— Гм, давно це було.

— Не так вже й давно.

— Для Мортена Олешера шість років тому — це давно. Раніше ніколи не бувало таких тривалих проміжків між засудженнями. Цікаво, чому. Став порядним, розумнішим чи обережнішим?

— А це має якесь значення?

— Мабуть, ні. Однак тільки це… ріже вухо.

Сонцесяйний довго мовчки дивився на мене. Я телефонував йому, а за кілька годин ми зустрілися в уже звичному пабі, де я взяв звичні дві гальби пива.

— Мортен Олешер, так? — озвався він нарешті.

Я кивнув.

— Знаю такого. Точніше, знав, — запала ще довша пауза.

— У чому річ?

— Якщо ти киваєш на ті рази, коли я тобі допомагав, то, бач, тоді ми мали, так би мовити спільні інтереси. Ти йшов по сліду чи принаймні вважав, що йдеш по сліду злочинного діяння. І вдався по мою допомогу, щоб підтвердити або ж зняти свої підозри. Як у випадку з тим службовцем контори ленсмана, якого ти підозрював.

— Франк Ланде? Він не винен.

— Еге, та річ не в цьому, — Сонцесяйний якось скорботно глянув на мене. — Річ зовсім в іншому. Ти вже не адвокат, ти звинувачений. Я поліцейський, Мікаелю. Я не можу допомагати злочинцям. Тут я безсилий.

Я розглядав пиво в своєму бокалі. Дивився на піняву, золотисту рідину, підняв склянку до світла, а тоді відставив убік, навіть не пригубивши.

— Скільки часу ми знаємося, Карле Петтере?

— А біс його знає! Багато років.

— Так, багато. Не менше п'ятнадцяти. І хоч, певною мірою, ми перебуваємо по різні боки барикад, і хоч ти ніколи не проминаєш нагоди висловити свою думку про адвокатів, усе ж таки ми з часом… Це я так намагаюся сказати, що вважаю тебе другом.

Сонцесяйний завовтузився на стільці. Він терпіти не міг сентиментів.

— Я у біді, Карле Петтере. Якщо не знайду виходу впродовж кількох днів, я пропав. Тоді зникну для світу й сліду по собі не залишу. Я направду потребую допомоги. Та якщо ти вважаєш мене винним, то…

Тепер вже він уважно роздивлявся пиво в бокалі.

— Окей, Мікаелю, окей. Я з'ясую те, що ти просиш.

Розділ 54

Петер лежав у ліжку, коли я прийшов. Унн розповіла, що він не мав сили підвестися останніми днями, його мучить нестерпний біль, але я прийшов у дуже сприятливий час — йому щойно вкололи знеболювальне. Вона спробувала усміхнутися, натомість її обличчя спотворила згорьована гримаса.

Від останньої нашої зустрічі хвороба зжерла рештки м'язів з його кісток. Шкіра на вилицях витончилася й натягнулася, наче пергамент. На руках і тильному боці долонь виднілося тонке мереживо синюватих жилок.

— Як справи? — запитав я, і його розсмішило моє запитання.

— Ти про що, Мікаелю? Глянь на мене! — і я теж усміхнувся, лише кутиком рота.

Петер не хотів говорити про себе.

— Розкажи про розслідування на Вестьой. Я читав про це в газетах. Розкажи, що там сталося…

Я розповів, він уважно слухав, на його обличчі малювалося жваве зацікавлення. Іноді, на коротку мить, я навіть забував, який він хворий. Петер ставив доречні запитання, а з того, як я розповідав про Маґду, відразу вчув, що між нами щось було, і кпив з моїх недолугих заперечень, та під кінець розповіді я помітив, як слабне його увага.

— Добра робота! — мовив він, коли я закінчив оповідати. — Справжній Мікаель Бренне! Класичний коктейль фортуни, випадковостей і наполегливості.

— Ти ще забув про вроджений розум, — пожартував я, однак цього разу його усмішка була блідою, мов неживою.

— А як твоя справа, Мікаелю?

— Усе гаразд…

— Я знаю, що негаразд. Я ж іще не перестав спілкуватися з людьми. Тільки пообіцяй мені, що не здаватимешся! — Петер закашлявся, в'яло змахнув рукою. — Я тут трохи розмірковував. Тобі треба починати з тієї дрібки, що ти знаєш.

— Тобто?

— Безнадійно дошукуватися, хто за цим стоїть. Там тебе чекає глухий кут, бо стояти може будь-хто. Тому почни з Мортена Олешера. Ти ж особисто з ним не мав якохось невирішених конфліктів?

