Мобільний телефон лежав на столі в кухні, де я його залишив ще минулого дня. Він синьо блимав, сигналізуючи, що хтось телефонує або ж надсилає повідомлення. Я ошелешено дивився на дисплей, який показував сорок сім пропущених дзвінків.

Щось, мабуть, трапилося лихе. Спершу подумав про батька, потім закрався в душу холод на згадку про Петера. Я обіцяв провідати його. Тремтячими пальцями клацав, переглядаючи дзвінки. Сюнне телефонувала, усі інші номери були мені невідомі. Я відсилав їх один за одним на реєстр телефонних номерів. Мобільний бадьоро пищав, коли надходили відповіді.

Телефонували з газет БА, ВГ, БТ, Даґбладет, а також з радіо й різних телеканалів. Телефонували, одним словом, з усіх можливих засобів масової інформації. Я збагнув, що хтось у поліції вибовкав журналістам про справу на Вестьой.

— Мікаелю! — вигукнула Сюнне, міцно мене обіймаючи. — Ти зробив це! Ти це зробив!

Вона затягнула мене до свого кабінету й заходилася розпитувати. Усе, на що я спромігся минулого дня, — коротка телефонна розмова, у якій виклав лише головні засади. Тепер Сюнне хотіла знати подробиці. Вислухавши мене, вона похитала головою, намагаючись прибрати суворого вигляду.

— Ти завжди зайве ризикуєш, Мікаелю. А якби й тебе змило хвилею у море?

— Преса почала бомбувати мене телефонними дзвінками ще від учора, — мовив я, пропускаючи повз вуха її докори. — Хтось злив інформацію.

— Я знаю, вони й сюди телефонували, — не приховувала радості Сюнне.

— Ти з ними розмовляла?

— Звісно, розмовляла! Це ж бомбова реклама для адвокатської контори Берґстрьом! Проблема лише в тому, що я не дуже могла задовольнити їхню цікавість. Доведеться тобі присвятити їм нинішній день…

— Хіба кілька годин, не більше.

— Чому — не більше…

— Треба готуватися до суду в своїй справі.

З обличчя Сюнне зникла усмішка.

— Так, твоя правда. Я геть забула…

Найбільше мене вразила їхня кровожерність. Я звик поводитися з пресою, зазвичай прихильно ставився до журналістів. Вони знали мою роль, я знав, за чим вони полюють, і завжди намагався дати їм вичерпну інформацію, не надто порушуючи при цьому численні писані й неписані правила. Це працювало багато років, але перестало функціонувати тепер.

— Ага, Мікаель Бренне, — відгукнувся перший, до кого я зателефонував. — Добре, що ви передзвонили мені, я вас розшукував. Це стосується розслідування на Вестьой…

— Я так і зрозумів.

— Отож. Ви знайшли вбивцю і тим самим зняли з Арона Сьорвіка звинувачення у вбивстві. Навіть у двох вбивствах.

— Його ще не виправдали. Спершу справу передадуть до комісії з перегляду, а тоді вже вони…

— Так, так, але його виправдають, це ж зрозуміло…

— Очевидно.

— Що відчуває людина, яка звільнила від звинувачень у вбивстві іншу людину, коли їй самій загрожує в'язниця?

— Даруйте?

— Я запитав: що ви відчуваєте, виправдавши Арона…

— Я зрозумів запитання з першого разу, — урвав я журналіста. — Це ви з такого кута зору підходите до справи?

— Саме так. Не вбачаєте іронії долі в цій ситуації? Знаменитий адвокат, якому ось-ось мають винести вирок за скоєння злочину… Останнє, що він робить, рятує чесне ім'я іншого засудженого. Це ж…

Я поклав слухавку, але наступна розмова була майже повторенням першої, як і ще одна, і ще. Більш оригінальним виявився хіба репортер газети Даґбладет. Він запитав, чи не відчуваю я провини в смерті Крістіана Саломонсена. Навряд чи ліпший варіант…

Розділ 53

— Принаймні вчасно прийшов.

Я промовчав. Рюне Сейм глянув на мене поглядом, у якому прозирали смуток і втома.

— Може, сядеш, Мікаелю? Твоє тиняння туди й сюди мало чим допоможе.

— Що ти хочеш, щоб я зробив, Рюне?

— Поводився професійно.

— Що ти розумієш під словом професійно? Я у цій справі звинувачений, а не адвокат! Як, чорт візьми, я можу професійно поводитися у такій ситуації?

