Навколо панувала німотна тиша, мокро виблискувала висока трава. Схиливши набік голову, я прислухався, та не почув жодних звуків — ні людей, ні тварин. Двері до стодоли були прочинені. Я підійшов, зазирнув досередини, зовсім ірраціонально очікуючи побачити там гарлея, але стодола була, звісно, порожня. Я рушив назад подвір'ям. Холоші джинсів намокли знизу й потемніли. З комина не курилося. Не видно було й смугастого кота.

— Агов! — гукнув я, голос мій пролунав невпевнено й злякано, ніби я боявся, щоб мене почули. Я стрепенувся і гукнув удруге на повні груди, однак ніхто не відгукнувся.

Я постукав у двері житлового будинку, трохи зачекав, поклацав клямкою. Двері виявилися відчиненими. Я сторожко увійшов до темного передпокою. Вузькі сходи вели на другий поверх, зачинені кімнатні двері — досередини будинку. Я рушив туди.

Вікна у вітальні були заслонені гардинами, світло не світилося, але навіть у присмерку видно було розгардіяш у кімнаті. Папери й подушки валялися на підлозі. Лампу перекинули. Одне крісло мовби випатрали, з сидіння на всі боки стирчала набивка. Хтось тут побував до мене і той хтось за чимось шукав, не потурбувавшись прибрати за собою. Подружки Мортена Олішера ніде не було видно.

Двері до кухні відчинено. Одного погляду через поріг було достатньо, щоб зрозуміти — там діється те саме. Зачинені двері ліворуч вели, вочевидь, до спальні. Я згадав, як зазирав туди крізь вікно й побачив Олешера з жінкою, коли вони кохалися. Я поклав руку на клямку. Мене охопило недобре передчуття того, що чекає на мене за замкненими дверима. Я таки змусив себе натиснути на клямку, відчинити двері й увійти до напівтемної кімнати. Побачив вікно з заслоненими гардинами, стілець, стіл, ліжко з двома ковдрами. Під однією з ковдр прогладилися контури тіла, на подушці виднілося пасмо білявого волосся. Мені здалося, ніби в носі залоскотало солодкуватим запахом крові й смерті. Я глибоко вдихнув і рвучко шарпнув ковдру убік.

Зі мною ледь не стався серцевий напад, коли на ліжку блискавично підхопилася гола жінка і пронизливо заверещала.

Кава вихолола саме настільки, щоб можна було пити, коли вона нарешті зайшла до вітальні. Заспокоїти її вдалося не відразу, та, зрозумівши нарешті, що я не маю наміру її ґвалтувати, вона послала мене на кухню зготувати каву, сама ж подалася у душ. Тепер на ній був старенький халат, колись, імовірно, рожевого кольору. Вона навіть трохи косметики наклала на обличчя, однак недостатньо, аби приховати сліди пияцтва, неспаних ночей та чоловічих грубощів, що роками відпечатувалися на її обличчі. Припалила сигарету, глибоко затягнулася — перша затяжка того дня; хрипко закашлялася, відпила кави й потрусила головою.

— Ти до півсмерті мене налякав.

— Даруй, — уже вкотре вибачився я. — Я стукав і кликав, але ніхто не відгукнувся.

— Таж ранок іще. Я ніколи не встаю раніше дванадцятої.

— Я про таке й не подумав. Просто ввійшов, побачив розруху, злякався, що з тобою щось сталося, що хтось міг заподіяти тобі лихо.

З розгубленого виразу її обличчя я збагнув, що розгардіяш у її домі звична річ. Ніхто не обшукував цієї кімнати, не перевертав меблів.

— Чому це хтось мав заподіяти мені лихо? — щиро вражена, запитала вона.

— Бо… — я сам себе урвав. — Я навіть не знаю твого імені. Як тебе звуть?

— Ранді.

— Окей. Я — Мікаель. Мікаель Бренне.

— Я знаю, хто ти, читала в газетах. Та й зустрічалися ми вже раніше, — вона схилила набік голову, видмухнула довгу цівку сизого диму. — Ти підглядав у вікно, коли ми з Мортеном у ліжку переверталися.

— Я не навмисне. Я ж не знав…

— Проте довгенько ж там стояв, — вона відхилилася на спинку канапи.

Я знічено відвів погляд.

— Вибач, — знову буркнув я, а вона хитро усміхнулася, ніби відала всі мої таємниці. — Якщо ти мене знаєш, то здогадуєшся, чому я тут, — повів я далі.

— Тобі вішають замовлення Мортенові на побивачку.