— Та ні, нічого такого не було, — похитав я головою.

— Тоді головне питання в тому, чому він назвав тебе замовником злочину.

— Хтось йому звелів.

Петер нетерпляче глянув на мене.

— Ти не помічаєш нюансів… Звісно, хтось йому звелів так зробити, але чому він так зробив?

— Бо Мортен Олешер був професійним вимагачем. Він вибивав з людей гроші за оплату. Перекласти вину на мене в випадку арешту було одним із його завдань.

— Отже, відповідь — за гроші?

— Припускаю, що так, — мовив я замислено. — Але на його рахунку не було грошей.

— Це не має значення. Він міг одержати оплату готівкою або ж має невідомі нам банківські рахунки. Якщо це не гроші, то хтось шантажував його іншим. Існує не більше двох можливостей. Продовжуй шукати, Мікаелю. Злочини завжди залишають по собі слід, — Петер позіхнув. — Гадаю, мені треба тепер трохи поспати.

Він знову позіхнув і заплющив очі й за кілька хвилин заснув. Я сидів і дивився на нього. Петерове обличчя було таким знайомим, я, мабуть, тисячі разів бачив його, але не міг пригадати, чи бачив сонним. Сон змінив його, обличчя здавалося спокійним, та водночас замкненим і загадковим. Я бачив, як часто посіпуються очні яблука під тонкими повіками, іноді він жалібно постогнував. Чи було йому боляче? Я відхилився на стільці, оперся головою до спинки й за мить також заснув.

Коли прокинувся, у роті пересохло. У кімнаті було сутінно.

— Ти хропів, — мовив Петер.

Його обличчя виднілося у темряві світлим овалом.

— Вибач.

Петер ледь помітно похитав головою.

— Ти гніваєшся на мене, Мікаелю?

— Гніваюся? На тебе?

— За мій вчинок… за те, що я не заступився за тебе, виявився слабаком, дозволив себе переконати, що тебе треба вигнати з фірми.

— Я гнівався. Але це не грає жодної ролі, Петере. Тепер уже ні…

— Може, й ні. Та я не повинен був так повестися.

Петер надовго затих. Так надовго, що я вже, було, подумав, він знову заснув. Та раптом він заговорив.

— Бували в нас і радісні часи, правда ж?

— Ми багато чого зазнали разом, Петере, — відповів я. — І нам переважно було добре удвох.

Петер намацав у потемках мою руку, як дитина, яка потребує захисту. Трохи згодом він знову заснув, його рука ослабла в моїй долоні. Час до часу він здригався і тоді стискав мою руку. Але не міцно. Лише настільки, що я розумів — він ще живий.

Розділ 55

Я мимоволі міцніше вхопився за кермо й скинув швидкість, проїжджаючи те місце, де Мортен Олешер злетів дугою з мотоцикла в небо за кілька хвилин до того, як урвалося його коротке, жорстоке й доволі безглузде життя. Здавалося, відтоді минула вічність, насправді ж — лише два місяці.

Два місяці, за які я ні на крок не наблизився до розв'язку загадки, хто і за що мені мститься. Відповідь — так я гадав — вмерла разом з Мортеном Олешером, та, може, я поквапився з висновками. «Злочини завжди залишають по собі слід», — сказав Петер. Я знав, він мав рацію. Мало яке діяння, а надто злочин, не залишають по собі хоч якоїсь відмітини. Це можуть бути фізичні сліди, документи або гроші. Або ж свідок, який щось бачив, але не надав побаченому значення. Мортен Олешер не був самітником. Він мав коханку, співмешканку. Вона не конче могла щось знати, до того ж, я сумнівався, чи захоче жінка зі мною розмовляти. Останнього разу, коли ми бачилися, я вгатив її коханого ногою в пах, і не здивувався б, якби вона звинуватила в його смерті саме мене. Та я не мав більше де шукати, не мав більше кого питати, а скоро не матиму вже й часу на це все.

Хутір залишився майже таким, як я його запам'ятав, ось тільки небо цього разу бубнявіло дощовими хмарами, які ось-ось мали розсотатися й впустити бліде, тендітне світло дня на луки й хуторянські будиночки. У прогалинах між хмар визирнуло сонце, яскраве сяєво запалило розмаїття барв і загострило риси занедбаності та ветхості. Цього разу я не спинявся на узліссі, поїхав далі униз схилом пагорба, завернув на подвір'я. Там усе ще стояв той самий білий опель, а сліди від коліс у траві свідчили, що ним постійно користуються.