований, з переповненим сечовим міхуром, порожнім шлунком і нестерпним головним болем. У холодному, неприязному сяєві ламп денного світла у лазничці вигляд я мав хворобливий. Бліда з синюватим відтінком шкіра, почервонілі, підпухлі очі, сиво-чорний заріст на щоках. Лише Бог знає, скільки разів я собі обіцяв поміняти освітлення у лазничці!

Я постояв у душі, аж вода почала ставати літеплою, потім витерся, одягнувся у чисте, застановився, яка ж пора дня надворі: день чи ніч, ранок чи вечір…

Виявилося, ранок, світання. Годинник показував чверть на шосту, я мертво проспав п'ятнадцять годин. Сухарі в хлібниці були тверді, мов камінь. Та я ще мав хрустовий хліб і сир, і пачку соку, на якій завбачливо не перевірив терміну придатності, і — що найважливіше — я ще мав каву. Після двох філіжанок знову відчув себе людиною, хоч і не тією, що перше. Ніби щось сталося зі мною, доки я спав. Мене проймала тривога й неспокій і водночас відчування пустки всередині. Я випив іще кави, подумав, що то, мабуть, реакція на всі події, які трапилися довкола мене. Крістіан Саломонсен загинув у мене на очах. Я ще почувався приголомшеним від могутньої, невблаганної, грізної сили океану, який забрав його собі.

Та глибоко в душі знав, що не тільки це муляло мені. Справа Арона, події на Вестьой наповнили мої дні сенсом, дали можливість витіснити зі свідомості власні проблеми, забути про себе й заглибитися у життя та смерть інших. Однак справу завершено, і ніщо більше не стоїть між мною та дійсністю. За сім днів маю з'явитися у суді в ролі звинуваченого. А тоді життя, яким я його знав, з великою часткою вірогідності скінчиться. Усвідомлення реальності сповнювало мене таким жахом, ніби я стояв перед чорною дірою тунелю.

Я встав з-за кухонного столу, вийшов надвір по газети і пошту. Свіжої преси ще не було, то я заглибився у читання вчорашніх новин. Про нестачу місць в старечих будинках, про високі ціни на електрику, про добрі часи для тих, хто розводить лосося. Останнє викликало в пам'яті Рюнара Віснера. Газетне чтиво непогано відволікало від похмурих думок, у кожному випадку, до сторінки сьомої, з якої на мене променисто дивився величезний портрет головного прокурора Ульва Ґармана.

«На шляху до вершини» — звучав заголовок. Ґарман подав свою кандидатуру на посаду генерального прокурора і, на думку журналістів, мав усі шанси її одержати. У статті наголошувалося на найбільших досягненнях у його юридичній кар'єрі. Яка іронія долі! Ми невдовзі зустрінемося на суді, дві кар'єрні криві, які перехрестяться: його — на шляху до вершини, моя — на дно прірви. Я гірко усміхнувся сам до себе.