— То це називається побивачкою? Я цього не знав. Так, твоя правда, поліція вважає, що я заплатив йому за таку роботу.

— Але ти того не робив?

— Ні, — похитав я головою. — Я не давав йому жодних доручень, однак це важко довести. А той, хто давав, велів, мабуть, Мортенові звалити все на мене. Не міг він сам такого придумати. Ми з ним не конфліктували. Тому… я подумав, може, тобі щось відомо?

Вона припалила нову сигарету. Нова хмаринка сизого диму випурхнула з її червоно намальованого рота.

— А чому це я повинна тобі допомагати, Мікаелю Бренне? Ти забрав у мене мого хлопа…

— Я не забирав. То був нещасний випадок. Він гнав, як навіжений. Йому не пощастило, от і все.

— Цього б не сталося, якби ти не приїхав і не зчинив бучі.

— Можливо, й так. Може, не в такий спосіб і не тоді, але рано чи пізно Мортен Олешер злетів би з дороги під вищання коліс, або ж якийсь інший мерзотник зніс би йому голову чи всадив ножа під ребра. Він помер, як жив, Ранді. До того ж… це він звів на мене наклеп, він намагався зруйнувати моє життя брехнею. Якого дідька мав сподіватися чогось ліпшого у винагороду? То я не повинен був приїжджати за поясненнями, боячись, як би чогось не трапилося?

Вона довго мовчала, тоді рвучко підхопилася, зажадала ще кави.

— Перші тижні мені страшенно його бракувало, — долинув з кухні її голос. — Не могла спати, плакала щоночі, була сама не своя. Дивно, як швидко все минає. Тепер уже й звикла жити тут сама. А з ним, Мортеном, не завжди легко жилося.

— Хутір належить тобі?

— Ні, то Мортенів хутір. Він успадкував його від своїх батьків. Але його брат дозволив мені тут тим часом пожити. Далі побачимо…

Ранді повернулася до вітальні, сіла, стягнула на грудях поли халата.

— Однаково я нічим не зможу тобі допомогти, бо зовсім нічого не знаю. Мортен ніколи нічого не розповідав про свої оборудки, а я не питала. То були, як на мене, не ті справи, про які мені конче треба було знати.

— Зрозуміло. Та, можливо, ти все дещо знаєш, не вважаючи те важливим.

Ранді з сумнівом глянула на мене.

— Наприклад?

— Гроші. Хтось мав заплатити Мортенові за роботу. І за побиття жінки, і за фальшиве звинувачення. Гроші можна відслідкувати.

Уперше за весь час вона засміялася, на диво, чистим дзвінким сміхом, ніби десь глибоко в її душі жила маленька, щаслива дівчинка.

— Гроші! Невже гадаєш, що після Мортена могли залишитися гроші? Що він тримав маєток на горищі чи на таємному рахунку в банку? Озирнись навколо!

Вона знову засміялася, а я зробив, як вона сказала — озирнувся навколо. Ані сліду модерної музичної стереоустановки, лише старомодна магнітола з вісімдесятих років. Маленький телевізор. Ні плаского екрана, ані комп'ютера. Жодної речі в домі, яка б мала хоч якусь цінність, лише мотлох і непотріб, меблі, що ледь купи трималися, журнальний столик з численними підпалинами від тисяч погашених недопалків.

— Може, сховав їх від поліції та так і загинув, не встигнувши…

Ранді заперечно похитала головою.

— Ти не знав Мортена. Він був, певною мірою, дитиною. Якби в нього завелися гроші, я б знала. Він прибився б додому, накупивши ширки, дорогого питва й нових цяцьок для мотоцикла.

— І жодних подарунків для тебе?

Її усмішка знову стала бляклою і стомленою, ніби вичерпався денний раціон веселощів.

— Гаразд, — не відступав я. — Я тобі вірю. Грошей не було, — я згадав Петерові слова. Або гроші, або шантаж. Інших варіантів не дано. — То навіщо йому було нападати на Ґерд Ґарсгол, якщо йому не заплатили? Може, винен був комусь послугу? Чи хтось його шантажував?

— У цьому середовищі кожен щось комусь винен.

— І ти нікого не помітила?

— Ходили тут всякі, та все одні й ті ж мармизи.

— Жодного нового чи незнайомого обличчя?

Ранді на мить завагалася.

— Був один… Якось я приїхала додому й застала чуже авто віддалік. Пригадую лише тому, що довелося з біса далеко здавати назад, щоб його пропустити.