— Я не це мав на увазі, Мікаелю. Я тільки хотів…

Я гепнувся на стілець.

— Знаю, Рюне, знаю… Мене просто усе це доводить до сказу. Думки снують колом. Я вже тисячі разів подумки пройшов усі деталі справи, без найменшої, проте, користі. Хочеться… мені хочеться криком кричати.

Рюне підвівся з-за столу.

— Ходімо, — мовив він. — Одягнися відповідно.

— Куди це ти зібрався?

— Прогуляємося по Ф'єльсвеен.[4] Може, у горах думатиметься ліпше. Та й мені не завадить ковток свіжого повітря.

У горах, справді, дихалося свіжо, принаймні свіжіше, ніж у самому місті. З алеї видно було далекі острови в фьорді, а середмістя просто під нами ховалося у пелені смогу від диму з димарів та відпрацьованих автомобільних газів. Рюне йшов, запхавши руки до кишень — товстунець, закутаний у пальто й шалик. На голові — червона плетена шапочка. Її роздобула секретарка Рюне, почувши, куди ми зібралися. Шапочка надавала йому трохи комічного вигляду, але за якийсь час я почав мерзнути в вуха і сам не відмовився б від такої. Цього зимного, похмурого дня нам майже не стрічалися гуляльники на Ф'єльсвеен.

— Відступи крок назад, Мікаелю, — озвався Рюне. — Забудь, що йдеться про тебе.

— Легко сказати, — хихотнув я. — Я пробував…

Рюне похитав головою.

— Ні, не пробував… Лише розпачливо й зневірено кружляв колами. Таке враження, ніби ти витіснив дійсність зі своєї свідомості. Я можу зрозуміти, але нам це не допоможе. Доклади більше зусиль. Усі справи можливо виграти Або розверни ситуацію іншим боком, з позиції звинувачувана, з позиції Ульва Ґармана. Не буває бездоганних справ. У чому його слабкість?

Ми йшли, не кваплячись, під ногами хрускотіли камінці. Я завважив, що мій крок ширший за крок Рюне Сейма, ми ступали не в такт.

— Мортен Олешер, — відповів я. — Його слабка ланка — Олешер.

— Поясни!

— Він загальновідомий злочинець. Мерзотник з довгим послужним списком, наскільки я пригадую. Скільки разів його засуджували?

Нараз ніби хтось натиснув на якогось ґудзика. Рюне Сейм ґрунтовно виконав свою роботу, детально вивчив злочинну кар'єру Мортена Олешера. То був довгий похмурий список: наркотики, насильство, порушення громадського порядку. З юних років Мортен Олешер перекочовував з в'язниці на волю і знову до в'язниці. Востаннє він відсидів лише кілька місяців у 2004 році.

— Десь так я собі й думав, — мовив я. — Яка може бути довіра до такої людини, га?

— Не дуже висока або й жодної. Проблема в тому, що ми маємо телефонну розмову й ще інші дрібниці, які підтверджують правдивість його слів. І…

— Знаю, — урвав я Рюне. — Але ж ти сам кажеш, усе інше — лише підтверджувальні докази. Усе зав'язано, власне, на самому лише Мортенові Олешерові. Це він звинувачує мене у замовленні побиття. Його свідчення головне.

— Згодний з тобою, Мікаелю. І що це нам дає? Що з цим робити?

— Лише дві речі. Або спростуємо правдивість його свідчень, або ж знайдемо справжнього замовника.

— От лихо, що він мертвий, — зітхнув Рюне. — Як можна викрити брехню покійника?

Що було на це сказати? Далі ми йшли мовчки. За кілька хвилин повернули тією ж дорогою назад. Щось шкробало по корі мого мозку. Якийсь подразник, можливо, незначний факт чи незбіг. Ми звернули праворуч і почали спускатися до міста.

— Роки зминули, відколи я востаннє бував у цій місцині, — знову заговорив Рюне. — Гарно тут, нагорі. Щоразу після такої прогулянки замислююся, чому не ходжу сюди частіше, чому такі тривалі проміжки між моїми виходами на природу.

Я вже знав, що мене гризло.

— Чому минуло так багато часу від останньої відсидки Олешера?

— Не зрозумів?

— Ти казав, що востаннє його посадили 2004, так?

— Ну, так. На шість місяців за насильство з важкими тілесними ушкодженнями. Вимагання, здається.